Дні самозречення

Нікого на містку не було.
Це ненормально. Хтось має стежити за пілотом під час стрибка — мозок спалює АТФ шалено швидко, і смерть від виснаження цілком реальна. ШтІнт зчитує показники й запускає інфузомат, але його має контролювати людина. Я міг померти. Я почувався так, ніби задихаюся в чорному слизу.
Якусь мить я думав, що, згідно з інструкцією, мені всадили смертельну дозу калію. Пілота не мають захопити зелені чоловічки.
Але я був живий. Напад минув, я розплющив очі.
Тіло судомило, коли я встав, ніби я танцював від Ґлізе до Траппіста. А де ми зараз? Екрани затягнуті чорним, пульт працює, але ми не рухаємося.
— Сіто, статус, — викликав я ШтІнта.
— Двигуни зупинено. Реактор працює. Системи життєзабезпечення в нормі, — відповіла вона.
— Координати?
— Неможливо встановити. Датчики не передають дані.
Шістсот тонн металу несуться кудись наосліп із вісьмома людьми й тисячами ембріонів на борту. І жодної душі на містку. Пречудово.
— Сіто, де всі?
— У триклінії.
Авжеж, саме час піти жерти чи перекинутися в покер.
Я сходив до латрини й почвалав до них. Усі сиділи там, крім Шабала. Вигляд у них був похмурий.
— Аве, капітане. Що сталося? — запитав я.
— Сідайте, Ріордане, — кивнули капітан Фітцпатрік. — ШтІнт доповів статус?
— Так. Ми летимо наосліп?
— Ні, — пирскнув Якобсон. — Прилади в нормі. Їм нема що фіксувати.
— Ми стоїмо, — додала Долорес. — Двигуни не запускаються. Датчики сліпі.
— Ми виходили в шлюз, — сказав Якобсон. — Там якась субстанція. Поглинає світло, звук, лазери, усе. Ми в ній, як муха в смолі.
— Нас затримали, — різко сказала Сіґрун. — Корабль захоплений іншородною силою. Ми прозвали її Контролем.
— Дякую, що не виконала інструкцію, — кинув я.
— Нема за що, — вона встала й вийшла.
— Де Шабаль? — запитав я про другого інженера.
— Перенервував, — відповів Токар. — У кріостазі. Він намагався себе вбити. Ми застрягли тут, Браяне. Назавжди.
— Тоді я спати, — сказав я.
— Ти серйозно? — здивувалася Ікумі.
— Я можу щось змінити? — глянув я на капітана.
— Ні.
— Тоді добраніч.
Я заснув не одразу — з’їв батончики, випив чаю, прийняв душ. Обміркував нашу ситуацію.
Місією нашої команди на “Аурванділі” було знайти нову Землю. Чи щось пригодніше до життя, ніж наша планета, де климат остаточно пустився берега, епідемії викосили тих, хто вцілів під час воєн, а решта виживших приткнулася по космічних станціях, куполах Марса і Місяця та нечисленних анклавах, де все ще можна було жити. Поки людство кінцево не сповзло у кам’яне століття, були побудовані три кораблі: “Аурванділь”, “Ґандіва” і “Тавіскарон”. Місія була розрахована на кілька десятиліть, тож екіпаж був мінімальний, восьмеро людей, і всі не старші за сорок років. Навіть зважаючи на те, що при цьому учасники мали отримати один докторський ступінь в потрібній галузі плюс один у космічному інженерингу, конкурс був скажений. В результаті відібрали вісьмох.
Капітаном були Кей Ді Фіцпатрік, за науковою спеціалізацією геолог і планетолог, людина неймовірної витримки. Вони досі нічим не виказали достоту, чоловік вони біологічно чи жінка. Бороди в народа сан не дуже ростуть, голос був точно посередині спектра, а питати в небінарних людей напряму неприйнятно.
Помічниця капітана Сіґрун Хельгасдоттір була достеменно жінкою, спеціалізувалася в фізиці двигунів і безпеці. Саме вона мала інструкцію вбити мене і Марію Долорес Евору, навігаторку і астрофізикиню. З неї сталося. Старшим інженером був Мартин Якобсон, єдиний в компанії старший за сорок років. Його взяли, бо він був справді видатним квантовим фізиком і мав чудову фізичну форму. Себастьян Шабаль мав ступінь мікробіолога і був інженером систем життєзабезпечення. Павло Токар — другим біологом зі ступінню в ембріології, за корабельним розкладом медиком. Докторкою інформаційних технологій та інженеркою кіберсистем була Наріта Ікумі. І ваш покірний слуга, нічого не доктор, колишній жокей, драйвер і пілот. Мені пощастило мати пілотський дар і не пощастило мати досвід міжпланетної війни, тому мене взяли. Дар — штука ще рідкісніша, ніж докторський ступінь до сорока років. Тож я був найбільшим бовдуром серед семи докторів різних наук.
Зате я один міг танцювати між зірок.
І оце дотанцювався до пастки.
Я був надто втомлений, щоб мучитись провиною, тому заснув.
Прокинувшись, я поснідав, трохи попорався з куховаркою і пішов у медвідсік до Токаря.
— Знаєте, в чому ваша помилка? — запитав я. — Фільтр у куховарці. Я чистив його перед стрибком, а він знову засмічений. Минуло не чотири години, а тижні. Чому ви мене обманули?
— Сіто, поклич капітана, — видихнув він.
— Фітцпатрік на зв’язку, — озвався динамік.
— Доступ до сімнадцятої кріокамери, — попросив Токар.
— Рушайте туди, — сказали капітан.
…У кріокамері лежав я — мертвий, із розрізом на торсі.
— Інструкцію виконали, — сказали капітан. — Сіґрун убила вас.
— А оцей я тоді хто? — я захлопнув бокс.
Капітан викотили ще один бокс з тілом. Цього мене вбили пострілом в обличчя.
— Ми думали, ви агент тієї сили, — пояснив Токар. — Убили вас вдруге. Аналізи показали, що трупи ідентичні. Навіть вміст шлунку ідентичний.
— Скільки разів ви мене вбивали? — запитав я. — Скільки ще таких?
— Вісімнадцять, — відповіли капітан. — Але в кріокамерах лише два. Решту ми кинули до рециклера. Вода і білок зайвими не бувають. Цього разу ми вирішили залишити вас живим.
— Чого раптом? Набралися вдосталь води й білку?
— Переконалися, що ви не загроза.
Я закричав, я бив кулаком у переборку, поки не розквасив руку.
— Я справжній! Я відчуваю біль! Який вам ще доказ?
Токар заплакав. Я вхопив його за барки. Капітан стали між нами.
— Бийте мене, Ріордане. Вбити вас — то був мій наказ. Якщо вамбув потрібен винний — бийте мене.
— Поцілуйте мене в сраку, — сказав я й пішов до себе.
Корабель застряг між Ґлізе й Траппістом, затриманий силою, що воскрешає мертвих. Мене вбивали вісімнадцять разів, а потім зробили вигляд, що нічого не сталося. Чудовий початок тижня.
У двері постукали. Сіґрун стояла на порозі.
— Ікумі зникла, — сказала вона.
— Чому я маю знати, де вона?
— Ти тут єдиний з’являєшся з нічого, — вишкірилася вона.
— Облиш мене.
— Ти знищив Ікумі, — вона витягла торпідо. — Ти за це відповіси.
Я був підібрався, щоб пояснити їй, хто за що відповість. Вона мала кваліфікацію бійці спецпризначення, а я міг просто перегризати горлянки, але тут нас перервали.
— Хельґасдоттір, досить, — капітан увійшли з револьверником. — Усі до триклінію.
Там капітан показали відеозапис, який приніс мені трохи морального задоволення. В якийсь момент я зрозумів, що мене вб’ють, заволодів скальпелем і зарізав усіх, крім Токаря й капітана. Потім капітан мене застрелили. Я не в претензії. Це був удар милосердя.
Вони, як і я, не пам’ятали момент своєї смерті. Воскресіння зазвичай відбувалося протягом чотирьох годин. За цей час капітан і Токар встигли винести трупи до шлюзу і віддати їх чорній субстанції. Потім вони двоє переконали воскреслих, що цього разу не треба мене вбивати — а треба зробити вигляд, що все йде своєю чергою, і подивитись, що я робитиму.
— Ми всі померли, — підсумували капітан. — Контролер воскрешає нас. Тож ніхто не може тепер сказати, що він є правдивим землянином, а решта — агентами чужорідного розуму.
Під час розбірок ніхто не помітив, як Ікумі з’явилася з капкейками.
Зі звичайними, ще теплими лимонними капкейками.
— Звідки ти це взяла? — запитала Сіґрун.
— Мама і сестра пекли, — Ікумі усміхнулася. — Беріть. Я ще принесу, якщо хочете.
— Ти здуріла? Де ти їх візьмеш?
— Та вдома ж! Ви не зрозуміли? Я була вдома, пішла до оранжереї, але десь звернула не туди і опинилась вдома, в Нікко, на Кюу Нікко Кайдо. Ми всі можемо повернутися додому!
— Це друга стадія експерименту, — заперечила Сіґрун. — Контролер знущається над нами, показує ілюзії.
От лише капкейки були не ілюзією.
Ми вирішили піти за нашою Люсі та пошукати входу в Нарнію.
Але мені Нарнії не дісталося. За дверима мого дорміторію був океан — точніше, затоплений Еннісмут. Місто почало уходити під воду ще до того, як я завербувався у пілоти і пішов на війну, але люди намагалися якось в ньому жити.
Зараз жити було нема де. Цунамі прокотилося через місто, затопивши його грязюкою. Вітер носив смердючі болотні випари. Болото простягалося на милі і милі навкруги.
Я кричав на Контролера, благаючи повернути дім, але відповіді не було. Тож я втомився дощенту і заснув у грязюці. Прокинувся теж у грязюці, але на кораблі.
— Нормальні люди приносять тістечка, а ти болото, — сказав Токар.
— А ти де був?
— У Чернигові. Там чудово. Всі живі, наче епідемії не було. Це не ілюзія, це чудова реальність.
— То чому ти не залишився в ній?
— Я хоч і паскудний, а все ж таки християнин, Браяне. Коли щось дуже схоже на Бога, але не Бог, приносить подарунки — я ставлюся до цього дуже підозріло. Алети не чув головних новин. Контролер зняв обмеження. Ми повземо до Траппіста.
Я побіг на місток, щоб переконатися на власні очі.На містку я вдягнув шолом і відчув ритми Всесвіту. Нас і насправді більше не тримали.
— Ми можемо йти далі, — сказали капітан. — Але не всі хочуть.
— Я за повернення додому, — сказав Якобсон. — Контролер дає нам кишенькові світи. Ми можемо прожити там свої найкращі життя. Я знов викладатиму в Гарварді, Шабаль вирощуватиме виноград, Наріта пектиме тістечка, Евора… Долорес, чим ви плануєте займатися?
— За можливості — нічим, — сказала Долорес. — Сидітиму на балконі на Ґарсія Фаріа, дивитимусь на море і цмулитиму вино. Контролер дає нам рай.
— Контролер дає нам вибір, — заперечили капітан. — І ми можемо вибрати продовження місії.
— Я лишаюся, — сказав я. — Продовжуємо місію.
За добу ми з капітаном і Токарем лишилися втрьох. Перед стрибком я сказав:
— Капітане, в мене є ідея. Предки вграли землю достоту. Але планети, до яких ми летимо, теж вельми умовно пригодні до життя. Якщо у нас є інструментарій, щоб обжитися на умовно придатній до життя планеті… то хай йому біс, давайте використаємо його на Землі.
— Подвимося, Ріордане. Подивимося. Хвала кому б там не було, в нас тепер є вибір