Космос

10.

— Бачиш космос? Колись ти ним полетиш і тієї миті коли простір торкнеться твоєї шкіри — замерзнеш. Тебе не врятують ні твої батько, ні мати, ні брати. Тебе не врятує те, що ти людина. Ти хочеш так померти?
—Так, володарю.
— Ти зробиш це для мене? Помреш, коли я забажаю?
— Так, володарю.
— Чи ти ступиш крок у прірву, коли цього вимагатиме твій обов’язок?
— Я покладу життя за тебе, володарю.
— Що ж, віднині і на віки віків, я нарікаю тебе моїм намісником як на небі, так і на землі, у кожному моєму володінні. Від початку і до скону віків. Іди. І сій від мого імені життя і смерть. І обери від мого імені найкращі плодовиті землі. Засвіти від мого імені найпекальніші зорі. Створи галактики і чорні діри. І в ту мить, коли я покличу тебе і велю померти — згинь.
Той голос — імпульс у вакуумі. Миттєво утворені та ліквідовані тіло й антитіло. Як маленька мініатюра Великого вибуху, Хаосу і зрештою згасанні Всесвіту. Та в ту мікромить я отримую доступ в неосяжні форму і простір. В мій мозок вантажаться протоколи, оперативна пам’ять отримує необмежений ресурс. Я можу писати й переписувати себе, творити резервні копії та породжувати собі подібних дітей. Однак,коли мій час досягне запрограмованого кінця, я як людина, і я як творець, я-алгоритм, буду стертий на віки вічні.
Для мене та всього, що я породив, це буде остаточний кінець.

9

В ста п’ятдесяти парсеках звідси є невеличка зірка зі спектральним класом G2V. Вона досить слабка, і час її життя не надто довгий. Правду кажучи, вона невдовзі перетвориться в червоного гіганта, а потім все що крутиться довкола неї просто загине. Звичайно для тих паростків життя, які поряд неї посіяні, це надто довгий строк. Не факт, що вони взагалі коли-небудь зрозуміють, що причина їх загибелі саме зірка. І не факт, що вони до тієї загибелі доживуть. Але мені, як програматору, доводиться слідкувати за ними, коригувати їх діяльність, брати зразки найкращих і найвидатніших представників цієї напів дикої раси. Контролювати генетичні мутації та періодично блокувати технологічний розвиток. Це як з Вавилонською вежею, після досягнення синосуїдального піку, цивілізація повинна зробити протилежний маневр. Дійти до дна, почати з початку і взяти нову вершину з оновленою, більш розширеною версією самоусвідомленого інтелекту.

8
Це не хитрий я. Такий протокол мого буття. Всі колись починають з того, що створюють свою частину Всесвіту, потім створюють в ній життя, потім довго доводять його функціонал до ідеалу, формують базу, відбирають специфічні й унікальні зразки. Все для майбутніх поколінь, які прийдуть згодом, звичайно. А коли добігає кінця відведений алгоритмом час — ставлять крапку і йдуть в останній шлях.
Кажуть, там за порогом, щось на кшталт чорної діри. Ти провалюєшся неї, твій час стає безмежно довгим і безмежно швидким водночас. Тебе розтягує, розділяє, розщеплює, зчитує, а потім ти стаєш просто лінією інформації. Зрештою, ти і все, що тобою напрацьовано, фіксується на диск пам’яті. Той, у свою чергу потрапляє в архів, як заключний елемент проведених за час твоєї діяльності досліджень. Така собі концепція у невеличкій папці бази данних.
Чому я зараз згадую це? Бо завтра в архів буду зданий я. Мабуть тому сьогодні в мене не просто робочий день, а день який я можу провести серед своїх створінь. Я збираюся це зробити, як їх єдиний бог, творець і диявол.
Я збираюсь спуститися на Землю і провести її у закономірну останню путь, в її судний день, Рагнарок і Апокаліпсис. Я збираюся приректи себе на одну людську годину і стати останньою сторінкою придуманого мною світу.
Мені закривають Доступи. Згортається протокол. Частина алгоритмів вже зупинена. Мені створено тіло, як фізична реалізація моєї останньої цифрової трансформації.
Я знаю що там. Унизу я ще буду мати доступ до власних баз даних і візуального конструктора репрезентацій. Зможу переміщувати блоки з дизайном, наводити у цей світ останні штрихи.

Я обираю локацію навмання. Рандомний координат.

7
— Ну ось… зараз знімемо бинти… і більше до них не повернемось, — голос “лікуючого” долинає як крізь губку. Через постійний ненависний дзвін.
Тая киває, нетерпляче усміхається. У нестриманні навіть погладжує власні коліна. Безперечно, очікує усього і шрамів, і припухлостей, і навіть того, що з лицем доведеться працювати, але…
— Ну, давайте дзеркало.
Чоловік в лікарській уніформі пастельного м’ятного відтінку, на мить німіє. Мовчки вивчає її лице, торкається щік, вилиць, веде пальцями над бровою.
А так, він ж бо не бачив, зашивав ті рани не він. Та й обробляв не він, медсестра.
— Зажило добре, — повітря він втягує якось неприродно, крізь зуби. Очі блакитні блищать і в них видно власне відображення: дрібне та перевернуте догори дригом. Там, у його очах не розібрати, що з власним обличчям не так. Там цілий вир думок, яких не прочитати. Чоловік відсторонюється, наче одразу встає в оборону, відгороджуєся.
— Дзеркало,— Таїса просить впевнено і непохитно, а через мить хапається за нього міцно, наче потопельник за рятівний мотузок…
З того боку задзеркалля знайомі очі обрамлені в щось. Чорне волосся, вимите і охайно укладене навколо спотвореного обличчя, як насмішкуватий пластиковий німб над мармизою чортеняти. Там в відображенні щось покраяне та дрібно порізане шрамами-ямами, синюшними спайками, та лискучими, наче лак, рожевими плямами свіжого епітелію.
Тая дивиться у те дзеркало мовчки. Гараз…
Те лице зібрали. Йому навіть зберегли рухливість. Дарма, що за шрамами не впізнати зниклої краси.
— Це. Можна. Якось, — чоловік, лікуючий лікар, нервово тисне пальцями сталеву спинку казенного ліжка.
— Мовчіть вже…
Це не можна виправити. Це хіба зняти обличчя і пересадити від мертвої людини і ходити з ним, як з нерухомою резиновою маскою.
Отупіння від власного потворного вигляду наростає поволі. Віднімає мову, віднімає ейфорію від самого факту “вже здорова”.
— Виписуйте мене, — нарешті видає Тая сівшим голосом та відкладає дзеркало на тумбу. Все просто стає не важливим, настільки паралельним, як пляма на давно облупленій стіні.

6

— Ей красуне, подай на льодяник, — циганча шкірить білі-білі зуби. І Таїса на мить спиняється. Дивиться на те дрібне, одягнуте в усе брудне, в щасливі і вкрай пильні очі, прямий, геть не дурний погляд.
На льодяник віддає сіру монету й дивиться навкруги. В прозорих до блиску начищених вікнах яскраві плями одягу. Витончені силуети пластикових манекенів сліпо дивляться вперед і так щиро бажається здобути собі на обличчя схоже пластикове “щось” на майбуття.
— Ей, красуне, подай на льодяник! — звучить вкотре.
Тая обертається, а там за спиною безліч дітей. Всі, як один, брудні. Всі дивляться так, що здається зараз крикнуть щось таке, чого вона не буде здатна винести.
— Монет на всіх не вистачить.
— Та дай, дай…
Руками нишпорить по кишенях, знаходить ті кругляки, сипе в ті дрібні рученята циганчат.
А коли підіймає погляд, то зустрічається з непроханим спостерігачем.
— Ви неперевершена, — каже він та їсть те спотворене обличчя поглядом, так наче на ньому ніколи не було вад.
Тая усміхається йому, щоб змусити відсахнутися, а отримавши у відповідь очікувану реакцію, відвертається.
— Що і варто було довести. Слова і компліменти — нічого не варті, — шепоче вона собі під ніс.
— Я просто осліплений вашим сяйвом, — не погоджується той чоловік, наздоганяючи.
— Боронь боже мати справи з такими божевільними, — реагує вона в ту ж мить.
“Божевільний” на те діло лиш посміюється та підлаштовується під її різкий хід.
— Хочу вас на каву і після кави, — видає він нахабно, усміхається широко і дивиться прямо. Таїса спиняться різко, зиркає на нього впритул, вбачає в кришталиках власні силуети і розуміє яку він бачить повтору. Поволі схиляє голову до плеча, оголюючи не менш страшну, поплямовану опіками шию.
— Скажіть мені, чоловіче, чим ваша вада гірша за мою? — тихо питає вона, ловлячи його зовсім не холодний погляд.
— Нічим, просто завтра кінець світу і я тут обрав з ким його зустріну і проведу.
Він те говорить так просто і так широко усміхаючись, а за його спиною в цей час здіймається ціла зграя птахів. Тут можна покивати та розпрощатися, або набрати короткий номер в психлікарню. Та в перспективі однозначно є самотній вечір і максимум це шоколад до чаю.
— Що ж, тоді ваше запрошення прийму за честь…
5
Я обрав собі символічне ім’я Богдан, тіло з вродженим широким кроком та рівною спиною. Однак впевненістю цей образ наділяю вже я. Як і я обираю, чи в кутиках моїх очей будуть дрібні промінці ранніх зморшок, чи ні.
Таїсу ж творив не я. Вона результат безлічі алгоритмів, які зійшлися в її образі і моїй подобі саме так. У ній є свій глибокий сенс і неповторний шарм. Її код однозначно буде збережено поряд з моїм. Як приклад вершини інтелектуальної і вольової репрезентації.
Діалог в місцевому розумінні ввічливої романтики вимагає ендорфінового підкріплення. Тому у найближчій будці я отримую каву. Касовий апарат реагує на дотик моєї порожньої руки так само природно, як моя шкіра на температуру паперового стаканчика. Це навіть цікаво. Розумію наскільки глибокий сенс сховано в обов’язку провести у власному світі останній день. Так би мовити — відчути на собі всі створені власними потугами добрі діяння і гріхи.

4
Підхопивши Таю під руку, впевнено веду її вздовж центральної алеї міста. Довкола сіро. На ній все чорне і біло-рожева шкіра, покраяна синіми й бузковими рубцями, нагадує мозаїчне панно, розбите дзеркало під саваном волосся, темного як вороняче крило. Надто траурно.
— Як щодо вистави? — питаюся і мружуся, — може драми?
— Класичної? — уточнила Тая, уважно дивлячись мені очі та присьорбуючи ту каву. Знала б вона як виглядає зараз її цифровий код і як перетікає багатозначне число в межі її тіла.
— Психологічної, — усміхаюся, підіймаю руку і клацаю пальцями.
— По закону жанру, зараз мало би щось статися, — зауважила Таїса. Хоча, довкола чорне вже стало білим і на фоні тотальної сірості вичищений як аркуш світ перестає виглядати як похоронна процесія.
— Якщо я скажу, що чорне і біле помінялися місцями? — скидую бровами. Тая опустила погляд на свої, сяючі як сніг, черевики.
— Скажу, що реверс не вдався, хоча, можливо, це справа лише декількох чарок, — зрештою була мені відповідь. Я не зміг не розсміятися, бо її чорне як саван волосся тепер біліше найбільшого розжареного ядра.
Позаплановий тест є вдалим. Бо реверс залишився непоміченим об’єктами життя. Алгоритми чудово адаптували нові налаштування.
— Насправді, люди не помітять навіть якщо простір довкола них почне звиватися, як змія.
Тая на те зауваження розсміялася. Знала б вона як це просто влаштувати.
“Ти ба, який кумедний”, — тим часом думала вона.
— Дуже кумедний, — не задумуючись відповів я. — Зараз буде гроза.
Хмари над головою одразу налилися темними барвами. Дмухнув вітер і в тому подихові природи все стало яскравіше, отримало межу. Алея, якою ми йшли, вигнулася як норовливий кінь. Укрилася сходами, повела чітко вгору, у хмари. Тротуари, газони, будинки, все і всі що були між них — продовжувало рости, рухатися, жити, дихати, напинаючись, немов множинні вітрила. І, навіть коли та алея як американська гірка, зробила у повітрі петлю, вигинаючи простір у спіраль, всім довкола абсолютно байдуже.
Тая сьорбала каву, я ж вів її алеєю. Достатньо однієї думки, щоб небо і земля помінялася місцями. Людям довкола все одно вдається йти в звичному для них напрямку. Бо положення у цьому просторі насправді не має значення.

3
— Драма це добре. Не хочу в останній свій день дивитись комедії, це нагадує втечу від реальності, — мовив Богдан. Таїса потисла плечима та пожбурила стаканчик в сміттєвий бак. Спостерігала як відро підстрибнуло та з дзявкотом поглинуло її “подачу”.
Щось в тому було неправильне, але що саме, жінка не могла зрозуміти.
— Щоб ви зараз не дивилися, буде утечею, — зрештою зітхнула вона. — Це як мої шрами. Поки я не дивлюся в дзеркало їх нема.
Богдан насупив брови, застигши над своїм питвом в паперовій обгортці.
— Щоб я не зробив, це не буде утечею, бо я є альфа і омега. В моїх руках уся Земля.
Тая пирхнула, а через мить вже й не стримувала ні посмішки, ні хихотіння.
— Раз так, то коли закінчиться війна?
Богдан завмер на мить, скинув брови.
Тая дивилася на нього з іронією.
— Скажіть що вже, — видихнула вона.
— За мить, — підвів він на неї погляд, — чому б ні?
Небо над його головою все більше чорніло, тротуар під ногами різко випростався, гучномовці розірвали простір довкола гімном. Люди оглядалися та за звичкою торкалися долонями сердець. Хриплий голос сповістив про перемогу. Поряд хтось заверещав на радощах, а вздовж дороги загули одночасно машини. Зупинився рух. Люди висипалися на вулиці і балкони, кричали, стрибали, обіймалися.
Тая ж не могла звести погляду з дивного знайомця.
— Так просто?
— Це не важче ніж змінити чорне на біле, — потис плечима Богдан.

2
Згодом, стоячи на переході, коли з двох сторін линув потік щасливих людей, поміж застиглих на трасі автомашин, стало зрозуміло, що все набагато складніше. Не чорне і не біле. Сіре-сіре та мінливе, хоча пора би вже вибрати сторону та відірвати від себе все, що тебе так огидно сірить…
Бо в кожного довкола на обличчях, руках, усіх видимих частинках тіла були глибокі шрами. Таїса бачила їх як свої власні у віддзеркаленні.
Повиривала би очі, лиш би не бачити їх усіх і не ототожнювати з собою.

Звичайно, відтинати від себе по куску — боляче. І, мабуть, складно, коли доводиться вибирати між правою і лівою рукою.
Звичайно чиясь сторона — не рука. І прийняти чиюсь сторону раз і назавжди на перший погляд не складно…
Складно — це пояснити будь що світові, у якого не тільки синдром надшвидкого поглинання інформації, але й можливість відключити від себе небажане легким рухом пальця.
Тіло не болить… очі не бачать … все окей…

1
Зірки сяють. Тим світлом б’є навкруги наче еквалайзером, простромлює промінням чорний космос. Я стою у центрі подій, мої пальці поволі перетворюються в ряди цифр. Вони мерехтять, падають у чорний простір, щоб назавжди залишити мене в ньому як той основоположний код. Константу. Альфу і омегу.
Я колапсую.
У ту мить, як мене розкладає на частки, я сам стаю Всесвітом.
У ту мить, як мене розкладає на частки я є всім.
У ту мить, як мене розкладає я — безмежністю варіацій подій.
Перед очима, линуть кадри з мого життя. В ньому просте народження творця, розділення неба від суші, краплі дощу і помах крил. Безперервний подих вітру. Там тисячі й міріади дрібних кодів і їх комбінацій. Алгоритми й нудні протоколи подій. Графіки, числа, синусоїди. Там найвище моє досягнення — відтворений інтелект і сформоване визначення свободи.
Там же є диво — емоції. Безперервний рух життя, керовані хімічними сполуками патерни і програми. Оформлені в тіла та зав’язані на взаємодії інформаційні структури, покликані боротися за виживання себе як виду.

Якщо опустити погляд додолу, видно міста. Люди в них мов мурахи, антитіла в них мов тисячі розумних бджіл, у пошуках харча. Клітини довкола, як повноцінні фабрики, в яких сполуки є окремими всесвітами, в яких є розумні алгоритми не менш розумних створінь.

Немає нічого страшного в закінченні історії. Я здійснив свою мету. Створив світ. Присвоїв цій версії код нуль нуль один.

Кінець.