Карчик

Автор | 30.06.2018

Летючі створіння оточили його. Не боявся, що проженуть. Став, як вони ― настовбурчував пір’я, перебирав червоними лапками, розпускав віяло хвоста. Як завжди, змінився не лише зовнішній вигляд ― змінилися реакції організму. Тепер він міг їсти те, що усі навколо: зернятка, комашок, черв’яків. «Ага, то вони ― поліфаги», ― дійшов висновку. Не подумав: «ми». Знав: попав до зграї випадково, через прикру пригоду.
… Досліджувати екзотичні цивілізації ― таке мав хобі. Багато хто присвячує цьому дозвілля. Нещодавно завершив успішний проект. І вирішив відпочити.
Планету цю порадили у турбюро. І ось він тут. Турагент розписував цивілізацію молоду, але з великим потенціалом. А ще з унікальними нюансами життєвої філософії, тому, мовляв, яскраві враження гарантовані.
Фізичні характеристики планети теж приваблювали: інтенсивний обмін енергії між планетою та зіркою, природні потоки електрики, що аж пронизують атмосферу. Мешканці планети, як стверджував Путівник, ще не наблизилися до серйозного використання цієї енергії, і це також плюс: менше шансів наразитися на технічну химеру, небезпечну через свою недолугість.
Але, сказав він собі, копіюючи дії сусіда та стрибаючи боком до бридкої істотки, чого стерігся, від того й не вберігся… Не подбав про захисне поле. Гадав, що подбали місцеві, які встановили височезне одоробло, здатне притягувати потоки заряджених частинок. От у цю щоглу він і вмазався, ще не роздивившись навкруги, не розібравшись, що тут до чого. Вгатився, і полетів сторчака. Добре, що ще в повітрі натрапив на зграю оцих…
― «…птахів», ― підказав йому голос усередині його голови, віднедавна матеріальної, вкритої лискучим пір’ям. Так, птахів, створінь крилатих, завдяки чому він примудрився спланувати на поверхню планети на новісіньких крилах.
Істотка ― «…рачок», ― знову втрутився голос, … добре, добре, хай буде рачок, на вигляд здалася йому несмачною, навіть попри те, що теоретично мав поділяти гастрономічні уподобання тих, на кого перетворився. Але він знав, що мусить її вполювати, бо якщо поступиться здобиччю, понизить свій соціальний статус. На щастя, помітив, що до неапетитного створіння підскакує ще один птах. Звідкись знав, що то самка. Ось і добре, хай забирає собі ― з самкою боротися через їжу необов’язково.
Колись, у сиву давнину, так поводилися пращури. Тоді вони тільки опановували мімікрію та зміни фенотипу, а про вміння переходити в чистий енергетичний стан взагалі не йшлося.
Потім навчилися змінювати все. Але не стать. Це зрозуміло, адже саме полярності космічних сил завдячує Всесвіт своїм існуванням. Пращури кохалися, мабуть, так, як оці двоє птахів… досить дивна метода, до речі…, а тепер два енергетичних імпульси зливаються так, як, згідно з стародавньою космогонією, беруть шлюб небесні та планетарні сили. Суть та сама. Головне, що статеві відмінності ― найстійкіші. Ось взяти його самого. На яке б створіння йому не доводилося перевтілюватися, воно завжди буває чоловічої статі. Самцем.
Але відчував, що в цьому вигляді залишатися надовго не варто.
Головне ― визначити, наскільки постраждали його налаштування. Принаймні, основні.
Вийти за межі суто матеріального тіла він наразі не може. Перевіряв. Перевтілитися в будь-яку тілесну істоту значно простіше. Адже перетворився він на цього… птаха. Хоча, може, це сталося завдяки енергетичному сплеску в мить зіткнення. Та це нескладно перевірити. Зараз… нумо, подивимось…
Отакої! У межах виднокола ― щоправда, з висоти його теперішнього зросту виднокіл у нього досить вузький ― він не бачить інших істот. Ні, ось ще рачок… он, у воді щось срібне хлюпочеться… Але ж він не дурний, щоб перетворюватися на нижчу ланку в харчовому ланцюгу, коли поруч стільки гострих дзьобів!
І взагалі він має відшукати істот, що посідають найвищу позицію в біосфері цієї планети. Істот розумних.
Потребував насамперед поновити зниклі запаси енергії. Ясно, що для цього треба розшукати скупчення розумних мешканців планети.
«…людей» ― звично уточнив внутрішній голос.

…З крутобережжя відкривався широкий краєвид: дзеркальця чистої води впереміш із заростями очерету. Плавні, скільки докинеш оком. За уступом притулилася саманка.
З халупи вийшла дівчина з кошиком в руках. Приставивши до чола долоню, подивилися на небо, що вже золотіло. Струнка постать вирізьбилася на тлі вечорового небосхилу. Якби хтось подивився цієї миті на неї збоку, був би зачарований красою витонченого силуету, довгим волоссям, перевитим, наче червоними стрічками, променями сонця. Але поглянувши їй в обличчя, відсахнувся б мимоволі. Наче з двох половинок складалося воно ― ніжна щока, висока вилиця, чорна брова, прозора пелюстка повіки, оздоблена довгими віями, а за тоненьким носиком ― справжнє місиво жахливих шрамів, бугрів та впадин на почорнілій зморщеній шкірі.
Але дивитися на неї тут не було кому. Абсолютно.
Лише пташина зграя відізвалася на її поклик. Гучний ляскіт розітнув тишу, повітря скипіло рожево-білою хурделицею розчахнутих крил та витягнутих ший.
Він теж смикнувся летіти з усіма, хоч і не знав, куди й навіщо. Але мусив не виділятися, поки не знайде спосіб повернутися до нормального стану. І тут виявилося, що летить він кепсько, завалюючись набік, незграбно смикаючи правим крилом. Втім втримав напрямок, тихоходом простуючи туди, куди рвонуло його випадкове товариство.
Коли придибав нарешті, птахи додзьобували те, що підсипала їм з кошика дівчина. Ось кинула останню жменю. Нові одноплемінники не стали затримуватися на гостинній галявинці. Мить ― і здиміли у перлинному повітрі. Хотів летіти за ними, бо іншого товариства в чужому світі не знав. Та не мав сил злетіти. Закульгав кам’янистим уступом, жалісно скрикуючи.

… Так розпочався його Контакт на планеті. Перший і єдиний. Бо, як він незабаром з’ясував, інших розумних істот, людей, поблизу не було.
Не виявилося біля цієї людини, дівчини, як звик називати її подумки, і джерел енергії. Хіба що свічка, яку вона засвітлювала по вечорах, та вогонь в грубі ― її вона розтоплювала опівдні. Але це було не те, що він шукав. Невже Путівник збрехав, і на цій планеті не було енергетичних мереж, звідки він міг би взяти потугу для відновлення функцій?
Залишалося чекати, доки загоїться крило, доки набереться сил, хоча б пташиних, щоб вирушити на пошуки ресурсів.

…Дівчина співала. Візерунок звукових коливань заворожував гармонією, притаманною саме цим місцям. Він із подивом відчував, що починає розуміти химерну гру світла й тіні, незвичну, переважно зелено-синю гаму кольорів, звикає до того, що бачить. Воно починає йому… подобатися!
Він пережив шок, втямивши, що не може перевтілитися хоча б у людину, хоч і має людину перед очима. Так і лишався птахом, білим птахом із поламаним крилом.
Дівчина обережно вистригла пір’я вздовж зламаної кістки й наклала шину з обструганих гілочок. А ще посадила його у великий кошик, виславши денце м’якенькими ганчірками.
Їжа, вода і спілкування. Плетучи кошики, дівчина не лише співала, а й говорила. Розповідала про себе. Не все він розумів, не всім реаліям знаходив відповідники у своєму світі. Але канва була прозорою: боротьба двох его, ревнощі, безтямна лють. Агресія.
І ось вона тут. І не лише тому, що ховає від людей спотворене обличчя. Скоріше, ховається сама, від світу, не бажаючи бути його частиною.

…За готовими кошиками приїжджала інша людина, жінка. На «автомобілі» з ресурсом енергії у рази більшим, ніж в їхній з дівчиною хатинці. Більшим, але недостатнім для його цілей.
Коли зростеться крило, він має полетіти за цим авто. Жінка приїздить із великого світу, звідти, де мають бути потужні джерела енергії.
А ще ― жорстокість. Те, від чого втекла дівчина. Його дівчина.
Він полетить. А вона… залишиться тут? Сама?
― Чого зажурився, Карчику? ― казала дівчина, відкладаючи роботу, погладжуючи його по голові. ― Все буде добре. Одужаєш, полетиш у вирій…
Але він бачив, що їй сумно навіть думати про це. Їй буде без нього сумно. А йому?

…Того дня дівчина пішла надовго. Мала заготовити лозу на плетіння. ― Не сумуй без мене, ― сказала Каркові. Та він сумував.
Коли за дверима посіріло, почорніло, загуркотіло розкотисто, блимнувши перед тим сліпуче, перша його думка була про неї. І тільки друга: ― Ось! Нарешті!
Видибав назовні. Вірогідність потрапити у канал електричного розряду дуже мала… Що робити? Стати під антену! Навколо ані стовпів… ані дерев… Стій! А вода?!
«Мабуть, я водоплавний птах… адже я не тону», ― встиг подумати, перш ніж синьо-золотий батіг вперіщив по воді з диявольською силою. А тоді відчув, як розсипається його плоть, як розлітається водограєм й знову збирається в потічок… у струмінь… У промінь. Він знову став самим собою.

Дівчина, змокла до нитки, кинула в сінях оберемок лози, зайшла до кімнатки, запаливши свічку. Уже темно. Але посеред хати сяяв стовп світла. Що це? Блискавка? Не встигла зрозуміти, роздивитися, як світло обернулося юнаком. Ось коли вона злякалася! І миттєво задула свічку.

… Лежали поруч, удвох на вузенькому тапчані. Вона сховала в подушку спотворену половину обличчя. Хоч і було темно, запалити світло вона не дозволила. Нізащо. Він пестив її волосся й говорив, говорив…
― Я знаю як це робити. І тебе навчу. Станеш як я, як всі у нас, ― прозорою хмаринкою. Ніхто ніколи не побачить твоїх шрамів… адже вони лише зовні, а сутність твоя не має жодної плями… чисте світло. Відтепер ми завжди будемо разом…
Почув, що вона плаче. Сумнівається? Не вірить? Жалкує за земним тілом? Ще не сказав їй, що зможуть перетворюватися часом на людей, якщо захочуть. Звісно, примітивний спосіб кохатися у них тут, на цій планеті, але щось в ньому є…
― Нема за чим плакати, кохана, ― спробував її заспокоїти.
― Нема за чим?! ― ледь вимовила крізь сльози. ―А Карчик?! Так мені шкода мого пташка! Він був такий милий!!!

І він зрозумів, що жодних претензій турагенству виставити не зможе. «Незбагненні порухи душі місцевих мешканців»? ― ось вони, будь ласка.
Зітхнув і ще міцніше пригорнув дівчину.

14 коментарів до “Карчик

  1. Зіркохід

    Загалом сподобалося, за винятком сиропної кінцівки. Як на мене, мелодрама і мініатюра несумісні, навіть якщо це фантастика :-).
    Удачі на конкурсі!

  2. автор

    Дякую за коментар. Але, гадаю, герої оповідання з ним би не погодились, бо сиропа не побачили б… Кожен з них переживає драму – дівчина втратила домашнього улюбленця, і ясно, що якийсь там осяйний юнак не може замінити таке чудове створіння… А космічний турист втратив надію отримати назад гроші з турбюро, бо, виявилось, що рекламні проспекти не збрехали, і місцеві мешканці , та ж дівчина, дійсно, не зовсім сповна розуму… Це трагедія, а не мелодрама. Хоч і в мініатюрі 🙂

  3. Птиця Сiрiн

    Досить розлога з’ясувалка на початку оповідання. Краще було б обставини героя розтлумачити в тексті.
    “Фізичні характеристики планети теж приваблювали: інтенсивний обмін енергії між планетою та зіркою, природні потоки електрики, що аж пронизують атмосферу. Мешканці планети, як стверджував Путівник, ще не наблизилися до серйозного використання цієї енергії, і це також плюс: менше шансів наразитися на технічну химеру, небезпечну через свою недолугість”.
    Це плюс для мешканців, але минус для читача. Тому що забагато термінології, але на сюжет це не впливає. Це стосується першої половини оповідання. В другій з`являється, так скажімо, бiльша людянiсть. але фiнал залишає питання. Головне – в чому iдея цього твору? Герої занадто легко ставляться до суттєвих змін в Їхньому фізичному вигляду. Мовби вони не персонажі оповідання про далеке майбутнє, а привиди з готичної літератури 18 століття. Десь так.
    Удачi на конкурсi!

  4. Птиця Сiрiн

    До речi, “сиропу” я теж не побачила. Ось Карчика чомусь не шкода. Не знаю, це добре чи погано )))

  5. автор

    Щиро дякую, Птице, за коментар. Погоджуюсь, що технічні подробиці зазвичай не є окрасою твору. Але це ж все ж таки наукова фантастика… жанр вимагає чогось такого… Дівчині було шкода пташка, бо вона його встигла полюбити. Мабуть, обмежений розмір тексту не дозволив авторові зробити так, щоб Карчик полюбився і читачам… дуже шкода… А надто, якшо навіть Птиця Пташка не полюбила, це ще гірше. Буду намагатися виправитися в наступних творах 🙂

  6. Птиця Сiрiн

    Та нi, Карчик менi сподобався! I те, що обділена любов’ю людина змогла відновити “баланс” добра хоча б у доступних межах i врятувати iншу бідолашну душу. Ось! Саме душу. Напевно, вся енергетична сутність ГГ – швидше за все, його душа. Може, достатньо зробити на цьому акцент, i стане набагато краще. Але те на мою думку.

  7. Слава

    Забавне переосмислення міфу про Ікара, як про інопланетянина, що впав і оземлянився)

  8. автор

    Дякую. А “Кривеньку качечку” забули? 🙂 Взагалі, уже все колись до нас написали… Але можемо, як ви слушно кажете, переосмислити, переписати на потрібну кількість знаків, та й надіслати на конкурс… 🙂

  9. Слава

    Ех, а я думав – це фіча з майже такою назвою “Ікарчик”… Сам полюбляю іноді в тексти позаховувати алюзії і їх навіть деякі замічають. Дякую за оповідання!

  10. Наті

    Легке приємне оповідання, хоча дещо затягнуте. Удачі на конкурсі!

  11. Людина в капелюсі

    В чомусь вийшла справді казка в дусі класичних східноєвропейських казок. Така, де підсвідомо чекаєш, коли герой перетвориться на кільце, на рибу, — а тоді вже на птаха. Вийшла така балада в прозі. Дякую.

  12. Оптимістичний Марвін

    Ну мелодрама, ну трохи переобтяжено деталями пташино-інопланетного буття на Землі, але ж цікаво. А кінцівка емоційна і тепла. Нелогічна, але така добра.
    Гарне оповідання.
    Удачі на конкурсі!

  13. Електроскат

    Мені теж “пояснювальний” зачин здався тяжкуватим для сприйняття, я навіть покинула текст, потім повернулася до нього зі свіжими силами. Від дівчини-відлюдниці зі спотвореним обличчям віє якимось “слов’янським” фентезі. Не можу сказати, що це погано, просто таке враження. Фінал мені теж здався дещо пересолодженим – утім, саме такого й чекала від доброї історії. І оце вже не знаю, добре чи погано, що так передбачувано. У всіх все чудово: герой видряпався зі складної ситуації, дівчина знайде новий прекрасний світ, навіть перепон немає до її перетворення, навіть, судячи з реакції, суто психологічних. Конфлікту якось бракує.
    Але загалом приємна мова й, починаючи від появи героїні, читається легко й цікаво.

  14. автор

    Щиро дякую коментаторам за фахове читання. Цікаво, що мені, як авторові, теж важко було писати першу, “пояснювальну”, частину, а, починаючи з дівчини, пішло легко й невимушено. Щодо кінцівки – взагалі, там передостанні фрази мали собою являти отой славозвісний шекліанський виверт – мовляв, виявляється, герой весь час переживав, щоб гроші з турбюро повернути за невиконані умови туру… А не вийшло. І ще одін “виверт” – він попри це щасливий, бо знайшов на Землі чистий промінь, що з ним колінеарний… чи конгруентний… от, правильно пильні читачі помітили, що з технічним антуражем у автора проблеми 🙂

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *