Прокляття короля у жовтому

Вечір дебатів нарешті скінчився. Стомлений ти сідаєш на пасажирське крісло своєї тесли. Вірний водій везе тебе до передвиборчого штабу: “ми приїдемо десь через годину, поспіть доки є можливість”. Кампанія в самому розпалі, телефон зазвичай розриває від викликів, але зараз жодного дзвінка. Здивований ти навіть перевіряєш чи не розрядився той і чи є зв’язок, але все в порядку. Та й справді, коли ти спав минулого разу? Три дні тому коли на дві годинки заїхав до дому? Очі починають злипатися і перш ніж вдається щось зрозуміти свідомість впадає у темряву спокійного забуття, даруючи короткий відпочинок посеред шторму передвиборчого хаосу.
Серед темних глибин несвідомості ти починаєш чути легенький вітер, який розмітає піщинки вздовж лабіринтів старих кам’яних стін. Над тобою з’являється тьмяне світло двох чорних зірок. Згодом ти все краще бачиш контури закинутих будинків, храмів та височезних веж невідомого міста, прихованого у пустельних пісках. Щойно зір адаптується, вкрите темрявою місто вже не здається чужим та невідомим. Від кожної цеглинки віє домом і ти починаєш згадувати що саме це місто було першим з поміж всіх, саме тут була колиска першої людської цивілізації. Його назва крутиться на язику: Хатосса, Чаргоза, Картоза, але ні, звуки першої мови надто забуті, щоб правильно вимовити.
На горизонті з’являється сонце і воно не сходить десь над небокраєм, а світиться у найвищій вежі міста. У голові лунає голос: “на тебе чекають”. Ноги починають самі крокувати покинутими вулицями до сонячної вежі. Ти не пручаєшся, бо й сам хочеш туди, інакше тебе не було б у цьому місті. Крок за кроком, все швидше і швидше ти вже щосили біжиш сходами до самої верхівки, не помічаючи нічого навколо, аж поки не дістаєшся золотих дверей з малюнками сонця. Дві металеві брили повільно відчиняються перед тобою і за ними величний золотий трон із постаттю замотаною у позолочену мантію та жовті бинти. На голові тієї постаті велика золота корона, яка настільки велика і важка, що затуляє очі та змушує носія горбитись немов бабця над палицею. На перший погляд постать здається неживою, більше схожою на висушену мумією подібно до фараонів древності, але підходячи ближче ти помічаєш як її сліпе обличчя слідкує за тобою. У голові знову з’являється голос: “Той, хто шукає влади, мусить за неї платити. За перший рік я заберу твій сон та спокій. За другий твою мораль і всіх кому ти довіряв. Третій коштуватиме тобі здоров’я, пам’яті та глузду. А на четвертий я заберу останні краплі поваги, які хтось колись до тебе мав. Все що тобі зостанеться, чахнути над золотими горами і тремтіти, бо кожен зустрічний буде мерзотником який бажатиме вбити або пограбувати твоє. Ти згоден заплатити за право панувати”?
“Вставайте, ми приїхали”. – Голос водія змушує покинути сновидіння. Ти не пам’ятаєш якою була відповідь і чи давав її взагалі. Тільки те, що незважаючи на все сказане тією постаттю у жовтому, тебе переповнює готовність. Не гаячи ні секунди ти встаєш та заходиш у передвиборчий штаб. Десятки телефонів, сотні людей, цифри і таблиці звідусіль. Потік інформації збиває з пантелику, аж поки не підходить політтехнолог: “запис завтрашнього звернення до виборців за п’ятнадцять хвилин, тримайте текст, – передає папірець, – люди не вірять коли читають тож вивчіть зараз якомога більше, щоб поменше зазирати. Після запису, о першій ночі вас чекають власники спиртових заводів, тож постараймося робити поменше дублів. Змушувати спонсорів чекати це вкрай поганий тон”. У голові знову почувся голос: “За перший рік я заберу твій сон та спокій”. Але то все просто наснилося, а ти ж не забобонний. Та й хто всерйоз звертатиме увагу на таке? Береш в руки текст і починаєш вчити.
Наступні місяці напружений графік не лишає ні хвилини на сон чи спокій. Постійні зустрічі, ефіри, конференції не дають навіть подумати про щось окрім кампанії, але важка робота дає свої плоди: “Із перевагою у 14 відсотків виборців перемогу отримує…” Ти чуєш своє ім’я в телевізорі. Штаб вибухає оплесками, шампанським, радісними вигуками. Ти виходиш на трибуну і кажеш теплі слова до тих, без кого цієї перемоги не було б, але в цей момент щось змінюється і ти дивишся на них вже не так, як до офіційного оголошення результатів. Тепер ти не кандидат, а мер і штаб більше не потрібен. Багатьом з них ти обіцяв роботу, посади, платню, але як до переможця до тебе тепер йтимуть на поклін найкращі спеціалісти твоїх опонентів. Вони будуть згодні робити більше за менше тільки б не опинитися за бортом. Та й окрім того, в мерії вже є перевірений десятиліттями апарат виконавців будь-яких примх мерів, сотні найдосвідченіших посадовців уже чекають тебе як свого начальника. Навіщо тобі тягар, якому ти щось винен за колишню вірність? Без того багажу ти досягнеш більшого. Старі домовленості перестають приносити користь і вже ніхто не покарає тебе саботажем кампанії за їх порушення. Цінність людей перед трибуною зникає у твоїх очах ще до того, як ти закінчиш переможну промову. Завтра багатьом з них ти розіб’єш серце і у голові знову лунає голос жовтої постаті зі сну: “За перший рік я заберу твій сон та спокій. За другий твою мораль і всіх кому ти довіряв”.
***
Від перемоги на виборах минуло два роки і весь цей час ти тільки те й робив що намагався всидіти на шпагаті між спонсорами: олігархами, партією та виборцями. За два роки ти майже не бачив свою сім’ю бо постійно десь на роботі, засіданнях, відкриттях, конференціях, зустрічах… Регулярні недосипи та нерви стали причиною незв’язного мовлення, смикання, погіршення пам’яті та проблем з логікою. Кожне твоє звернення інтернет розбирає на цитати для мемів, кожен диванний експерт самостверджується поливаючи тебе брудом і виставляючи ідіотом. Під усим цим тиском вже навіть алкоголь не дозволяє розслабитися. В намаганнях віднайти енергійність, позитив і віру у власні сили ти починаєш пробувати різне: від жінок до синтетичних речовин. Спершу це допомагає, але потім стає гірше ніж було. Час від часу ти згадуєш слова із того проклятого сну: “Третій коштуватиме тобі здоров’я, пам’яті та глузду. А на четвертий я заберу останні краплі поваги, які хтось колись до тебе мав”. Невже тебе чекає та сама доля, що і твоїх попередників? Невже ти сам перетворюєшся на злого, монстроподібного “папєрєдніка” якого має перемогти енергійний месія від народу? Ні, досить. Ти Мер, а не якийсь хлопчик на побігеньках у олігархів, партії, народу чи ще якихось спонсорів. Ти маєш нарешті почати чинити правильно, чинити так, як хотів коли вирішив висунутися кандидатом. І байдуже на всіх, твій термін повноважень і так збігає. У тебе нарешті є необхідні досвід, гроші та влада, щоб втілити все задумане, тож ти скликаєш експертів.
Не зважаючи на твій заклик, ніхто не відгукується. Засмучені спонсори щедро платять за будь-який компромат на тебе, навіть за фальшивий. На відкритті лікарні ти фотографуєшся із виборцями і серед десятків людей своє фото з мером отримує молода дівчина. Те що це була проплачена повія ти дізнаєшся наступного дня на шпальтах жовтої преси яка вже всім написала що ви “прийшли та пішли разом”. Дружина не бачила тебе рік. Вона не знає чим ти живеш цей час і вже підозрювала тебе в пошуку молоденької коханки. В наступному випуску ти дізнаєшся про подані документи на розлучення. Засмучений порушеними обіцянками та безсиллям влади люд швидко підхоплює та популяризує будь-який бруд про тебе, навіть вигаданий. Ти втратив останні краплі довіри і тепер можеш лише досиджувати свій термін до кінця.
В останні дні своїх чотирьох років ти нарешті знову бачиш сон про далекі піски першого міста. Сонце вже не світить з головної вежі, на троні немає постаті у жовтому. Лише гора золота в його підніжжі, яка починає липнути до твоєї голови немов залізо до магніту. Із темряви за троном вилітають бинти, які починають обв’язувати тіло.
Як і першого з королів, твій немічний дух приковують до трону порожнього, забутого і загубленого кладовища мрій, надій та сподівань. Поруч з тобою немає нічого та нікого окрім руїни на яку перетворилися твій власний світ і навіть розум. Ти вже не знаєш чи зробив бодай щось правильно за ці чотири роки і чи варто було платити таку ціну.