Коли блимання індикатора сповістило Гната, що бункер повний, він вимкнув та підняв мотовило над збіжжям, а потім подав сину знак глушити двигуна. Хлопчик, який сьогодні вперше сів за кермо комбайна, декілька секунд розмірковував, перед тим як перевести важелі у нейтральне положення і зупинити машину.
Варто було лишень увірватися брязкоту лез, дряжчанню решіток і барабанів, перегуду електродвигуна – запала тиша.
– Все, баста! – сказав Гнат, вибираючись з кабіни. – Обідня перерва.
Всілись у тіні аґреґата, на вкриту сухою землею та половою гусеницю. Ромчик – десятирічний смаглявий хлопець, худий та жилавий з копною жовтого, наче ожеред, волосся – уминаючи сандвіч, втулився в екран комунікатора. Гнат краєм ока бачив, що син водночас переписується з Христею з Купола-6 та Гільомом з Купола – 58. Ромчик нудився тут, в Куполі-4, де всі діти були або занадто малі, або завеликі за віком. Якось так склалося, що Віка народила поза генерацією. Гнат роздумував перенести ґаздування під інші куполи, але занадто прикипів до цієї землі…
Тут була виставлена спека середини літа. Навкруги стояв квадрант пишного збіжжя – жни та й жни. Білі баранчики ліниво пливли небом, яке усією поверхнею генерувало енергію та ультрафіолет. Застояне повітря було насичене запахом скошеного сіна та кислим машинним духом. Гнату раптом захотілося стати на коліна та прикластись долонями до теплої землі, відчути родюче нутро планети і щоб син його, Ромчик, зробив те ж саме, зрозумів, яку велику справу вони тут роблять…
Ритмічні стогони сирени розірвали щільне повітря. Ромчик здригнувся від несподіванки, сандвіч Гната полетів на землю.
– Хутко, скафандр! – крикнув чоловік, підхоплюючись та силою ставлячи сина на ноги.
Зараз відкрити кришку багажника, швидко одягти захист і – додому. А далі – вже без хлопчика – у патруль, до тріщини. Дай боже, щоб ТІ не встигли пролізти…
Від страшного удару здригнулося все навкруги. Світло потьмянішало, Гнат задрав голову догори…і не повірив очам.
В небесній блакиті з’явилась чорна, з нерівними краями, тріщина, наче рвана рана. А з неї замість крові вниз, на поля, летіли уламки куполу і сочилася бура отруйна атмосфера планети. В наступну мить імітація неба перестала працювати, лише на небосхилі залишилася тліти мертва штучно-синя заграва. Впала темрява, а ще Гнат, перед тим, як надягнути шолом, відчув на обличчі те, чого не відчував вже багато років – легкий вітерець.
– Тато, що трапилося? Це метеорит, так?
– Швидко сідай до кабіни.
– А в ту тріщину можуть пролізти…ВОНИ?
Гнат не відповів, сідаючи за крісло шофера, яке все ще було відрегульовано під Ромчика. Радіо не працювало, видаючи лиш глухий шерех. Хлопчик плюхнувся поряд, важко дихаючи від хвилювання.
Земля з того першого удару все тремтіла і ніяк не могла спинитися. Комбайн, розгубивши увесь реманент і перетворившись на маневрений всюдихід, чимдуж нісся полем, безжально чавлячи гусеницями спілі колоски. Світло фар розганяло темряву попереду, висвічуючи поле та пашницю, що в найближчі півгодини зів’яне в атмосфері, яка, судячи з приладів, вже більш як наполовину розбавилася пануючим зовні чадом.
Сирена продовжувала надсадно порощити, вгвинчуючись у вуха. У небі бовваніли стрімкі масивні тіні – то падали зверху уламки захисного куполу. В густо-темній далечині Гнат бачив вогники інших всюдиходів. Почувся слабкий удар – і один з них раптом блимнув та зник – після того як щось важке пронеслося над ним на фоні синюшного обрію.
Коли під’їхали до хутора, пішов кислотний дощ. Там, нагорі, біля тріщини, зіткнулись дві повітряні маси – тепла купольна та крижана планетарна – і на землю тепер мжичив діоксид-сірчаний конденсат.
– Віка! – гаркнув Гнат, пересікаючи обійстя. Все навколо диміло, дерева в садку втратили листя і скоцюбилися – голі та опалені.
– Мамо, мамочко!
Певно, вона перечепилась за щось у зрадливому світлі аварійних ліхтарів. Розбила голову і далі до подвір’я повзла. Поки не стало кисню. Віка лежала на спині перед входом до будинку, її вирячені очі дивились в нікуди з посинілого обличчя. Синці на шиї свідчили про те, що жінка на останніх секундах життя чимдуж стискала горло, в марних спробах втримати залишки повітря.
– Не дивися хлопче, – прохрипів Гнат, почуваючи себе, наче під ногами розтулилась відхлань. – Не дивися…
Син не відповів. Гнат розвернувся і серце його увірвалося. Він закричав.
Фігурка в скафандрі обважніла, нанизана на щось довге та гостре, що випирало з живота. По сріблястій тканині розпливалась багряна пляма. Ромчик смикнувся лише раз, з динаміку почувся слабкий зойк. А потім хлопчика відкинуло у сторону і Гнат побачив почвару – справжнього хазяїна цієї планети. Істоту, наче обтягнуту сухотно-жовтим глянцем, складену із самих гострих кутів.
Надсадно, не по-людськи, заревівши, Гнат вихопив з поясного відділення пістолета і вистрілив. Істота, не видавши і звука, кинулась на нього.
Спалах бойової плазми висвітив поруч із нею ще чотирьох потвор.
*
Штучне сонце змістилося впритул до обрію, параметри освітлення стали на позначці десь в середині між помаранчевою та червоною частиною спектра.
Полковник Рое, начальник колоніального утворення «Купол-0», чекав, доки переносний автомат-гравірувальник закінчить вибивати на плиті останні імена людей, які загинули під зводами розтрощеного метеоритами Куполу-4. Двісті п’ять душ – найбільша втрата з часів, коли закінчили будувати зони тераформування другої хвилі – мереживо краплин, крихітних часточок Землі, в океані чужої, жорстокої планети. Щоб завоювати хоч трохи її території, полягли мільйони. І ще поляжуть. Ґрунт під ногами полковника був просякнутий кров’ю, кров’ю був напоєний кожен колосок на ланах, що майоріли за кладовищем, кожен подих тут був сплачений смертю і каліцтвом. Люди жали свій урожай, планета жала свій. І кожне ім’я було вибито на плиті, а плити ці стояли ген до самого обрію.
Полковник Рое подивився вдалечінь, і його погляд наче пробив імітацію неба, вгледівши отруйне, населене потворами нутро планети, яка колись повинна була стати для людства домом.
– І вона стане, – прошепотів він. – Вона стане.
Дуже добре. Покищо найкраще з прочитаних. Жива об’ємна картинка подій змальована легко та вдало. А персонажі та світ розкриті повною мірою для формата оповідання.
Схоже що автор надихався оповіданням “Костюми” від Стівена Люіса.
Жахливо. Ми не навчилися радити на своїй планеті – досі навіть близько не сторені закриті біоценозні системи із рівноважними гомеостазами.
А ми вже серемо поза нашим домашнім горшком…добре, що поки лише у збочених фантазіях.
Ми зло – яке крім сміття, знищення та пожадливості нічим себе у рідному дитячому майданчику, Землі, не проявили.
Цей твір стверджує – ми пороху Ми не вигадаємо…
Сумно.
“А з неї замість крові вниз, на поля, летіли уламки куполу і сочилася бура отруйна атмосфера планети.”
Замість крові? Якась повна нісенітниця!
“Синці на шиї свідчили про те, що жінка на останніх секундах життя чимдуж стискала горло, в марних спробах втримати залишки повітря.”
Чи відомо автору, що людина завжди жаліє себе, тому навіть під час вдалих спроб самогубства паталогоанатоми не виявляють одноразових глибоких надрізів артерій чи вен, а лише численні поверхневі подряпини. Це дозволяє виявити, чи дійсно було самогубство, або ж інсценізація під самогубство жертви вбивцею. Душити себе до синців – дуже сумнівно. Криміналіст в цій ситуації шукав би сліди когось іншого 🙂 Фактично, людина не може задушити себе своїми руками (“Віка лежала на спині перед входом до будинку, її вирячені очі дивились в нікуди з посинілого обличчя”.), оскільки руки просто ослабнуть через порушення координації рухів через кисневе голодування 🙂 Авторе, НЕ ГРАМОТНО!
“мжичив діоксид-сірчаний конденсат”
Діоксид сірки – це газ з різким запахом запаленої спички. Під конденсатом автор мав на увазі сірчану кислоту, де цей газ розчинився з водяною парою. Таким чином, капала сірчана кислота. А ось сірчана кислота згортає білок і через потрапляння в очі викликає сліпоту. Належить до 2 класу токсичності (дуже отруйна сполука)
Однак, в сюжеті людям плювати на кислоту 🙂 Де хімічні опіки, враховуючи “Все навколо диміло, дерева в садку втратили листя і скоцюбилися”? Стійкі люди, як не крути 🙂 Авторе, НЕ ГРАМОТНО!
Авторе, прошу вас, читайте хоч трохи та орієнтуйтесь в тому, про що пишете.
Вибачте.
Дякую всім за коментарі!
Спостерігач, радий що сподобалося, вказаний вами твір не читал, треба буде ознайомитися)
George Longly, я вкладував в оповідання дещо інший посил, але розумів при цьому, що можна сприймати його і так, як ви сказали. І не зрозуміло вже, кого жаліти, людство, чи мешканців планети, яку вони тераформують. Можливо, було б більше знаків, я б заглибився у цю проблему, а так – залишається ця багатозначність…
Читач, дякую за конструктивний коментар. Я порівнюю улами купола з кров’ю, оскільки до цього порівнюю тріщину в ньому із раною. Я не сказав, що жінка душила себе, вона стискала горло і від цього залишились синці) Мені здалося правдоподібним, врахрвуючи те, що під дією асфіксії люди можуть навіть битися головою об стіну і розбивати її. З кислотою, можливо, десь і наплутав, але, якщо ви помітили, люди в оповіданні носять захисні скафандри, цим і пояснюється стійкість до неї. А от труп жінки повинен був постраждати, згоден – я просто забув вказати, що він лежав під навісом подвір’я))
Автор – молодець. Екзамен на опірність критиці здано на “відмінно”!
Успіхів на конкурсі 🙂
З повагою
Добре, описи локальної катастрофи чудові. Понад усіма недоліками, котрих небагато, має цінність грамотна, доступна читачам мова. Одне з найграмотніших оповідань на цьому конкурсі. Можливо, автор вже насправді має досвід написання, а видає себе за новачка ; )
Описи атмосферних явищ можна пробачити, не всі спеціалісти. Але не “Синці на шиї свідчили про те, що жінка на останніх секундах життя чимдуж стискала горло, в марних спробах втримати залишки повітря”. Ні, людина мимовільно вдихне. Коли тонуть, так життя й обривається.
Гаразд, планета стане домом. А багатокутні почвари, що з ними станеться? І чому вони взагалі лізуть під купол? Якщо вони розумні та роблять це у самовбивчій місії проти загарбників, то напишіть це. Дика істота ж не буде кидатись у чуже їй середовище, хіба що ТІКАЮЧИ від чогось ще страшнішого.
Людоїдоїд, дякую за коментар. Я якось навіть не думав про питання, які ви підняли. Замалий об’єм, щоб на все відповісти, і я тут більше зосередився на самій боротьбі, чим на її причинах. А от тепер, коли ви так поглянули, мені теж цікаво, раптов від чогось вони дійсно тікають?))
Дуже сподобалось, хоч і моторошне оповідання, але повністю захопило і до останнього рядка не відпускало. Дякую авторові!
Сподобалось. Як ніби фільм подивився.
“А багатокутні почвари, що з ними станеться? І чому вони взагалі лізуть під купол? Якщо вони розумні та роблять це у самовбивчій місії проти загарбників, то напишіть це. Дика істота ж не буде кидатись у чуже їй середовище, хіба що ТІКАЮЧИ від чогось ще страшнішого.”
Зрозуміло, що для потвори хазяйнують на тій планеті. Я б запитав навпаки: чому люди розумні і туди лізуть, якщо там така небезпека? Якраз самовбивчою місією виглядає поселення людей на чужій планеті серед її власників – потвор.
Аматор та Мандрівник, дякую що відгукнулися) Мандрівник, знову ж таки, єдине, що можу відповісти – щоб дати відповідь на всі питання, не вистачило знаків. Але мені здається, що необхідність поселення на чужій планеті можна додумати – наприклад, це єдина планета, яку можна тераформувати, абощо.
По-перше, це майже те саме, що було в антології “Любов. Смерть. Роботи” – про фермерів на іншій планеті.
По-друге, настільки ж, наскільки мене зачарував початок – фінал розчарував. Клас, всіх вбиваємо і презентуємо нового персонажа, який потрібен для того, щоби сказати якісь банальності. Тьху.
Той випадок, коли написано класно, але зовсім невдале рішення по сюжету. Шкода, могла бути та сама десятка.
Хоча нічого супернового оповідання не приносить, стиль дуже смачний, і поки це найкраще, що я прочитав у групі. Успіхів!
Мені оповідання сподобалося. Дуже потужно написано, стисло та яскраво!
Сторонній, Румата, дякую, приємно)
Владислав, дякую за відгук, подивився серіал, і дійсно, дуже схоже, у мене, правда, трохи похмуріше. Щодо сюжету, то нічого більш виразнішого мені в голову не прийшло, оповідання сформувалося в ній саме таким)
І мені теж одразу згадався серіал “Любов, смерть і роботи”, майже один-в-один серія про фермерів на меха-комбайнах. Але написано дуже добре, не придерешся, хоча фінал хотілося хоча б трошки позитивнішим.
Удачі на конкурсі!
Вітаю у фіналі і зичу пермоги. Ваше оповідання того варте.
І так згадане мною оповідання і було екранізоване у згаданому іншими серіалі.
Так, усе вже придумали до нас (( Меньше з тим, написано якісно. Не знаю, чому, я якось розгубився щодо своїх симпатій у цьому творі. З одного боку, людей, звісно, шкода, а з іншого – вони загарбали планету і планують винищити місцевих мешканців. І тут питання. Якщо є такі круті технології, щоб створити купол, атмосферу і оце все, невже не вистачає можливостей, щоб зачистити планету від тих хижаків.
Вітаю у фіналі!
Трохи повіяло “Тихоокеанським рубежем”.
Оповідання атмосферне, але мене бентежить ось що. Чому людям так конче потрібна та недружелюбна планета? Чому вони так за неї тримаються? “нутро планети, яка колись повинна була стати для людства домом.” Додайте сюди одне слово “новим домом”, і все буде зрозуміло. Але ж у оповіданні цього немає(
А ще, коли мешканці планети такі сильні та войовничі, дивно, що людству там досі якось вдається виживати. Немає куполу – немає придатної атмосфери, а кисню в скафандрах хіба вистачить, щоб перечекати, доки відремонтують куплол?
Успіхів.
Дякую усім за коментарі та за те, що проголосували, не очікував пройти) Тепер декілька раз подумаю, перш ніж втілювати очевиді ходи в заданій темі – як то купол на іншій планеті, варто було зрозуміти, що щось подібне вже десь є) І напевно все ж варто було декількома штрихами дати хоча б натяк про те, хто ці монстри і нащо людям та планета. Врахую під час допрацювання оповідання.