Вийти заміж за марсіянина

«Кохати, як люди, не вмію».

Здогадуйся — це труднощі перекладу марсіянина, що погано володіє земною, чи їх збочена логіка?

Вийти заміж за марсіянина, мабуть, було поганою ідеєю. Але переповнена Земля нагадувала Людмилі задушливий мурашник. Відтак пустельний Марс здавався ледь не раєм обітованим.

Подруги намагалися відмовити:

— Ви не сумісні фізіологічно й у вас ніколи не буде дітей!

— Ми можемо всиновити хлопчика чи дівчинку, чи, — Людмила затнулася, — восьминіжку. І він мене кохає. Пише такі компліменти, що моя шкіра білесенька, як цукорочок, кожен пальчик — спокусливий огірочок…

Подруги переглянулися:

— Він не людожер?

— Що ви! Марсіяне — цілковито травоїдні.

— Ну, у них в пісках рослини повимирали, може довелося перейти на довірливих землянок? — мляво пожартувала одна з подруг тоді, але її слова запали в душу Людмилі й переслідували нічними жахуттями.

Що ж, невдовзі вона пізнає марсіянське кохання.

Хент, майбутній чоловік, зустрів її прямо в космопорті, де Людмила повторила злощасне питання:

— Ти мене кохаєш?

— Кохати, як люди, не вмію, — замерехтів веселкою Хент, кепсько висвистуючи земні слова. — Адже моє серце в голові.

— Оце лише й все, — з полегшенням зітхнула Людмила. — А я-то собі нафантазувала…

З перших днів він оточив її турботою, приносив каву в ліжко, не дозволяв зайвого разу навіть підійматися, не те щоб поратися по дому.

— Я ж тобі не принцеса, щоб весь час ніжитися, — пробувала Людмила його переконати.

— Це на краще, а то, кажуть, ваші принцеси дуже чутливі, — загадково відмахувався щупальцем Хент.

Щоправда, Людмилі самій не хотілося вилізати з-під ковдри — все-таки мешкали марсіяне в неопалювальних підземних будиночках, бо всі копалини давно були корисно використані, а з відновлювальними джерелами енергії теж не склалося: до сонця далеко, води мало й вітряки через піщані бурі сенсу не має ставити.

Так пройшов тиждень, поки вона не відчула ворушіння під матрацом.   Наляканою вона зірвала його з ліжка, і на неї втупилося чотири пари щупалець. Адже у восьминіжки очі на щупальцях…

Поряд із малечею лежало ще два яйця.

— Он воно що, кохати, як люди не вмієш, зате з розрахунком запросто, використовуючи мене квочкою? — обурилася Людмила на чоловіка.

Та тільки тут восьминіжка пискнув:

— Мамо!

 

Відверто кажучи, на цьому моменті, як автор, я хотів завершити оповідку, але мене закидали безліччю листів, де розпитували, що ж було далі з Людмилою, чи прийняла вона восьминіжку, чи повернулася глибоко обманутою на Землю до подруг, і довелося написати продовження, як мені цього хоча й не хотілося.

Отже, продовження.

 

Трійня — це вам не жарти, тим паче, коли вона інопланетна. Хоча в пустощах і витівках, тим паче в бешкеті, всі діти однакові. Тільки промила очі старшенькому від цукрової пудри, а молодший вже в смітті копирсається, поки гримала на меншенького — середній без скафандру на поверхню поперся.

Ось так і минають дні й ночі, сол за солом. А своїх біологічних діточок нема й нема. Лише зітхнеш тихенько в куточку над важкою жіночою долею й далі за восьминіжками гасаєш.

Тільки в марсіян слух відмінний. Ще й Хент почав її без слів розуміти.

— Давай тобі чоловіка на годину замовимо, — ошелешив він однієї днині.

— Я так не можу, я вже заміжня.

— Тоді не знаю, як зарадити, — розпачливо підняв Хент догори сім щупалець, залишившись на одному. — Рідних тобі зробити не можу, а мої тобі не до душі…

— Що ти! Вони те ж рідні, просто зовсім на мене не схожі.

— Тату, є ж генна трансформація, — озвався старшенький, що ласував компромісним варіантом у сімейному герці  — рафінадом.

— Тихо ти, — цикнув на нього Хент. — З нею ніколи невідомо на що перетворишся… Подивись на маму, хіба перші переселенці здогадувалися, що на них чекає після адаптації до земних умов? Тільки ти не ображайся. Як на людину ти дуже гарна.

Людмилині очі округлилися, як два інопланетні блюдечка, якщо не більше.

Вона простудіювала все про марсіянські адаптаційні технології. Виявилося, що набуті форми взагалі навіть не повторювалися. Усе залежало від такої кількості чинників, що простіше було навчитися вигравати в лотерею. Але група сапієнсів, що проходила курс трансформації в одній камері-лялечці, набували однакової форми.

Відтак Людмила була готова до серйозної розмови, коли почали набирати добровольців на колонізацію підлідного океану Європи. Щоправда, в основному відкликалися люди. Певно, більшість марсіянських відчайдухів перевелося ще при заселенні Землі.

— Якої форми набудуть переселенці на Європі?

— Не знаю, — замерехтів задумливим синім Хент. — Всі чинники, що впливають на трансформацію, дуже мінливі.

— Але якщо марсіяне й люди разом перетворюватимуться в одній камері-лялечці, то вони набудуть однакової форми?

— Певно.

— Так чого ми чекаємо?! Летимо на Європу й станемо нарешті однаковими! — сплеснула в долоні Людмила. — Ти ж сам казав, що в страшніше, ніж за людину, трансформуватися неможливо.

— Коли таке говорив? — задумався ще дужче Хент.

— Неважливо. Ти мене кохаєш?

— Кохати, як люди не вмію, але по-європейськи можу спробувати.

 

— Добре, що руки залишилися. Бо без рук… як без рук. Ну, вилита Чудо-Люда риба-кит.

Поряд з русалкою, що красувалася в льодяному дзеркалі, крутилася трійка новонароджених русалят. Все-таки трійні — це в Хента в крові. Чи то пак в генах.