Місто 2.0.

Автор | 17.07.2020

Місто чекало двадцять тисяч років

Рей Бредбері

“Місто”

Малий вже не спав, як у небі з’явилися вогні.

На мить вони розірвали нічну темряву. З гуркотом пронеслися сплячим містом. Спалахнули, мов феєрверки на Четверте липня, і загубилися на схилах піщаних пагорбів. За хвилину – тиша, наче й нічого не було.

А на ранок повернувся батько.

— Татку! – прожогом кинувся малий, щоб обійняти його.

Чоловік кволо сидів на стільці, спершись об дерев’яну спинку. Його обличчя трохи осунулось. Посіріла шкіра сповзала, мов віск на свіжій свічці. Важко здіймались опалі груди. Погляд втупився у стіну. У своїй картатій червоній сорочці та вилинялих джинсах. Від нього несло горілим металом, а у хриплому диханні відчувався присмак паленої гуми. Тоді малий вперше почув ці дивні звуки.

Клац-клац-клац-клац.

— Це ти прилетів сьогодні вночі? Ти, ти? Правда?

Чоловік не відповів. Мовчки, не відводячи погляду. Здавалося, що він вивчав стіну попереду, немов на ній засяяли зодіакальні сузір’я космосу, а не сіра пустота бетону. Тоді повільно повернув до малого голову, промовив:

— Так. Я.

— Рею! – почувся голос матері з кухні. – Ти вже прокин…

Жінка заніміла, а її очі розширилися. Оторопіло поглянула на сина, потім – чоловіка.

— Рею, ходи на кухню. Зараз! – Коли він підійшов, вона опустилася. Мабуть, хвилину вдивлялась на нього і лишень тоді заговорила. – Реймонде, ти ж слухняний у нас хлопець, правда?

— Так, мамо. – відказав він.

— Тому, якщо я тебе попрошу… Ти обіцяєш мені нікому, розумієш мене, – вона взяла його за руку, обхопивши зап’ястя. – Нікому не говорити, що тато повернувся.

— Навіть, дядькові Ейнару? – перепитав малий.

— Навіть, йому. Присягнися, – пальці сильніше стиснули руку сина, її голос тремтів. – Чуєш мене?

— Так, мамо, – ледь не заплакавши, відказав він. – Присягаюся!

По обіду прибули військові.

Вони приїхали на трьох броньовиках. Рев моторів примусив сусідів припнути фіранками на вікнах. Скрипнули двері, на асфальті показалися брунатні черевики.

Пласкі суворі обличчя, без краплини емоцій. Немов велетенські голови з гори Рашмор. У чорних окулярах неможливо було розгледіти кольору їх очей. Тихо постукали у двері та не чекаючи відповіді, зайшли в будинок. Двоє залишилося при вході, ще двоє – обійшли ззаду.

— Добридень! – у вітальні показався сивочолий довготелесий чоловік. Без форми, у цивільному. За ним – ще двійко, молодших офіцерів.

Вони прийшли за ним. Вони знають… – подумала жінка, а її серце гучно калатало. Спробувала взяти себе в руки. Нігті боляче вп’ялися у долоні, вона промовила:

— Авжеж, заходьте, будь ласка, – намагалася стримати емоції, – можливо, кави? Свіжа, я лиш поклала. – старший з них підняв вгору руку, зупинивши її.

— Міс Сміт, – почав він.

— Нора, – поправила жінка.

— Норо, – він сухо посміхнувся, – мабуть, ви знаєте хто ми і для чого приїхали?

— Так, здогадуюся, – вона ледь витиснула із себе ці слова, а обличчям покотилася сльоза. Швидко її витерла. Хрипко ковтнула повітря. – Щось трапилося з моїм чоловіком?

— Ми не знаємо, – провадив він далі тихим, але владним голосом. – Експедиція вашого чоловіка закінчилася успіхом. Вони поверталися назад, додому.

— Вони знайшли щось?

— Можливо, не можу вас цього сказати. Це секретна інформація, місіс Сміт… Норо. Повертаючись назад корабель, мабуть, потрапив під метеоритний дощ.

— Мабуть? – перепитала вона.

— Мабуть, якщо це не росіяни. Ми втратили зв’язок із командою коли корабель перетнув земну атмосферу.

— То вчорашні вогні з неба, це…

— Так, – обірвав її чоловік, а його очі блукали кімнатою, наче щось шукали. – Були уламками корабля. Як вам відомо: команда складалася з дев’яти осіб, сім ми знайшли.

— Мертвими? – вихопилося у неї.

— Поки невідома доля двох, – він проігнорував її запитання, продовживши, – капітана та вашого чоловіка, містера Сміта. Ми припускаємо можливість, що він…

— Ви ж не думаєте, – вона знову схлипнула, а сльози, наче пробивши дамбу, заливали обличчя. – Що після катастрофи мій чоловік… Ось-так просто, може повернутися додому… Відчинити двері зі словами: “Привіт, Норо!”.

— Мамо! Мамо! – почувся голос з кухні, а за мить біля них стояв малий, обіймаючи жінку. – Але татко повернеться, правда? – хлопець не зводив погляду з чоловіка.

— Правда, – тихо сказала матір, поцілувавши його у маківку. Мабуть, тоді тільки хлопчик почув знову цей тихий звук:

Клац-клац-клац-клац.

— Мій татко герой, правда?

— Ти маєш ним пишатися, хлопче. – лиш відказав чоловік. – Прощайте, місіс Сміт. Норо… Прощай, Рею…

— Але звідки ви знаєте моє ім’я, містере? – чоловік не відповів, зачинивши за собою двері. За вікном почулися голоси моторів.

— Він все знає, – пошепки відказала жінка, а її тілом пройшло тремтіння. – Все!

Коли вони пішли, хлопчик кинувся до підвалу. Жінка безсило сповзла по стінці.

— Татку-татку, до тебе приходили! Але я нічого не…

Батько стояв до нього спиною, задерши догори голову. У руках тьмяно виблискувала металева банка, яка приросла до обличчя. Сорочкою пробігали спазми, а підвалом розносилося гучне булькання. У ніс малого вдарив запах автомобільного мастила.

Клац-клац-клац-клац.

Чоловік смикнувся, повільно відірвав руку від бляшанки. Кілька чорних крапель зросили підлогу. Іншою рукою він обтер обличчя, лиш тоді повернувся. У тьмяному сяйві малий помітив, як із нижнього кутика батькових губ сочилася чорна масна рідина. Тонкою цівкою скотилася по шиї та забризкала його сорочку.

— Тату, вони… але я…

— Знаю, – його голос віддавав електричним гудіння. – Біжи на гору. Я. СКОРО. БУДУ. – Двічі повторювати йому не довелося.

Причинивши двері, малий залишив шпарину.

Враз, батькова голова крутнулася назад та повисла на грудях. Рот конвульсивно відкрився, очі закотилися. З металевим скреготом, наче шлюзи корабля, його груди розкрилися навпіл. Замість крові, бризнуло чорне мастило. За мить, звідти вистрелила золотиста голка, яку ТЕ, що колись було його ТАТКОМ, майстерно зловило.

— РЕЮ. ТАТКО. ІДЕ! – сказала позаду мама, тримаючи у руках таку ж голку.

Гарячий потік пронісся дитячою ногою, заливши сходи. Адже кричати малий не зміг

12 коментарів до “Місто 2.0.

  1. Людоїдоїд

    Моторошно і детально Оце клац-клац, опис запахів натякає на те, хто повернувся з космосу, і змушує відчувати десь потилицею в чому справа ще до того, як стає зрозуміло з тексту. Але я таки любитель отримати відповіді. Що таке золотиста голка? Це справжній вигляд прибульців, а людиноподібні тіла для них як скафандри?
    Оповідання нагадало якийсь епізод “Сутінкової зони”. Майстерно

  2. Читач

    “Спалахнули, мов феєрверки на Четверте липня, і загубилися на схилах піщаних пагорбів”
    Було б краще, якщо автор пояснив, що значить ця дата 🙂 Наприклад, в Україні 4 липня – це День судового експерта.

    “Посіріла шкіра сповзала, мов віск на свіжій свічці. “, “Від нього несло горілим металом, а у хриплому диханні відчувався присмак паленої гуми.”
    Син в лікарню не телефонує 🙂 Батько, мабуть, завжди виглядав “свіженьким” 🙂

    “Тому, якщо я тебе попрошу… Ти обіцяєш мені нікому, розумієш мене, – вона взяла його за руку, обхопивши зап’ястя. – Нікому не говорити, що тато повернувся.”
    В моїй уяві вже вимальовувалася така картинка: син бачить, що батько погано почувається, мати каже нікому не говорити. “Ось вона, звичайна побутова мокруха в конкурсному творі :)” подумала я, але через кілька абзаців зрозуміла, що дружина не така вже й бандитка 🙂

    “У тьмяному сяйві малий помітив, як із нижнього кутика батькових губ сочилася чорна масна рідина.”
    Та що ж це за синок такий? Оце я собі намагаюся уявити картинку з боку дитини: стоїть вірогідно обриганий батько, одяг весь в “чорній масній рідині” (ох ці асоціації 🙂 з продуктами життєдіяльності), щось не те говорить, а дитині навіть у голову не спадає, що треба попросити допомогти йому. Добра дитинка 🙂

    Твір цікавий, але цей синочок з крижинкою замість серця – просто “вогонь” 🙂 Невідома причина, чому дитина не попросила матір, чи дядьок в чорних окулярах, чи хоч КОГОСЬ допомогти своєму батькові 🙂 Він, мабуть, тварюка така 🙂 , не давав сину цукерки їсти.

    Персонаж син поводиться нелогічно, тому втрачається атмосферність, починаєш розуміти, що світ пластиковий.

    Прошу пробачення за критику.

  3. Людоїдоїд

    Не погоджуся з Читачем. Ось задаймося питанням, чому дівчинка з дитячої оповідки не втекла, коли побачила Червоні штори? По-перше, бо для неї мати авторитет і без її дозволу дівчинка не сміє нічого зробити. По-друге, тоді не вийшло б страшилки. Чи логічно було б, якби герої фільмів жахів просто втекли? В більшості випадків так. Але тоді не вийшло б фільмів жахів.
    Так що жанр диктує правила і ви, авторе, зіграли за ними.

  4. Віщун

    Не хотілося б називати вас Стівеном Кінгом, бо кого тільки ним не називають. Назву вас Робертом Стайном. Ваша страшилка вдалась! Вона простенька, та як написано вище, для свого жанру має все, що треба. Поправити стиль і можна в якусь збірку.

  5. Мандрівник

    Гарно.
    Але й мені залишилось незрозумілим про голку. Для чого вона, що зробила малому?
    І де поділась справжня мама?
    Бажаю успіху!

  6. Владислав Лєнцев

    Написано дійсно непогано, але ну зовсім вестернізована стилізація з Четвертим липня і горою Рашмор…

    Але головний мінус у тому, що малого, який нічого не відстрілює, зовсім не шкода. Якщо обидва його батьки тойво, то які взагалі у нього були шанси вижити? І так, чергове вторгення на Землю, оу май гад, скільки ж можна.

    Стоп. А чому Місто 2.0? О_о

    Все, тепер не засну…

  7. Учасник і читач

    Хах, твір просякнутий стилістикою Рея Бредберрі. Бредберрі часто коли хотів описати щось яскраве, або ж веселе, порівнював це з 4 липням. У мене вже згодом, перечитуюючи його твори, це вже стало викликати іронічну посмішку.

    P.S. Я бачу ще одного фаната великого письменника)))

  8. Прибулець

    Вправно написано. Згадался епізод з другого термінатора))

  9. Сторонній

    Трохи не повірилося репліці Нори щодо “не може отак прийти, відчинити двері й привітатися”. Але дуже потішив жарт про росіян. Взагалі сподобалось 🙂

  10. Румата Касторський

    За стилем дуже нагадало оповідання Рея Бредбері з “Марсіанських хронік”. Навіть міг би переплутати якби побачив це десь у збірці 🙂 фінал трагічний , що трохи зіпсувало враження

  11. Форель

    Стиль приємний, проте більше схожий на копіювання бредберівського, ніж на авторську шану творчості Бредбері у власному стилі. Не можу сказати, що така подача мені подобається.
    З того, що привернуло найбільше уваги:
    “Чоловік не відповів. Мовчки, не відводячи погляду.” Чоловік мовчки не відповів. Тавтологія.
    “пустота бетону” Ясно, що стіна бетонна, і на ній нічого немає, але висловлено невдало.
    “Коли він підійшов, вона опустилася.” Куди опустилася? Вимагає місця. Або уточнення “навпочіпки”, наприклад.
    “припнути фіранками на вікнах” Зачинити фіранки. Зачинити вікна. Прийменник точно зайвий.
    “на асфальті показалися брунатні черевики.” здається, що вони з повітря показалися, і краще було б “з’явилися” чи “ступили на асфальт”.
    “Пласкі суворі обличчя” пласкі сприймається дуже буквально.
    ” Двоє залишилося при вході, ще двоє – обійшли ззаду.” Обійшли вхід? Чи будинок? Варто уточнювати, бо структура речення дає двозначність.
    “кави? Свіжа, я лиш поклала.” Куди поклала? Заварила, тобто?
    Ідея сподобалася, а над оформленням, на мою думку, варто попроацювати.
    Успіхів!

  12. Брунатно-бурий бобер

    Моторошне оповідання. Не моя література. Тому не пішло. Але таке теж потрібно на благо фантастики.
    Мало експансії, хіба що на нашу планету. Синочка жаль, потрапив, бідолага, під роздачу. Мені чомусь здається, що при таких умовах, він уже давно мав би бути одним із Них.
    Але чому Місто 2.0.? Не допетрав.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *