Погойдуючись у зачепах екзоскелета, Нечай видибав зі шлюзу й примружився. Все довкола заливало сліпуче сяйво енергетичного баражу, що захищав базу від місцевого життя. Прокліпавшись, побачив мокрі од дощу прискалки, порослі біластим лишайником.
На платформі поралися працівники стаціонару, погуркував двигунами всюдихід. Біля огорожі походжали десантники зі зброєю напоготів.
Нечай зійшов пандусом униз, оглянувся. На межі світла виднілись лише коричневі брили, повиті рідким туманом. Станція примостилась між них, мов гриб-дощовик, увінчаний пелюстками мас-приймача. За нею поблимувала вогнями масивна туша десантного катера.
Пейзаж видавався химерним і понурим.
Брязнув люк, захрумкотіли кроки. Поряд спинився приземкуватий Тома, іронічно блиснув заборолом шолома.
– Схоже на пекло, еге ж?
– На дно океанської западини, – поправив Нечай.
– Що ж, влучно. Дно і є, – кивнув Тома. – Діра дірою.
Крекчучи від потрійного тяжіння, вони почовгали до всюдихода, звідки їм уже махав рукою командор Казур.
– Поїхали, час не жде. Арно передав, у них все готово.
Щойно вчені розсілись, на приступки здерлись десантники, і машина поповзла розколиною, шматуючи траками соковиту порість.
Нечай деякий час позирав у вікно, але це швидко набридло – узбіччя було одноманітним та нецікавим. Серед бескеття, щоправда, мелькали якісь тіні, проте не наближались – уникали світла.
Всі насторожено мовчали, підсвідомо ждучи від планети повсякчасних каверз. І не дарма. Екіпаж-бо зорельота, що відкрив цей світ, потрапивши в пастку тяжіння темної зірки, загинув, зіткнувшись із агресивною місцевою біосферою.
Прожектор на ближній вишці раптом блимнув і згас. Тієї ж миті до всюдихода метнулось кілька тіней. У стовпах фар завирували чорні мацаки, розляглось моторошне цвірчання. Кілька разів цьвохнуло, затріщало – десантники вистрілили з розрядників. Позаду щось важко гепнулось, зарипіла броня. Проте машина вже вповзла в рятівне коло світла наступної вишки.
– Електричні гади, – спокійно пояснив один з десантників, піймавши Нечаїв погляд. –Краще не підпускати.
Тим часом на обрії розгоралась заграва. Не сонячна – місцева зірка була невидимою для простого ока. То наближалась мета їхньої мандрівки.
Небавом машина виїхала на плато, теж оперезане енергетичним захистом. У центрі периметру громадилась озія, схожа на велетенську дзиґу.
Ніхто достоту не знав, що то за штука. Друга експедиція, котра натрапила на неї, визнала знахідку чужинським кораблем, зважаючи на геометрично правильні обриси й незвичний хімічний склад. Проте проникнути в артефакт не вдалося. Його поверхню вкривала надміцна речовина, здатна зарощувати будь-які зовнішні пошкодження, під нею ж виявився кристалічний панцир, міцніший за алмаз. Усе це начебто свідчило на користь припущення про інопланетний техніцизм. Але відсутність будь-яких отворів та функціональних надбудов це припущення не підтверджувала. Зорельоти призначені для досліджень і мусять хоч якось взаємодіяти з довкіллям. У них, врешті, мають бути якісь рушії – а нічого схожого, принаймні в людському розумінні, теж не спостерігалось.
На якийсь час дослідження згорнули. І ось тепер вивчати об’єкт прибули фахівці-ксенологи, озброєні новими теоріями й технічними засобами.
Нечай виліз зі всюдихода і наблизився до безмовного артефакту, чорного, мов осердя таїни. Постоявши, зітхнув і перевів погляд на десяток енерговипромінювачів, змонтованих довкола.
– Хочеш обстрілювати цю штуку? – Тома не приховував сумніву. – Не надто миролюбний початок контакту. Зореліт може й відповісти адекватно.
– Не обстрілювати, – терпляче відказав Нечай. – І навряд чи це зореліт.
Але розтлумачувати нічого не став. Якщо все вдасться, пояснення будуть зайвими.
До них підійшов сивовусий інженер Арно.
– Можемо починати.
Коли люди розмістилися в укритті, випромінювачі ввімкнулися, зграйно вивергаючи на чужинця високоенергетичні потоки. Повітря застугоніло.
Минав час.
– Щось нічого… – озвався Тома і затнувся.
Велетенська туша об’єкта зненацька сліпучо осяялась і злинула над землею. Та не встигли люди оговтатись, як артефакт опустився і згас.
– Гляньте! – скрикнув хтось.
Тепер невідомий техніцизм виглядав інакше: частина його корпусу розкрилась, мов стулки мушлі.
Присутні радісно загомоніли.
– Вдалося, старий! – торжествував Тома. – Як ти додумався?
Нечай знизав плечима.
– Все просто. Припустив, що раз артефакт не з цього світу й лежить тут, як свідчать планетологи, понад мільярд років, щось заважає йому злетіти. Вочевидь, простий брак енергії. Ця штука прилетіла здалека й була в дорозі неймовірно довго. Після кожного сліпого гіперстрибка підживлювалась біля ближньої зорі. Аж поки доля не занесла її сюди, до темної зірки, прирікши на енергетичний голод…
– Тобто ми… нагодували прибульця? – промимрив Тома.
– Дали йому енергію для двигунів.
– Але ж він не відлетів.
– Ні. Бо джерела енергії розміщені по колу, чого не існує в природі. Корабель зрозумів, що стрівся з розумом.
– Гадаєш, там нема екіпажу?
Нечай помовчав.
– Нема й ніколи не було.
Відкрита секція чужинця й справді була порожньою. Сторожко підійшовши, люди побачили півкругле приміщення, перегороджене перлистою стіною.
Перш ніж хтось устиг отямитись, Нечай незграбно заліз усередину корабля.
– Це не засіб пересування, – мовив він, роззирнувшись. – Радше перед нами брама. Подібна до наших мас-приймачів. Тільки значно потужніша й дуже давня. Мабуть, її запустили істоти з іншої галактики, якось перемістивши через міжгалактичний простір. Автоматичний пристрій мав доправити браму до центру нашої зоряної системи й установити трансгалактичне сполучення, але потрапив у сферу тяжіння реліктової зірки й «заснув»…
Тома витріщив очі.
– Виходить, ми розбудили його і… ввімкнули!
Нечай указав на лискучу площину.
– Атож. І людство мимоволі отримало у спадок від невідомих, можливо, давно вже зниклих створінь не абищо – ключ до нового рівня пізнання.
Він ступив углиб прадавнього корабля, наблизився до стіни, що мала вигляд плинної запони.
– Ти хочеш?.. – зойкнули за спиною.
– Хтось же мусить бути першим, – усміхнувся Нечай, роблячи крок у невідоме.
І побачив дивні дива.
Iconic One Theme | Powered by Wordpress
Непогано. Та, як на мій смак, то останнє речення зайве. Все одно «дива» лишаються фантазії читача.
“Дивні дива”, звичайно, гарна річ. І мова теж гарна.
Але що ми маємо в сухому залишку? Два фахівці досліджують якійсь незнайомий предмет.
Один із них вирішує “розстріляти” цей предмет енерговипромінювачами. Чому саме так, і хто його напоумив – казна. Це просто даність. Нечай будує власну систему доказів:
“– Ні. Бо джерела енергії розміщені по колу, чого не існує в природі. Корабель зрозумів, що стрівся з розумом”.
Добре. Обстріляли. Предмет підстрибнув і знову опустився. А тоді Нечай вигадує ще одну теорію – тепер це теорія походження артефакту:
“Радше перед нами брама. Подібна до наших мас-приймачів. Тільки значно потужніша й дуже давня. Мабуть, її запустили істоти з іншої галактики, якось перемістивши через міжгалактичний простір”.
Та йолки-палки! ))) На якій підставі він дійшов висновку, що це саме брама? Це просто “озія, схожа на велетенську дзиґу”. І фсьо!
Це те, що стосується матчастини.
Щодо стосунків персонажів, конфлікту інтересів, характерів… Нарешті, ідеї. Де воно? Я не знайшла.
Мабуть, це шматок сюжету, який не вийшло втиснути в рамки мініатюри. Артефакт описано докладно, а люди лишаються десь на узбіччі. Вони статичні, незважаючи на будь-які рухи артефакту.
Я в одного автора прочитала вже приблизно десяток схожих оповідань. Два персонажі прилітають на невідому планету, стикаються з невідомим артефактом, кілька разів обходять навколо і повертаються додому. Але скільки ж можна! )))
В фіналі автору прийшлося “відкритим текстом” озвучити ідею оповідання
” І людство мимоволі отримало у спадок від невідомих, можливо, давно вже зниклих створінь не абищо – ключ до нового рівня пізнання”.
Але я з цим не згодна. По-перше, мені не подобається, коли автор усе розжовує і не лишає місця для імпровізації читача. По-друге, я зовсім не впевнена, що “плинна запона” всередині артефакту – портал. Може, там просто перукарня…
І ще трохи дрібних зауважень. Рушниці, що не стріляють:
“– Схоже на пекло, еге ж?”
Згадка про пекло є, пекла далі нема. А я чекала. )))
“Тієї ж миті до всюдихода метнулось кілька тіней. У стовпах фар завирували чорні мацаки, розляглось моторошне цвірчання”
Що це за цвіркуни такі?
Удачі на конкурсі!
Щось на цьому конкурсі чужопланетні артефакти поперли валом :-). Загалом цікаво, про космос я люблю. Правда, виникає певне дежа-вю, чи то через сюжет, чи через локації. Динаміка присутня, ідея мені зрозуміла, а от персонажів, здається, забагато, і прописані вони слабо. Так, це мініатюра, завдання в неї інше, але, але… 🙂
Щодо назви… Здається, на кожному мініатюрнику можна знайти свій спадок, нє? 🙂
Удачі на конкурсі!
З мовного боку – смаковита мініатюра. Читається добре.
Здалося, що то нотатки до твору більшого обсягу, тому чимало “рушниць” (погоджуюся з Птахою повною мірою) розкидані скрізь, але так і не стріляють.
Трохи бракує логіки, і навіть авторські пояснення не рятують. Але на колір і смак…
Удачі на конкурсі!
У мене той самий сет питань, що й у Птахи, і враження зрештою те саме: ніби це уривок з більшого твору, його кульмінація, а те, що це за люди, як вони сюди потрапили, як Нечай досліджував артефакт і дійшов своїх сміливих висновків, хто йому це все дозволив, бо явно ж він не самотній рейнджер, а на якійсь умовно державній службі (бо мало лі шо, а раптом би воно вибухнуло все тощо) – оце все лишилося в тій частині роману чи повісті, фінал якого/якої ми бачимо.
Сподобалась ідея, щодо енергії. Хороше оповідання, але є інші, котрі сподобались більше. Дякую!)
Тут хвалять мову, але в мене якраз від неї дивне враження. Таке відчуття, наче автор розмовляє виключно українською, проте фантастику читав лише російською і от тут вони зіткнулися. І слово “мацаки” гарне й соковите, але воно не страшне, ними добрих іншопланетян наділяти треба, а моторошні місцеві монстри все ж мусять мати щупальці.
А ще Нечай так все розуміє, що я спочатку вирішив, що твіст в тому, що він сам прибулець і це його корабель, а виявилося, що хлопак звичайний Марті С’ю. Шкода)
Дякую шановним коментаторам за слушні і просто зауваження!
Ні, це не частина більшого твору, хоча, з іншого боку… Річ у тім, що мені дано не давав спокою відкритий епізод в одному дуже відомому романі одного дуже відомого фантаста і вченого. Але писати фанфік не хотілося, тож локації, світ і герої цілком самостійні, як і сама історія.
Тут усі дивуються, звідки Нечай усе знав. Не знав, але припускав на основі наявних фактів, зібраних другою експедицією – вони наведені у творі. Він ксенолог, фахівець із контактів. Усе підготував на Землі, але у власній правоті не був певен, тож пояснив усе після вдалого експерименту – це все теж є у творі.
Щодо щупальців, то якраз це й є калька з російської і найрузизміший русизм. В українській нема слова щупати, зате є мацати, тож для позначення кінцівок головоногих та органів комах здавна вживається два слова: помацок (невеликий) і мацак (великий). Те, що щупальці проникли в совіцькі словники, ніякий не аргумент їх українськості.
“В українській нема слова щупати, зате є мацати, тож для позначення кінцівок головоногих та органів комах здавна вживається два слова: помацок (невеликий) і мацак (великий)”
А англійською мовою “мацати” буде “palp”, проте ті ж самі “мацаки” звуться “tentacles”. До речі, тентаклі теж непоганий варіант, не подобаються “щупальця”, можна ним скористатися. Проблема “мацаків” в тому, що вони не лякають. “Він жахнувся, відчувши як стискають в сталевих обіймах липкі холодні мацаки”. Бачите, одне слово губить весь ефект. І, якщо НФ це ще стерпить, до український горор “мацаки” перетворять на комедію, тож адекватний синонім їм конче необхідний.
Треба було назвати “Рояль у кущах у спадок”. При чому ця штука ж реально в кущах стоїть…
Задовга експозиція на тлі такого кулеметного розстрілу читача несподіваними відкриттями наприкінці. Персонажі взагалі там не дуже потрібні. Чесно кажучи, мабуть, не варто було в такий обсяг пхати цю історію.
Дякую за відгук! Ну, не все ж святі грорпшки ліплять. Візьму надалі на замітку.