Макс розумів, що через декілька хвилин усе буде скінчено. Усі тридцять п’ять представників Міжпланетної Асамблеї зберуться у великому конференц-залі після перерви і проголосують. Він знав погляди кожного з цих людей і не сумнівався у тому, який буде результат. Надії не залишалось: дуже скоро усе, заради чого жили та працювали тисячі найкращих умів свого часу, в буквальному сенсі злетить у повітря. Міжпланетна Асамблея сьогодні планує ухвалити “Нову програму прискореного терраформування Марса”. Фактично, це означає, що планету у продовж декількох місяців будуть бомбардувати величезною кількістю атомних зарядів, щоб підвищити її температуру. Розрахунки того, скільки років ще планета після такого “терраформування” буде не придатна не те що до довготривалого житті, а навіть для короткочасних місій, були дуже туманні. Швидше за все, потрібно буде декілька сотен років, перш ніж нога людини знов зможе ступити на поверхню цієї планети. Але прихильників нової концепції це мало хвилювало. Адже для них Марс давно вже став як та валіза без ручки: і кинути шкода, і нести незручно. Хоча ні, кинути на призволяще Марс і усіх, хто з ним пов’язав своє життя, їм вже не шкода. Залишився лише крок.
Макс дивився на обличчя тих чоловіків і жінок, які спокійно пили каву під час перерви, вели ввічливі бесіди та посміхалися один одному. Серце його колотало. Кремезна фігура Макса наче зменшувалася у розмірі щосекунди. Вже давно він не почувався таким безпорадним. Чоловік раз у раз проводив рукою по свому русявому волоссю і тер лоба.
Від роздумів Макса відволік якийсь шум у коридорі. Він обернувся і побачив, що присутні скупчилися поряд з якоюсь фігурою, що лежала на світлому кафелі. Макс підійшов ближче. Виявилось, що один з членів Міжпланетної Асамблеї, Стівен Блек, знепритомнів просто під час розмови з колегою. Навколо бігали люди, хтось приніс склянку води, хтось відчинив вікно, але все було марно. Макс пробився крізь юрбу людей:
– Пустіть, я лікар.
Чоловік відчув під пальцями слабкий пульс та гарячу шкіру.
– Викликайте швидку допомогу, він знепритомнів не від задухи, це щось серйозніше.
Через двадцять хвилин хворий вже був у лікарні. Голосування було під загрозою. Звісно, можна було обійтись і без містера Блека, адже результат і без нього лишився б незмінним. Але зважаючи на той вплив, якій він мав у суспільстві, ніхто не хотів ненароком перейти йому дорогу та мати купу неприємностей. Голова зборів намагався зателефонувати заступнику містера Блека, але той був поза межами міста і міг прибути на засідання лише через добу. Врешті решт, усіх присутніх було проінформовано, що збори перенесено на завтра. Звісно, одна доба нічого не змінить, і рішення, ухвалене завтра, буде не менш жахливе, аніж те, що могло б бути ухвалене сьогодні, але на душі у Макса трохи посвітлішало.
Коли чоловік вийшов на вулицю, надворі вже були сутінки. Макс відпустив водія і вирішив прогулятися додому пішки. Він механічно переставляв ноги, не помічаючи ні перших зірок, що спалахували у небі, ні людей навкруги, які насолоджувалися теплим вечером. А в голові його лунало лише: “Це шанс, це шанс щось змінити. Але як?”. Що може одна людина зробити з цілою системою, яка підминає під себе цілі країни, народи, не кажучи вже про декілька десятків поселенців на Марсі? Кому до них було якесь діло?
Пік захоплення Марсом у людства минув. Усі згадали, скільки податків витрачається на цю місію, згадали, що вона не окупиться ще довгі роки, що туди відправляють молодих та здорових людей, у той час як на Землі настає демографічна криза. Офіційно, Міжпланетна Асамблея, швидше за все, оголосить про повернення колонистів додому, але практично… Враховуючи різницю у гравітації між Землею та Марсом, та комплекс змін, що стався у організмі “марсіан” за ці декілька років, наврядчи вони зможуть нормально жити та функціонувати на Землі. Макс, як лікар, це дуже добре розумів. Фактично, повернення колоністів на Землю, могло бути смертним вироком для них. І це вже не говорячи про їх емоційний стан, адже вони летіли на Червону планету, щоб організувати там постійну колонію. Астронавти звикли вже називати Марс своїм домом, вони зробили колосальну роботу за ці роки і не їх провина у тому, що земляні раптово втратили інтерес до Марса. Увага людей така не постійна і така примхлива, наче весняне сонечко. Ось сьогодні ти герой, що розширює кордони можливостей для людства. Тобою захоплюються малі й дорослі, футболки з твоїм фото продають у сувенірних крамничках по усьому світу. На тебе хочуть бути схожим, твоїм ім’ям називають вулиці, сквери та новонароджених малюків. А завтра, виявляється, ти тягар для суспільства, людина, що за кошт бідолашних платників податків вгамовує власні тягу до пригод та цікавість.
Якщо чесно, Макс взагалі сумнівався, що астронавтам дадуть змогу долетіти до Землі. Адже вони зможуть багато чого розповісти про зриви постачання харчів та необхідного обладнання, про бюрократію, про те, як керівництво обмежувало їх спілкування з родичами і ще масу усього цікавого. А Міжпланетна Асамблея дуже не любила розголосу своїх внутрішніх справ. Тож корабель з колоністами міг просто загубитися десь на космічних просторах, або згоріти під час входження у земну атмосферу, або зазнати аварії на старті. Багато чого могло статися. Дуже зручно. Така подія ще раз показала б, як небезпечно подорожувати на Марс і що про нього треба забути. А відправка ядерних зарядів для так званого терраформування, як раз чудово співпала з програмою роззброєння. Увесь цей мотлох просто запустять у космос і підірвуть на Марсі. Вже з’явилися у ЗМІ перші лозунги: “Нехай атомні бомби зроблять з Марса нову Землю” та “Те, що раніше вбивало, відкриває нові обрії”. Більшого безглуздя годі було й уявити.
Була ще одна обставина, яка хвилювала Макса та не давала спокою. Він не міг залишити все як є, просто не міг.
Потроху в Макса з’явився план. Він знав, що за ним можуть слідкувати, тож поводився, як звичайно. Він щовечора виходив на прогулянку зі своїм собакою у найближчий парк, і цей день не став виключенням. Макс “випадково” забув телефон вдома. Коли стало вже зовсім темно, у парку він “випадково” зустрівся зі старим приятелем та передав йому флешку.
Наступного ранку погода була майже спекотна, вже відчувався подих літа. Тож не було нічого дивного у тому, що Макс пішов на пляж, як робив це дуже часто за сприятливих умов. На пляжі чоловік “випадково” зустрів ветеринара, який вже декілька років слідкував за здоров’ям Бадді, чотирилапого друга Макса. Ветеринар теж гуляв на пляжі зі своїм собакою. Потім Макс вирішив поплавати, але перш ніж зайти у воду він рясно намастився гусячим жиром та міцно обняв Бадді.
– Вибач, друже, і прощавай, – вимовив Макс.
Бадді кинувся за ним у воду, але хазяїн віддав команду повертатися і пес покірно поплив на берег.
Десь через годину, а може й більше, ветеринар викликав екстрену службу і повідомив, що його знайомий, мабуть, заплив занадто далеко і не повернувся на берег. О цю пору року біля пляжа іноді бувають сильні течії, тож випадки, коли люди не розраховують власні сили і тонуть, були, нажаль, не поодинокі.
Вже ввечері з’явилися новини про імовірну загибель Макса Сміта, одного з лікарів, що опікувався здоров’ям колоністів на Марсі. Але цю новину майже ніхто не помітив. Адже усі були збити з пантелику іншими новинами: по-перше, одна з жінок марсіанської місії вагітна. Усі давно вважали, що через надмірну радіацію це неможливо. Але це твердження виявилось помилковим. Звісно, дитину потрібно було ще виносити, а потім народити. Але, у будь-якому разі, це була величезна подія. Не могло бути й мови про те, щоб забирати цю жінку з поверхні планети, адже перевантаження, невагомість під час польоту не залишать ніякого шансу ні матері, ні дитині. Не кажучи вже про пологи на космічному кораблі.
По-друге, астронавти зрозуміли, що вони не зможуть відразу займатися терраформуванням усієї великої планети. Це занадто довго і масштабно. І вони, без узгодження з центром керування, розробили нову стратегію: “Мистецтво маленьких кроків”. Як сказали самі астронавти, новина про народження справжнього “марсіанина” дала їм зрозуміти, що треба брати справи до своїх рук.
Колоністи перевезли обладнання для формування озонового шару і розташували його навколо станції. Також вони налаштували силове поле, що не буде давати озону можливості швидко розсіюватися на великій площі. І їм вдалося! Над станцією почав формуватися озоновий шар, схожий на той, що захищає Землю. Ось воно, терраформування в дії! І в них була ще безліч ідей щодо автономного забезпечення себе харчами, їжею і т.п. Звісно, без допомоги рідної планети колоністам поки що не вижити, але цього й не потрібно. Тепер уся увага землян знов була прикута до Марса. Хто знає, чи надовго. Розголос – це єдине, чого боялася Міжпланетна Асамблея. Тож Марс стане Батьківщиною для новонародженої дитини і залишиться домом для колоністів. Поки що…
Багато кого цікавило, як ця інформація потрапила до преси в обхід Міжнародної Асамблеї, і Макс Сміта був одним з підозрюваних, але ніяких доказів віднайти не вдалося.
Через декілька тижнів на одному з островів, що загубився у Тихому океані, якийсь русявий чоловік снідав разом зі своїм приятелем, капітаном невеличкої яхти, у кафе на набережній. Телевізор показував сюжети про марсіанську колонію. Офіціант, що приносив напої, посміхнувся:
-Дивовижно, скільки випадковостей буває у житті. Коли здається що все вже скінчене, іноді життя дарує другий шанс. І поштовхом до цього може стати що завгодно. Наприклад, запізнення на автобус, випадкова зустріч, горнятко кави, пролите на новий костюм або втрата свідомості когось з оточення. Що завгодно… До речі, як Вам наш десерт з манго? Він користується великим попитом у туристів.