Ніч обіцяла стати останньою в в моєму житті. Вона дивилася на мене зверху безліччю своїх мерехтливих очей, розкиданих безоднею темного неба, і не могла нічим зарадити. А я майже навпомацки споряджав магазини патронами. Моя ліва рука текла, бо не було чим нормально зупинити кров, адже всю свою медицину я віддав побратимам, і зробив це знаючи, що не врятую їх. З такими ранами довго не живуть, але не можна позбавляти надії того, у кого окрім надії більше нічого не залишилося.
Всі ми жили надією. Всі вірили, що все це скоро закінчиться, що ми роз’їдемося по своїх домівках і що забудемо жахи війни як страшний сон. Але нічого не закінчувалося. Якщо хтось і їхав додому, то або віз ці жахи разом із собою, або… Або здобував вічний спокій. І швидке забуття. Нас забували скоро, навіть квіти на могилах не встигали зів’янути. Хіба що родичі та близькі пам’ятали полеглих, оплакуючи втрату, та ще побратими пам’ятали, ті з нас, хто залишалися живими.
Не дивлячись на все це, ми боролися, ми стояли до останнього, тримаючись за кожен клаптик землі настільки сильно, наскільки могли. Вороги мерли десятками і сотнями, рясно кропили власною кров’ю чорнозем, всівали своїми тілами все навколо, але продовжували лізти, неначе ненаситна сарана. Важко було зрозуміти, чи то вони самі так прагнули нашої землі, чи їх просто гнали вперед не рахуючись із втратами? Але вони перли, щодня шмат за за шматом відкушуючи від нашої землі. Коли ж вони луснуть вже?!
У бліндажі лежали побратими. Гавр і Білий. Те, що залишилося від Артема після прильоту міни, лежало недалеко, на сусідній позиції.
Сам. Один. Ця думка їла мене поїдом. Чому я залишився живим? Чому смерть забрала кращих за мене? Чому уламок снаряда відірвав руку та розпанахав бік не мені, а Гавру? Чому не мені, а Білому скид з коптера прилетів під ноги і перетворив їх на фарш? Чому міна лягла точнісінько в те місце, куди щойно перебіг Артем? Ці безліч “чому?” розпеченими голками впивалися у мій мозок. Неначе було мало контузії.
Ворог точно вже готувався до штурму, на цей раз фінального. Скільки їх вже було, тих штурмів? Та безліч, напевно. Я силкувався хоч приблизно порахувати, але зрозумів, що навіть не знаю який день знаходжуся на цій позиції.
Останній набій ліг у магазин. Три повні і половинка четвертого, і ще один, вже примкнутий до калаша. Пара гранат. Ніж. Зовсім не густо, але хоча б одного ворога я точно заберу з собою, головне, не висунутися, не забаранитися по-дурному.
Щось металеве дзенькнуло об замерзлі стіни окопу. Я навіть не встиг нічого усвідомити, а моє тіло рибкою вже летіло у інший бік. Бахнуло. Вибухова хвиля різко вдарила у барабанні перетинки, а щось дрібне та розпечене боляче уп’ялося у праву ногу нижче коліна. Штурм почався.
Я перевернувся, зціпивши зуби від болю та образи. Так раптово мене ще не заставали. Що ж, все буває вперше. І востаннє.
Знову стукнуло маленьке, кругленьке, начинене смертю залізо, на цей раз не влучивши у окоп. Знову вдарило по вухах, але вже не так боляче. Я прикинув звідки міг прилетіти подарунок і чітким рухом руки метнув у відповідь свій. Цю позицію я знав як свої п’ять пальців, знав кожен окоп, кожен злам, кожну нору, я не міг промахнутися. Гупнуло і одразу ж почулися крики. Кричало двоє! Один хрипло, інший – ревів як слон. Мені одразу полегшало на душі від усвідомлення того, що свою програму-мінімум я, здається, вже виконав. Але ж це ще не кінець бою, тож я побіг до перемички,що з’єднувала між собою окопи, плануючи зайти непрошеним гостям у фланг. Раптом нагорі щось засяяло. Ніби маленьке яскраве сонечко вирішило зробити раптівку і з’явилося на нічному небі. Ого, рідко вони використовували освітлювальні міни, напевно, мають проблеми і з нічниками, і з теплаками.
Вдарили автоматні черги, кулі зарикошетили, засвистіли, відбиваючись від промерзлого ґрунту. Ага, значить вони не встигли побачити, куди я відійшов. Зате я сам прекрасно зрозумів звідки заходять ворожі штурмовики. Шкода, що гранат не залишилося, та одна – то на всякий випадок, щоб у полон не здаватися, бо знову хтось почне розповідати що наші воїни і це роблять неправильно.
Стрільба стихла, натомість почувся крик:
– Хахол, сдавайся, жить будєш!
“Ага, будеш, але недовго!” – подумав я і обережно виліз з окопу. Серце качало венами кров впереміш з адреналіном, біль майже не відчувався, натомість розум заполонила холодна ясність і рішучість. Якщо орки запустили освітлювальну міну, значить і коптера з теплаком у них немає, отже, вони не можуть відслідковувати кожен мій рух. Але їх більше. Скільки? Невідомо, “ікс”, точніше, судячи з криків після кидка гранати, їх стало “ікс мінус два”. Тепер треба звести це рівняння до нуля.
Обережно, наче ящірка я проповз між залишками рослинності, огинаючи лінію окопів з півночі. Ага, двоє із ворожої штурмової групи теж ішли верхом, але вицілювали мене зовсім не там, де треба. Я дав коротку чергу по першому, той впав, наче скошений, другий напрочуд швидко самотужки звалився в окоп. Подумки я побажав йому звернути шию при падінні, а сам швидко поповз далі. Тепер орки взнали з якого я боку і вже більше не тикатимуться навмання, але таки я орієнтуюся на позиції набагато краще за них, та й освітлювальна міна продовжувала розганяти темряву, даруючи і мені і їм можливість бачити хоч щось.
Позаду гулко бахнула граната і майже зразу ще одна. Почулося декілька коротких черг. Орки явно намагаються притиснути мене до землі, щоб я заліг і втратив можливість змінювати позицію. Але я вже перевалився через насип і тихенько сповз у окоп, сподіваючись, що опинився позаду них. Звісно, орки не дурні, здогадаються про мій намір, але не стояти ж мені на одному місці.
Загорілася ще одна освітлювальна міна. Я знову пожалів, що не маю зв’язку, міг би хоч повідомити про нову тактику ворожих штурмів. Та був би в мене зв’язок, то може б склалося усе інакше і не довелося б тримати оборону наодинці.
Намагаючись не видавати жодного звуку я йшов вперед, тримаючи автомат напоготові. В голові зародилася думка, що дарма я повернувся в окопи, міг же рушити на позиції суміжників. Навіть у суцільній темряві я зміг би туди дійти, бо напам’ять знав карту мінування. Та й орки мене навіть не переслідували б, у них мінімум троє трьохсотих, їм точно не до мене.
Я потроху просувався далі, але нікого не зустрічав. Це мало б мене насторожити. І коли від передчуття чогось недоброго почало колоти у скронях, було вже запізно.
Вибух.
Мене одночасно оглушило, осліпило і відкинуло назад. Удар був такої сили, що в мені щось хруснуло, хоча болі я не відчув. Перед очима стояв білий непроникний туман, у вухах дзвеніло і гуло водночас, тіло не реагувало на мої спроби ворухнутися. Здається, я на деякий час навіть втратив свідомість.
До тями мене привели голоси.
– Сматрі, живой єщо! – сипло сказав перший.
– А ето ми сєйчас ісправім, ги-ги, – гидко забельконів інший.
– Стой, падажді. Давай Толіка пазавьом, у нєго ж пєрсональниє счоти с етім хмирьом імєются.
– О, точняк! Пойду пріведу єво, а то он сам долго костилять будєт.
– Іді-іді, а я тут постєрєгу єго, чтоб нє убьог случайно.
Я відчув як мене почали обшукувати. Орк ліз у всі кишені підряд, забираючи собі все, що знайшов. Там майже нічого цінного не було, телефони і документи ми закопали ще перед попереднім штурмом, але він витягнув навіть мій нотатник з половинкою олівця. Так бридко мені ще ніколи не було. Я силкувався витягти гранату чи дотягнутися до ножа, але руки не рухалися, наче у мене їх і не було зовсім. Від безпорадності мене охопив відчай. Я не хочу так, не хочу… Краще б мене тоді одразу вбило, ніж чекати, доки той нещасний Толік буде мене живцем кришити. Єдине, на що мені вистачило сил, це зціпити зуби і не плакати.
Раптом на небі знову засяяло. Але не жовтогарячим, як перед цим, а яскравим зеленим світлом. Я не міг відвернутися, тому просто закрив очі, хоча це теж не допомогло, світло було настільки яскравим, що пробивалося через повіки.
Несподівано пролунали постріли, а за ними вибухи гранат та крики, щось важке і велике м’яко впало на мене. Я відчув, що починаю задихатися від тої додаткової ваги, але не міг нічого зробити. Стало тихо. І темно. Подумалося: “Ось і смерть прийшла”.
***
Землю трясло так, що навіть сонце хиталося. Я з жахом прокинувся, не розуміючи що відбувається.
– О, він прийшов до тями! – сказав хтось радісно, – Давай, Дімась, жени швидше, мусимо його дотягти до стабіка!
Трясти почало ще сильніше, але я вже зрозумів, що ніякий то не землетрус, це так кейсеваком кидає на розбитих донецьких дорогах, а хитається не сонце, а ліхтар бойового медика. Від цього усвідомлення стало тепло і добре на душі, а може то подіяли ліки, які мені ввели. Я знову відключився.
***
– Та ти гониш!
– Та сам глянь! Он, зараз тобі знайду фото з супутника, там все добре видно. Чекай, чекай, зараз згадаю у кого їх бачив на каналі. А, осьо, дивися. Ну що?
– Та щось не зрозуміло нічого, почекай, треба розібратися.
– Давай бери телефон у свої руки, там фото можна збільшити, все видно дуже чітко. Лінії бачиш? То дороги, об’їзні траси, кільця, чи як їх там. Розумієш, як там рознесло все?
Я відкрив очі. Чи то від різкого пробудження, чи то від слабкості, в очах спочатку потемнішало, а лиш потім стало нормально. В ніздрі вдарив різкий запах, який ні з чим не спутаєш. Лікарняний. Ніколи його не любив, але тепер мені він здався приємним, бо означав одне: я вижив. Не знаю, як це сталося, але, сподіваюся, за мене ніхто не заплатив своїм життям, не вартий я того.
Спробував поворухнутися. Окрім різкого болю по всьому тілу це нічого не дало, зате вдалося повернути голову у той бік, де хтось жваво продовжував щось обговорювати.
У палаті окрім мене було ще троє. Один, з замотаною бинтом культею лівої руки, тримав телефон біля обличчя іншого, що лежав на ліжку. Ще один, на наступному у ряду ліжку, намагався піднятися і розгледіти що там було на екрані, але явно не міг встати. Зате він помітив, що я на них дивлюся.
– Хлопці, гляньте, той новенький очуняв!
Перші двоє озирнулися на мене. Той, з телефоном, швидко підійшов до мене.
– Дивися, дивися сюди! – він тицьнув своїм смартфоном мені в лице.
Я нічого не розгледів, очі не могли зразу сфокусуватися на таку близьку відстань, та й, чесно кажучи, все навколо й так здавалося розмитим.
– Ну що, як тобі картинка?
– Ніяк, – зміг вичавити я з себе, – Нічого… не бачу…
– Та відчепися ти від людини зі своїми новинами! Мо він взагалі не розуміє де знаходиться і що відбувається, – втрутився той, котрий лежав на ближчому до мене ліжку.
Але той з телефоном не відставав.
– Друже, ти тепер у Дніпрі, тебе з азовського стабу привезли позавчора, а вчора поклали до нас у палату, бо реанімація переповнена, сам розумієш. Але це не головне, головне – ось! – і він знову тицьнув мені в очі смартфоном.
Цього разу він тримав екран трошки далі від мого обличчя і я зміг розгледіти якесь наче вкрите брудним снігом поле, а посеред нього була видовжена яма зі рваними краями.
– Скид у орка влучив? – спробував вгадати я.
Всі в палаті засміялися. І так щиро вони сміялися, що навіть мені весело стало, хоча почувався я кепсько і нічого не розумів.
– О так, скид, але не простий. Кажуть, мав прилетіти десь із поясу Койпера, але то ще не ясно, вивчають поки що. Зате як прилетів! В саму точку!
– Що? Який пояс? Куди прилетів? – в моїй голові думки поки що не могли зібратися докупи.
– Друже, я бачу, що тобі не добре, але мусиш дещо знати. Он, подивися ще на це.
Знову перед моїми очима замаячив екран смартфона. Спочатку на ньому не було нічого видно окрім суцільної темряви, потім все позеленішало, збоку з’явилася невеличка зелена пляма, що повільно рухалася, а потім все спалахнуло і розлетілося білим, наче вибухнув феєрверк.
– Салют якийсь чи що? – припустив я.
Знову всі засміялися.
– Так, салют нашої перемоги, – відповів той з телефоном, – Це такий салют, якого ще не було на нашій історії. Один не дуже великий, але влучний метеорит, одним махом вирішив нашу основну проблему. Він вдарив під таким чудовим кутом, що проорав собою каньйон довжиною майже двісті кілометрів завдовжки і декілька десятків кілометрів завширшки. Уявляєш? Наче ударом скальпеля вирізав із тіла планети пухлину, яка могла розростися і поглинути весь світ. Вирізав геть підчисту, зі всіма стінами, з зірками на баштах, з курантами, з мертвим засушеним катом у скляній труні, з бункерним дідом разом зі всією своєю свитою. Навіть пишуть, що з ними були ще два маразматичні діди: один рудий і пихатий, а другий – схожий на Вінні Пуха на пенсії, приїхали підписувати свій варіант нашої мирної угоди, але інформація поки що не підтверджена. Уявляєш, друже, як нам пощастило?
Я розумів, що йдеться про щось дуже важливе, але конкретну суть мені поки що важко було вловити. Від втоми мої очі почали злипатися і я відчув, що провалююся в сон. Але цього разу я був впевнений, що коли прокинуся, то все у нас всіх буде добре.