Дзвінок застав Сашка зненацька. Принаймні, так можна було б зрозуміти його довгу і барвисту промову, якби викинути з неї всі “барви”. Лаятися хлопець вмів. Хоч і намагався уникати ситуацій в яких це його вміння могло б знадобитися. Не сказати, щоб строкова служба в армії і подальше працевлаштування в сили спеціального призначення сприяли цьому його бажанню, але він все одно намагався.
Але дзвінок о другій ночі, після важкого робочого дня… Та ще й з вимогою негайно, негайно! Чорти б його побрали, це кляте слово! Негайно приїхати до другого корпусу університету, бо там щось сталося… Ні, він би й тут стримався. Але на завданні поранили чотирьох з його групи. Якась су… суща тварюка злила інформацію про час проведення операції. Але то вже справа внутрішніх розслідувань. Які затримали їх всіх на чотири години проводячи свої кляті допити. Чотири години четверо трьохсотих не могли поїхати до лікарні. І на місці до них теж не допускали лікарів, бо бач, “таємниця слідства”. Добре, хоч нічого дуже критичного не було. Трьох трохи посікло осколками, глибокі царапини, ні до чого важливого не дістало. Четвертому прострелили біцепс, але теж по дотичній. Хоча приємного тут все одно нічого. А їх таємницю вже обсмоктали всі, кому не лінь. Не дарма батько казав: “Що знають двоє — знає і свиня”.
Як результат -— Сашко повернувся додому майже опівніч. Прийняв душ, перекусив і завалився спати. І от. Не пройшло й півтори години, як йому телефонують і вимагають негайно(!) кудись їхати. Коли легені почали показувати дно і сигналізувати про необхідність вдихнути, на тому кінці прозвучало:
— То через скільки ти будеш?
— Слухай, Тоха, я тільки з завдання де все пішло по… гано. Я змучений і хочу спати. Це не почекає до ранку?
— Я не знаю. — Антон явно не міг правильно і простими словами пояснити ситуацію. — З одного боку може й так, а з іншого — ти мені треба місяць тому.
Сашко сів. Його друг мав одну дуже корисну, з точки зору спецпризначенця рису: говорити коротко, ясно і по суті. Це працювало завжди. І коли вони дивом вижили в уламках старенької “Шкоди Октавії”, на яку винесло фуру на трасі. І коли літак, на якому летіли їх батьки зник безслідно десь над Андами. І коли дружина сказала, що Антон може продовжувати працювати в своїй шаразі тільки у випадку, якщо дасть їй розлучення. Але не зараз. Значить сталося щось неймовірне. І це “неймовірне” тепер не дасть йому нормально поспати.
— Зараз буду. — Хлопець протер очі і почав шукати, куди покласти телефон.
— Тільки візьми з собою ствол. — почулося з динаміку.
— Так, Тоха, ти там кого “гасити” зібрався?
— Ти, бляха, не повіриш…
Таксист клював носом так само, як і його пасажир. Але вулиці міста були пусті і червоний “Цивік” летів на всі блимаючі жовті світлофори. За вікном, трохи примарно переливалося нічними вогнями місто. Он в когось на четвертому поверсі горить світло. Що там відбувається? Друзі, які давно не бачились, говорять про все на світі? Сімейна пара свариться через одну з мільйонів причин для сварки? Чи може там сидить одинокий поет, чи письменник і в ніжних обіймах своєї музи створює новий шедевр?
— Мужик! Мужик, вставай, тут тобі не спальня! — Увірвався в фантазії Сашка голос таксиста. Той, помітивши, як його пасажир кліпає очима, намагаючись прогнати сонливість, повторив. — Приїхали. Другий корпус. Парадний вхід. Триста сімдесят гривень.
Хлопець дав дві по двісті і відмовився від решти. Семиповерхова будівля, типового стилю “Савдеп-Модерн” дивилась на нього чорними провалами вікон. Якщо Антон і був десь всередині, то точно не з цього боку. Довелось дзвонити.
— Ало! Ти приїхав?
— А-а-а-а-а-ага! —Від моцного позіхання щелепа ледь не вийшла з суглобів. — Стою перед головним входом в твою Альма-Матер і мерзну як цуцик.
— Ну то не стій! Заходь. Там відчинено. Центральними сходами на другий поверх, праворуч, треті двері зліва.
Нічний університет не викликав того ж відчуття, що й місто. Скоріше відчувалося якесь моторошне очікування. Здавалося, наче він зайшов на заборонену територію. І вона чекала тільки слушного моменту, щоб зжерти його з тельбухами. На другому поверсі він відразу зрозумів, куди треба йти. Двері в потрібний кабінет були ледь прочинені і вузенька полоса світла падала в коридор.
— Тоха, це я — Сашко тричі постукав по одвірку.
— Заходь і замкни двері.
— Що сталося? — Провернуши ключ, хлопець пішов на звук голосу.
— Дивись — Антон показував на стіл.
На столі лежало щось схоже на наручний годинник, але з двома ремінцями і циферблатом, як у настільного.
— Ти. Мене. Розбудив. О. Другій. Ночі. Після. Важкого. Курва. Дня. Щоб. Показати. Годинника?! Слухай, Тоха, я не можу зрозуміти, ти вважаєш себе котом?
— Ем, ні?.. — Друг розгублено дивився на Сашка.
— То може ти розробив можливість зберігатися зранку? І тому вважаєш себе безсмертним?
— Майже…
— Чи може ти… Погодь. Що ти тільки що сказав?
— Майже. — Антон відкрито відповів на погляд друга. — Майже, але не зовсім. Ось це на столі — машина часу. Чекай, не перебивай. Я все одно знаю, що ти спитаєш. Так, я психічно здоровий, виспався, їм нормально, регулярно і все в тому дусі. Ні я не жартую. І мені справді потрібна твоя допомога.
— Деталі? — Сашко підібрався. Тривожний дзвоник в голові грав похоронний марш. Це був саме той Антон, якого він знав вже дуже давно. Спокійний, логічний і аж до страшного правий.
— Деталей не так багато. Чув про ВАК? — Сашко кивнув. — Так ок. Я намагався зробити такий тільки в мініатюрі. Для цього довелось ще спроектувати генератор, який би його підтримував. І в теорії все було шикарно. Якби все спрацювало як треба, то мій коллайдер зайняв би тільки цю лабораторію, максимум — ще сусідню. Але після того, як хіміки її спалили минулого року, вона все одно порожня.
— Кхм…
— Так от. Як ти розумієш, як треба все не спрацювало. А конкретно, під час тестового запуску реактора ядерного синтезу, якось некоректно себе повів програматор.Він споживав занадто багато енергії. Занадто багато — це всю енергію ядерного, курва реактора! — Додав Антон, помітивши, як Сашко відкриває рота. — Я не міг залишити таку аномалію без уваги. Оскільки жодних видимих негараздів не було виявлено, я почав повторно вивчати свої розрахунки. І знайшов. Я забагато всього наставив поряд. Там, в локальній зоні, за першочерговим задумом мали б екрануватися всі випромінювання, щоб не збивати роботу пристроїв.
— То на хіба ти туди запхав програматор, чи як там, його?
— Я додав його на більш пізніх етапах розробки. І до того часу забув, що то за зона. В той момент, то було просто вільне місце, яке можна заповнити з користю. Помилку виявив, вже по факту запуску. І ситуація наступна: вся оця мішанина вже НЕ екранованих випромінювань і сигналів, підкріплена величезною кількістю енергії вилилась в машину часу. Не питай мене як саме. І про принципи її роботи теж. Там все настільки заплутано, що я собі ледь пояснив. А я — доктор фізичних наук, між іншим. І ставив досліди, хоч приблизно розуміючи, що саме я шукаю.
— Слу-у-у-у-хай, — Позіхнув Сашко. — Це все не дуже цікаво і ще менш зрозуміло. А найменш зрозуміло, на хіба ти мене сюди покликав? Як ти слушно зазначив — я не фізик. Тільки поряд стояв. Але то виявилося не заразним. Похвалитися ти зміг би й зранку.
— Ти пістолет взяв? — Дочекавшись кивка, Антон продовжив. — Вбий мене! Ну тобто не мене, точніше не того мене, який зараз… А-а-а-а, собака жіночої статі, як все це тяжко! Мені потрібно, щоб ти вирушив в минуле і не дав мені почати працювати над цим проектом. Єдиний спосіб зробити це — дати моїм мізкам подихати крізь пару дірок в черепі. — І відповідаючи на німе питання в очах друга, додав. — Я боюся. Більше ніж за своє життя боюся, що її використають для якихось військових, чи політичних цілей.
— То давай ми її просто розкурочимо, разом з усім, що тут є, до того стану, що простіше буде викинути ніж відновити, знищимо всі дані, а потім я, якщо це вже аж настільки необхідно, зроблю в тобі декілька додаткових отворів для кондиціонування.
— Я боюся. Я не знаю, що буде, якщо спробувати знищити її механічно. І це незнання лякає мене ще більше.
— А що тоді має статися, якщо я переведу тебе в розряд неживих в минулому?
— Теоретично, машина має зникнути, бо її ніколи не винайдуть. Головне — не бути поряд з нею в момент зникнення. Мало що там може статися.
Сашко задумався. З одного боку — він розумів резони друга. З іншого — вбити останню близьку йому людину власноруч…
— Чуєш, а може достатньо просто поговорити? Ну типу пояснити, що і до чого?
— Ти мене знаєш всі двадцять вісім років мого життя. — Антон похитав головою. Якщо ти спробуєш переконати мене не створювати машину часу…
— Доб’юся протилежного результату. Ти певен, що її не можна знищити тут і зараз?
— Я певен, що цього не можна зробити безпечно.
— А воно точно відпрацює як треба? Бо якось не хотілося б подохнути як жертва невдалого експерименту.
— Шанс на успіх — дев’яносто дев’ять з чимось відсотків. Я провів тести на батоні і ковбасі. Подорож на три хвилини і півтори години. Сендвічі потім були цілком їстівні.
Друзі дивилися одне одному в очі. Обоє розуміли, що принаймні для одного з них це квиток в один кінець. Зрештою Сашко піднявся на ноги і підійшов до столу з дивним годинником. Антон мовчки послідував за ним і допоміг закріпити прилад на лівій руці. Трохи почаклував над ним виставляючи цілу купу різних значень. Знов глянув другу в очі і обійняв його.
— Дякую, Сань.
— За таке не дякують — Сашко перевірив свій “Глок” і запитав. — То що, оця велика червона кнопка?
— Яка червона кнопка? Там немає такої кнопки.
— От і я про те. Що робити, щоб запустити твою шайтан-машину?
— Там знизу є бігунок. Перетягни його на максимум до себе.
Сашко потягнув схожий на затвор бігунок і… втратив свідомість. Прийшов в себе на підлозі лабораторії. За вікном починався світанок. Лабораторія була просторішою — були відсутні всі ті пристрої, які Антон наставив тут під час свого експерименту. Годинник на столі показував п’яту ранку сімнадцятого березня дві тисячі вісімнадцятого року. Якщо це не недолугий жарт, то його таки й справді закинуло на місяць в минуле. І сьогодні Антон має розпочати свою роботу над тим, що в майбутньому може стати машиною часу. Подумавши трохи, хлопець прийняв рішення чекати друга тут же. Благо, на дивані, який стояв у куточку, за шафою з усіляким приладдям було достатньо місця, щоб подрімати.
Розбудило Сашка шарудіння ключів по той бік замкової шпарини. Він швидко сів, намагаючись зібрати докупи голову, яка розколювалася від стресу і недосипу.
Антон, огидно бадьорий, влетів в лабораторію, на ходу щось енергійно пишучи і закреслюючи в своєму черговому блокноті. Ті, хто його знав, особливо колишня дружина, казали, що він — основна причина глобальної вирубки лісів. Швидко пройшовши до дошки, яка займала всю стіну, він продовжив вести свої записи там.
— Я б на твоєму місці так би не спішив
— А-а-а-а-а! Саня, твою бабцю! Що ти тут робиш?
— Ти не повіриш, Тоха. Мене прислав ти з майбутнього, щоб я виніс твої мізки на прогулянку поза межами черепа. Бо в них почала розвиватися клаустрофобія.
— Ти правий. Я тобі не вірю. Так що давай, розказуй, що до чого.
— Так я вже. — Сашко зітхнув і тезисно переказав розмову, що для нього відбулась всього декілька годин тому, а для його друга — через місяць.
Очі Антона загорілися. Він миттєво перемістився на диван і почав роздивлятися машину часу. Потім, отримавши дозвіл, трохи потицяв різні налаштування, втім нічого не змінюючи.
— Ну що тут скажеш. В одному я буду правий: єдиний спосіб упередити створення цього — куля в лоб. Ну або ще кудись, але так, щоб не реанімували.
— Був правий…
— Це для тебе був. А для мене — буду. Точніше, не буду. Стріляй.
— Що, прямо тут?
— Ага, тільки дай я спочатку… — Антон кинувся до дошки і ретельно витер все, що на ній було, включно з якимись старими записами. Потім почав шматувати блокнот. Виклавши порвані папірці на металевій таці, знайшов у шухляді сірники і ретельно спалив усе до останнього клаптика. — От тепер давай. Я на цей проект завів новий блокнот, тому єдине місце, де лишилась хоч якась інформація — мій мозок.
Сашко піднявся і став перед ним. Витяг з кобури пістолет, звичним рухом перевірив наявність патронів, дослав один в патронник, зняв з запобіжника. Подивився другові в очі.
— Мені шкода. Я люблю тебе. — Куля увійшла до лівого ока і вийшла з потилиці. Реанімувати тут і справді не було чого.
— Гей! Що тут відбувається? Ти хто такий? — В лабораторію зайшов університетський сторож. Точніше представник підрозділу поліції охорони.
Він досить швидко оцінив ситуацію і щиро впевнений, що легкий бронежилет його врятує від пістолетної кулі, стрибнув на Сашка, завдаючи удару палицею. Звично прийнявши атаку на ліву руку, хлопець почув хруст пластику і ледь стримався, щоб не вилаятися. Ні зняти машину часу, ні дати їй зникнути самій по собі, як того хотів Антон він не зміг. Втім, ніяких наслідків цього удару він не помітив, а необхідність захищатися нікуди не зникла. Від двох наступних ударів вдалося ухилитися, а от третій довелося знову приймати на блок. Повторний пластиковий хруст був проігнорований обома учасниками пикобитнього процесу. Як і тріск електричного розряду. А потім, Сашко раптом відчув, що втрачає свідомість. З останніх сил він відштовхнув ногою охоронця і світ перед його очима залило яскраве світло…
***
— Продовжується розслідування вибуху, що стався о сьомій двадцять ранку в другому корпусі Черкаського Національно Університету сімнадцятого березня. Ввечері, відповідальна за зв’язок з суспільством, обласного управління поліції, повідомила, що окрім двох загиблих, ймовірно в будівлі був хтось третій. Особу цієї, вибачте за тавтологію, особи на даний момент намагаються встановити…
Сашко відкрив очі. Телевізор, який він не вимкнув з ночі, бо вирубився, продовжував розповідати “найважливіші” ранкові новини.
— Продовжується робота в аномальних зонах “Трипілля” і “Чорнобиль”. Незважаючи на всю секретність, нашим журналістам вдалося отримати певну інформацію, яка дає можливість стверджувати, що вчені мають справу з часовими аномаліями. Принаймні, цей варіант найкраще пояснює, звідки за одну ніч могло з’явитися два міста. При чому рівень технологічного розвитку одного з них значно перевищує сучасний…
Сашко перевів погляд з екрану на свою ліву руку. Там, намертво впившись в його плоть перемигувалась різнокольоровими вогниками машина часу. Знищити її не вдалося. Чи то через те, що її було пошкоджено раніше, ніж спрацювало виправлення часу, чи то від початку було неможливо… Хай там як, його найкращий друг помер дарма.
На підвіконні пролунав дзвінок телефону. Сашко швидко підійшов до нього.
—Так, ало. Ні не розбудила. Так, я пам’ятаю, що сьогодні сорок днів. Звісно буду. Ми робимо все можливе щоб знайти і покарати тих хто це зробив. Я особисто роблю.
За вікном буйним цвітом дихала весна. Завтра завершується його відпустка. І він сам проситиме направлення в аномальну зону “Чорнобиль”. Одне з двох місць вирваних з часопростору пошкодженнями машини часу. Можливо там, в місті з дві тисячі чотириста сімдесятого року буде хтось, такий само випадково геніальний, як і його покійний друг. Хтось, хто допоможе виправити весь цей…
Кінець