Назовні

Нам вже більше не блукати
Серед ночі босоніж,
Хоч любов не позичати
Й сяє місяць, як раніш.
Джордж Байрон

Гул. Металевий гуркіт. Механічний перестук навколо. Промовляю: “Контактне світло” – загоряється й миготить багряний вогник на панелі. Шлюз, витвір інженерів за старими кресленнями. Я бачу сліди робіт, ізоляційну піну, грубі шви від зварювання. Вихід. Це вихід.

Я опускаю захисний щиток. Забороло шолома закрите, спина трохи терпне під вагою кисневих балонів. Мабуть, до кінця “прогулянки” це створить певні проблеми, але наразі стараюся не думати про це.

“Печера” — Мандрівнику”, “Печера” — “Мандрівнику”. Увійдіть до шлюзу, повторюємо — увійдіть до шлюзу”. Голос лунає з хрипкого динаміку на стінці. Назовні вони перемкнуться на радіозв’язок.

Кілька кроків з кабіни ліфту ведуть до шлюзу. Доповідаю про роботу всіх систем. Більше для трансляції, всі наші знають настільки просте й невибагливе начиння мого захисного вбрання. Але в “Печері” вирішено, що людям так буде приємніше. Нехай. Зрештою, “прогулянка” лише частково є справжньою розвідкою.

Двері мимохіть відчиняються. Простір навколо заливає холод. Термометр вбудований у рукав фіксує різке і стрімке падіння. На поверхні панує сніг. Дурнуваті й зовсім не технологічні санчата переповзають з заліза на попіл. Попелястий сніг навпіл з засніженим брудом заливають руйновище, бетон зяє проваллями, сніг починається ледь не від самого шлюзу. Видніють сліди мініатурних траків — частина історій про “невтомне і пильне дослідження Поверхні роботизованими системами”, яким так хизувалися високочолі з “Печери”, схоже дійсно були правдою.

Я поволі розмотую дроти живлення і зв’язку. Інженерна команда, що готувала вихід зробила кілька гаків у стіні, далі ж мені пропонується вгатити в замерзлу брудну кригу кілька тримачів, і провести між ними пластикову трубу комунікацій.

За розбитими дверима починається справжня Поверхня. Хурделиця й доволі сильний вітер обмежують поле зору.

“Мандрівник” – “Печері”. Додаткові ліхтарі увімкнено. Габарити увімкнено. Виходжу в відкритий простір”. “Кхх-чера” – “Мкхх нку. Ваа кхх .. міли. Починаємо кххх ляцію за деккхх хвилин”.

Що ж. Чудово. Санчата з трубами і дротами у холодостійкій ізоляції горять червонястими лампами. Частина з них — просто пофарбовані аварійні лампи, інші — дивом вцілілі світлодіоди, лазерні вказівки й різні сяйнисті дрібнички. Ідея Відника. Зрештою, якщо знімати сірий, заметений світ Поверхні то глядачам треба дати центр уваги. “Санчата Санти”, так він це називав.

Саме тому я і маю кілька зелених лазерів на рукавах і шоломі, а груди прикрашає штучна “хай-тек” панель, що сяє мов довбана різдвяна ялинка. Дідько, вони мабуть вигребли для неї все більш-менш кольорове й сяйнисте з усіх наших закутків.

“Людям потрібне свято” – казав Відник, “їм потрібне якесь досягнення. Не можна просто скніти тут як щури, ростити корм в гідропонних теплицях, латати старі роби, горнутися одне до одного. Їм потрібна надія”.

Я — надія. Не думаю що комусь насправді потрібно відкопувати склади консервації, діставати незграбну військову техніку, тягнути дроти й телефонні кабелі крізь сіру крижану пустелю. Зрештою, це й не знімуть. Я ввімкну камеру вже закінчивши з кабелями й копанням.

“Печера” – “Мандрівнику” Готові хккзчинати. Покххріємо, гокххві починати, приготуйтеся до кххції”.

Що ж, готуюся. Оскільки “пару” моєму скафандру все ще доробляють, знімати нікому. Я вмикаю незграбними пальцями камеру на штативі. Найміцніше що в нас є в теплому гніздечку ізоляційного коробу передає попелясту картину. Пляма місяця пливе угорі за щільною стіною хмар. Саме час для мого маленького кроку.

Видобуваю з надр санчат дбайливо загорнутий прапор. Великі пальці рукавичок ледь-ледь в змозі його розгорнути. Форфоресцентний біколор з цупкого матеріалу, на ньому дещо недбалий блакитно-зелений ком планети. Планети, якої більше немає. Насправді в лабораторіях Печери ми довго дискутували чи прапор на Поверхні буде блюзнірством, а чи знаком нашої надії на повернення. Зійшлися на надії, хоча особисто я голосував за блюзнірство.

Втім, жереб пав саме на мене, а отже хоч не хоч я змушений брати участь у цій жалюгідній пародії. Розгортати прапор, встромляти його в мертву кригу, ліпити сніговика поряд і прикрашати його старими лахами пожежників. Маленький крок для людини, великий крок для, чорт забирай, людства. Вони змусили мене проказати і це. І я скажу їм. Скажу.

Бо всі дивляться. В шахтах і штольнях, біля Основної Свердловини, у бетонних клітях з брезентними завісами, в сірих, запліснявілих кабінетах за гермодверима. Телеприймачі людства підключені до Печери, Перший (і єдиний) Національний канал транслює картинку на всі вцілілі екрани – у коридорах, закутках, кабінетах. Глядачі вивчають рифлені сліди в снігу, схожому на попіл, у попелі, що схожий на сніг.

Людство вкотре спостерігає за новим великим стрибком. Усе людство. Кожен з 5409 його живих представників.