Попаяний лебідь

— Степане, курва, трясця твоїй в бога душу матері! Ти ж нас всіх повбиваєш!
Стівен не відповів. Поле Астероїдного Колапсу – не те місце, де можна відволіктися хоч на секунду. Навіть в повній концентрації, він щойно пропустив занадто близько до ректора метеор розміром з цеглину. І, судячи з того, як трусонуло корабель, цеглина була неодимовим сплавом з сильним магнітним полем. Добре, що вдалося вивернути до нього соплами. Магніт згорів швидше, ніж встиг пошкодити обшивку. Але корабель трусонуло ще раз. І це, звісно, не додало гарного настрою “пасажирам”.
Після першого крику, почали подавати голоси й інші, поки Алекс не гаркнув:
— Позатикали пащеки і сидите тихо, мов принишклі миші! Хто скаже хоч слово в бік пілота — полетить далі в якості окремого космічного тіла.
Хто такі ці миші і чому вони принишклі, ніхто не знав. Але сперечатися з двометровим, відбитим на всю голову найманцем, озброєним до зубів, не хотілося нікому. Тим більше, він таки міг виконати свою обіцянку.
Корабель для міжзоряних польотів “Попаяний Лебідь” знову здригнувся і навіть наче застогнав. Алекс одразу зрозумів, що зараз почнеться. Миттю кинувшись на своє крісло він заволав до корабельного ШІ:
—Закріпити вантажі! Зафіксувати пасажирів! – І ще через секунду – Стівен, джазу!
За кормою щось вибухнуло. На відміну від звуку, уламки астероїдів прекрасно розповсюджуються у вакуумі.
— Щити просіли на сорок відсотків. — Це були перші слова пілота з моменту зльоту. Його мозок з неймовірною швидкістю прораховував можливі шляхи втечі. Астероїди, самі по собі небезпечні. Але прорахувати їх траєкторії на невеликій ділянці все ж можливо… було. Якби не клятий людський фактор.
Підірваний метеорит розлетівся шматками в усі боки, зіштовхуючись на великій швидкості з іншими, змінюючи їх траєкторії, лавиноподібно перетасовуючи весь Колапс.
Зореліт закрутило в неймовірних віражах. Навіть штучна гравітація не могла повністю компенсувати того танцю серед космічного каміння різноманітних форм і розмірів. Стівен працював більше на автоматі та чуйці, ніж орієнтуючись на показники приборів і датчиків. І корабель з усіх сил допомагав своєму пілоту. Інколи здавалося, що він гнеться мов гумовий, настільки неймовірними були маневри.
Втім, та ж чуйка, яка дозволяла виживати серед всього цього хаосу, продовжувала дзвеніти відчуттям небезпеки, яку могли становити тільки люди. І вкотре він не помилився. За кормою знову розлетівся на шматки чималий астероїд.
— А бодай вас качка копнула! А щоб вас шляк трафив! Щоб ви, паскуди кляті все життя срати хотіли, а вам то не вдавалося!
Алекс вперше чув, щоб його напарник так лаявся. Він всміхнувся:
— Ти хоч знаєш, про що говориш?
— Окрім останнього — й гадки не маю. А ти давай перелізай до гармати. В нас щити ледь відновилися, як їх знову просадили. А я — ти ж мене знаєш — дуже відповідальний. І душа вимагає відповіді!
— О! То ж я не менш відповідальний за тебе, тільки боюся не дійду, з тим, як ти керуєш. — Найманець розреготався і, скориставшись черговим маневром, перескочив весь відсік за раз. — А ні, дійшов! Дякую! — Останні слова він сказав вже зафіксованим в кріслі турелі, чіпляючи на себе нейроінтерфейс.
Нашвидкуруч озирнувшись вбудованими в корпус датчиками він одразу помітив крейсер Червоного Хреста.
— Є візуальний контакт! Починаю накопичення заряду!
— Алекс! Ти дебіл? Стріляти в крейсер — гибле діло!
— Звідки ти?..
— Я літаю з тобою більше п’ятнадцяти років! І якщо ти думаєш, що за цей час ти став до біса розумнішим, то в мене для тебе погані новини! Думати ти досі не навчився! За двадцять чотири секунди по правому борту буде залізяка, яку ти зможеш підчепити. Заведи її перед “рельсою” і шмаляй в напрямку сім-чотирнадцять-двадцять два.
— Але ж там нічого нема!
— Двадцять одна секунда! Наганяй “рельсу”!

***

— Командоре, вони заряджають рейлган!
— В них є для нього снаряди?
— Згідно даних останнього сканування — жодного, пане!
Командор Гелінер задумався. Судячи з того, як посудина втікачів прослизувала крізь астероїди — за штурвалом мав сидіти Стівен. А отже стріляти буде його безголовий напарник. Промахнутися на такій відстані важко. Але без бойового заряду, рейлган — не страшніший іграшкового бластера. Особливо зі щитами “Діви Оксани”. Але щось не давало так просто відмахнутися від цього повідомлення.
— Слідкуйте за прицілом. Посильте щити в напрямку пострілу.
— Пане, вони не цілять в нас!
— Тобто?
— Рейлган націлено в бік від нашого корабля.
— Подвоїти обережність! Бути готовими до всього!

***

— Стівене, ти можеш, зрештою, пояснити, чого ти хочеш?
— Дванадцять секунд! Що там з “рельсою”?
— Готова до використання! — Більше за все Алексу хотілося, щоб напарник розказав свій план. Але впертість Стівена зробила б честь навіть кам’яним брамам Нівроку. — Є візуальний контакт зі “снарядом”. — Алекс на секунду “підвис”, а потім оторопіло спитав: — А ми його точно “потягнемо”?
— Приблизно. Шість секунд до захоплення магнітим щупом.
— Прийнято. П’ять секунд.
— За моєю командою розвертаєш залізяку на курс два-вісімнадцять-тридцять і спускаєш “рельсу” за три градуси до виходу з зони впливу.
— Угу. Дві секунди… Одна…
— Хапай! Шмаляй!
Стівен сам не зміг би пояснити, як він так викрутив зорельота, що сімсот кілограмовий шмат космічного металу отримав заряд “рельси” одразу з кількох сторін. Йому було треба. А коли йому щось було треба він не думав “як”. Він робив. Зробив і цього разу. І якщо спектральний аналізатор не збрехав про склад метеору – крейсеру скоро стане весело.
Алекс відключився від гармати. Піт заливав очі. Щоразу, коли він проходив на волосину від смерті, його організм всіляко намагався позбутися рідини. Але, оскільки обмочити штани не личило сильному і крутому найманцеві, то він стікав потом. Хоча цього разу він не пройшов, його провели. Його і всіх пасажирів “Лебедя”. На ватяних ногах він пройшов до місця пілота. Стівена так само заливало потом. А можливо навіть і сильніше. Бо він єдиний знав, що насправді відбулося. Рушником, що спеціально для таких випадків був у боковому ящику крісла, Алекс витер напарнику піт з обличчя.
— І що це було?
— Тобі чесно, чи культурно? — Стівен навіть на мить скосив очі.
Алекс зітхнув з полегшенням. Шанси вижити, вочевидь, зросли. Навряд чи сильно, але все ж…
— Мені — чесно. Але ми тут не одні, тому давай культурно.
— Три хвилини сорок дві, ні три секунди тому, коли ми тільки влетіли в Колапс, мимо нас пролетів манюній метеор. Я спочатку подумав, що то якийсь неодимовий сплав. Але його магнітне поле різко зросло за мить, до того, як він згорів в реактивному струмені. Це наштовхнуло на деяку думку і я почав паралельно відслідковувати подібні тіла.
— І знайшов одне?
— Та ні, не одне. Таких тут чимало. Але більшість завеликі.
— Для чого завеликі? — Алекс одразу зрозумів, що сказав дурість.
— Для нас. Навіть цей шматок, який ми запустили політати був заважким. Тому частково ми його посунули, частково – він нас.
— Стапе! Біс з ними з розмірами! Що це за каменюка?
— Це радше залізяка. А точніше — напів інертний феромагнітний сплав. От тільки зовнішні джерела енергії виводять його зі стану інертності. Тому той перший нас і струснув, коли попав на реактивний струмінь. Він просто вибухнув від надлишку енергії. А от цей ми напакували зарядом “рельси” по самі черешні. І, якщо брати до уваги дані датчиків, цього було досить, щоб розігріти сплав до стану плазми. І як же нам до біса сильно пощастило, що він не затяг нас до себе.
Алекс кинувся назад до гармати і швидко підключив нейроінтерфейс. В сторону крейсера летіла хмара невеликих метеорів оточених щільним покривалом щебеню. В центрі яскраво сяяла маленька зірка з розпеченої “рельсою” плазми.
— Бачиш цю хмару? Вона його дуже сильно уповільнює. Але разом з тим і підсилює магнітне поле. Зараз воно вже досягло порядку двохсот п’ятидесяти тесла. І продовжує рости.
— А це?
— А це дохріна. Якби ми були на відстані кілометрів до тридцяти — нас би теж потягло. І не факт, що вирвалися б.
Плазмове ядро раптом випустило протуберанець. Частину дрібноти злизало. Натомість магнітне поле зросло ще сильніше.
— Здається настав час валити ще активніше. — Алекс відключився і подивився на пасажирів, що сиділи спеленаті по рукам і ногам. — Послабити фіксацію пасажирів!

***

Командор Гелінер незворушно спостерігав за цікавою аномалією, що по невеликій дузі рухалась в сторону “Діви Оксани”. Не повертаючи голови він спитав ад’ютанта:
— Деталі?
— Магнітна аномалія. Сила впливу зростає. Особливої загрози не несе.
— Я чхати хотів на загрози, які воно несе! Звідки у них технології, щоб створювати подібне? Чому я не в курсі, що таке взагалі існує?!
Гелінер піднявся і підійшов до монітору.
— От що це по центру?
Ад’ютант не встиг відповісти. В розмову вклинився один з аналітиків команди:
— Це плазма, пане. Саме від неї йде основний магнітний імпульс. І щойно він зріс на двадцять відсотків. Сила поля складає триста тесла.
— І що це значить?
— Нам треба вшиватися звідси, командоре. Поки ще можемо.
На моніторі відобразилося декілька протуберанців, які поглинули ще частину камінців.
— Магнітне поле знову зросло. Командоре?
— Знищіть плазму. Розвійте її по космосу. Потім розчистіть шлях.
Загуділи генератори корабельних бойових систем. Інформація про перший постріл відобразилася на тактичному голоекрані. Гелінер кинув швидкий погляд на дані.
— Чим ви вистрілили, ідіоти?
Ад’ютант і аналітик зблідли. Їм якось дуже терміново захотілося опинитися по той бік корабельної обшивки. Відкритий космос здавався явно теплішим, ніж тон командора. А от артилерист, вочевидь, був термостійкий, бо спокійно відрапортував:
— Третя плазмова гармата, коман… — Монітори зовнішнього спостереження почорніли, компенсуючи спалах. Корабель затремтів. Потім загудів. Заскрипів. Надривно загуділи генератори прокачуючи теравати енергії в щити і на двигуни.
Крейсер здригнувся. По всім відсікам пройшов звук розриву металу. Несамовито заволали сирени. Монітори поступово відновлювали картинку.
— Доповідь! — На обличчі Гелінера не сіпнувся жоден м’яз. Очі прикипіли до пульсуючої кулі на голоекрані. Або вони ну дуже сильно наблизилися до аномалії… або їм в будь-якому випадку гайки.
— Постріл не досяг цілі! — Аналітик гарячково сканував інформацію, яка водопадом лилася йому прямо в мозок через нейрошунти. — Основний заряд отримав астероїд, що на тридцять відсотків своєї площі вийшов на траєкторію снаряда! Його, звісно, розплавило, але це аж ніяк не покращило нашої ситуації! Скоріше навіть навпаки! Судячи з усього, за хімічним складом астероїд був дуже близьким до плазмового ядра. В результаті — почалося злиття.
— Що з кораблем? — Здавалося, що сирени притихають, коли говорить командор. Він не підвищував голосу, але чути його було так само добре, як і якби він говорив в повній тиші.
— Після початку злиття магнітне поле посилилось майже втричі, але втратило стабільність. Носова частина корабля потрапила в пікову зону, разом з доволі великим метеором. Щити в моменті просіли і залізяка, а точніше — феромагніт, пробила корпус в районі вантажних відсіків, пройшла наскрізь порожні складські приміщення і вийшла з іншого боку. Ніс зараз тримається, вибачте на слові, буквально на шмарклях. Там, де це можливо, пробоїну закрили силовим полем. Але воно нестабільне через присутність аномалії. Все решту – задраяли фізично.
— Прорахувати можливу лінію відриву. Евакуювати особовий склад з потенційно небезпечної ділянки. Задраїти всіма можливими способами сектори, які прилягають до лінії. Взяти курс на… нахрін звідси. Ці паскуди вже й так занадто дорого мені обходяться.

***
Стівен спостерігав за тим, як його стараннями, Поле Астероїдного Колапсу повністю справджувало свою назву. Невеликий шматок магнітної плазми, який мав просто відволікти переслідувачів, тепер стрімко розростався. Навколо нього збиралися все більші уламки космічного каміння. Раптом, системи зафіксували постріл з крейсера. Стівен прохолов. Невеличка яскрава цятка кратно збільшилась в розмірах. Двигуни невдоволено загуділи, намагаючись перебороти раптовий скачок магнітного притягання. Втім, цей імпульс швидко пішов на спад. Намагаючись витиснути максимум зі старенького “Попаяного Лебедя”, пілот ні на мить не припиняв спостерігати за новоствореною аномалією.
— Чуєш, друзяко, мені здається, чи крейсер вирішив протаранити наш маленький “сюрприз”? — Алекс намагався жартувати, хоч і відчував, наскільки напружений його напарник.
— Тобі не здається. — Стівен, як йому здалося, зрозумів, чого хочуть досягти переслідувачі. — Я тобі навіть більше скажу. Вони запрошують і нас приєднатися. Відмови, що характерно, не приймаються.
Двигуни ревіли намагаючись витягти зореліт з пастки, яку створила його ж команда. Але “вітер” був занадто сильний. І ця “чайка” поступово починала летіти спиною вперед.

***

В міжзоряній порожнечі, величний крейсер “Діва Оксана”, не в змозі перемогти магнітну, аномалію розвертався так, щоб взяти її на приціл максимальною кількістю гармат. Командору Гелінеру знадобилося декілька секунд, щоб оцінити всю безвихідь ситуації. А аналітику й того менше, щоб знайти найкращий спосіб витиснути максимум з того, що лишилося. Генератори, як востаннє (бо так і було), гуділи накачуючи гармати енергією під зав’язку. Перший залп — точно в ціль. Зі страшним скреготінням відірвалася носова частина і полетіла в бік аномалії. Електронні пристрої один за одним почали виходити з ладу. Другий залп —результат оцінити можна було тільки по відчуттям. Відслідковувати вже не було чим. Третього залпу не було. Всі корабельні системи вийшли з ладу. Навіть сирени замовкли. Один за одним, в жахливих корчах падали люди. Під більшістю розтікалися калюжі крові. Командор дивися на мертві монітори і бачив, як прямо перед ним розгоряється нова мікрозірка.
Стівен поставив двигуни на “повний вперед” відключився від керування і розвернув своє крісло. На нього дивилися майже півсотні людей. Змучених важкою працею в шахтах Аскольду. Відчайдушних настільки, що покликали на допомогу “Попаяного Лебедя” і його відбиту команду з двох чоловік.
— Ми всі подохнемо. Жахливою смертю. Дуже скоро. Я не зможу дотримати слова і доправити вас до Геренштери. Вибачте.
— А що з тим імперіалістичним покидьком, Гелінером? — голос подала єдина жінка серед втікачів, можливо навіть єдина жінка, що колись була на Аскольді.
— Якщо він був на “Оксані” — то вже загнувся.
— Ну то й добре, — пробасив невисокий, щуплий чоловік. —В будь-якому випадку, краще померти вільною людиною і в хорошій компанії, ніж в кайданах і під землею.
— Відмінити фіксацію пасажирів! — Алекс резонно вирішив, що вільних людей ніщо не має стримувати
За кормою старого, латаного-перелатаного зорельота спалахували детонуючі снаряди крейсера. А потім… Яскравим світанком спалахнула нова зоря.