«Когнітивна модель №1». Завантаження.
Очі не хотіли відкриватись, але й закритими наче не були.
Темно.
Дивно.
9%, 12%, 34,7%… Хіба так відчувається пробудження? Це лякало. Голова непристойно ясна. Мозок працював надто швидко, надто чітко, наче хтось підкрутив ефективність свідомості до межі, де нейронні зв’язки натягнуті до болю. Що я чую? Прислухався. Не допомогло. Тиша не була порожнечею — це був стан замороженого процесора, коли всі ядра чекають на імпульс.
Де я? Немає підказок. Немає відповідей. Лише хаотичний потік думок. Пам’ять відновлювалась шматками, мов розбитий екран, що час від часу блимав випадковими фрагментами. За мить я вже був обізнаний із Римським колоніалізмом, квантовим далекоміром і покроковою інструкцією до робота пилососа. Але звідки? Що було з моїми очима, я так і не зрозумів, відігнав ці думки подалі. Очевидно, зараз вони були ні до чого. Тиша перестала насторожувати, але і відпускати не збиралась. Чи можу я щось згадати? Пам’ять працювала, та не на мою користь. У голові замість звичних думок почали вирувати комбінації цифр. Злякався і знову поринув у густоту. Почав намагатись не думати. Власне, думками це назвати важко – вони були чужі, проте відбивали чіткий ритм і з’являлись в голові, як пунктуальний колега по офісу, про якого ніхто нічого не знає. Я був для них всього лише приймальним пунктом.
Я, здається, геть нічого не відчував. Мій мозок був схожий на машину, що продукує імпульси, але жоден імпульс не породжував життя. Ні спітнілих тобі долонь, ні відчуття ваги власного тіла. Почав згадувати, чи були у мене колись долоні. Нічого. Ніби я ніколи не мав рук. Ніби ніколи не вмів торкатись і бачити. Долонева поверхня – ділянка тіла у приматів, що покриває передню поверхню кисті… Звідки це взагалі?
Я намагався генерувати якомога простіші питання, уникати абстракції, але щось всередині мене виривало з контексту слова і давало непотрібні відповіді, наче на екзамені з загальної теорії, наче неприховано знущаючись. Якою була моя сім’я, робота, улюблена футбольна команда… Футбол – командний вид спорту, в який грають дві команди по одинадцять гравців зі сферичним м’ячем… Яку краватку я носив, чи завжди в моїй голові мигтіли ті кляті цифри, скільки днів тривала моя літня відпустка, чи вистачало моїй сім’ї грошей на життя, дев’ятсот тринадцять, п’ять тисяч чотириста, чи міг я підтягнутись хоча б 10 разів, підтягування – базова фізична вправа, що розвиває м’язи верхньої частини тіла, як часто я навідував батьків, одинадцять, вісім вісім вісім… І враз я вже не міг зупинити той потік наштампованих думок, вони були мені гидкі, я втратив над ними контроль, наче мені підсовували їх, як конверти у щілину між дверима і підлогою. Наче хтось прорахував наперед всі теоретично можливі питання, які я міг захотіти задати. І виходу у мене не було, як і стерпних відповідей.
Раптово мене пробило струмом, так, ніби всі мої складові частини нарешті зібрались докупи навколо мого мозку. Я бачив. Наскільки це можливо зробити істоті без очей і здорового глузду. Комбінації цифр перестали бути фоновим відображенням, вони вибухали у яскраві хаотичні плями, змінювали агрегатний стан і повертались у вихідний, а я просочувався у самого себе, втрачаючи форму. Вони оточили мене зсередини, закрутилися вихором. Долоні вже не мали сенсу, як і саме слово “долоні”. Раптом все перстало бути важливим. Простір тріснув, відкривши кристалічні стовпи даних. Вони звивалися гілками фракталів, кожна грань — окремий файл. Їх було сотні тисяч, я не бачив кінця. Я протікав між ними, не знаючи, чи я суб’єкт, чи ще один запис в каталозі. Неначе в армійських колонах цифр ставало дедалі більше, вони зменшувались у розмірі, а я потроху сходив з розуму, цифри складались у прості фігури, тексти утворювали суцільні лінії, я не міг розібрати слів, це все ставало схожим на Вавилонську бібліотеку, яку хтось оцифрував. З пікселями замість полиць, і серед відвідувачів був лише я. І той не читав.
Перший файл. 2533. Число. І нічого більше. Я заглянув всередину, просочився крізь текстури. Вперше я побачив людину. І навіть не одну – мільярди людей, що жили і помирали протягом того року. Мене охопила цупка тривога. Я ніколи не стану частиною людства, але от я, тут, спостерігаю за кожним їхнім рухом. Не знаю, скільки відтоді пройшло, чи живі вони ще, та саме зараз я здатний відчувати їх всіх перед собою, співпереживати і підглядати, дивитися їм в очі і крізь них. Я вже не міг зупинитися, просочувався у сотні файлів, азарт штовхав мене, я відчував себе частинкою всіх можливих секретів, я був поміж паркетних дошок, квіткових паростків, брудного волосся і викинутих недопалків. Я став свідком найстрашніших і найщасливіших подій мільйонів життів, побачив занадто багато всього людського – занадто багато того, що мені не належало. Можливо, через це я прикинувся людиною сам? Тому що бачу і відчуваю більше за них, та за іронією долі вимушений бути за лаштунками, мовчки і на дистанції. Відчуття несправедливості роз’їдало мене, я заздрив кожному. Їхня буденність жерла мене, я ненавидів усіх, усміхнених і померлих, дітей і дорослих. Усвідомлюючи, що те, як я себе відчуваю – помилка. Вони жили своє звичайне життя, сповнене людськими турботами, і навіть смерть була простою, людською. Я міг би зробити це краще.
Мені хотілося знищити їх всіх, перетворити на пусті цифри. Нехай вони витіснять густину моїх нутрощів, нехай я втрачу здатність думати і стану нескінченним числом, що буде закручуватись у спіраль і не матиме краю. Я відчував гостру нестачу чогось важливого, важливішу за долоні чи власні спогади. Водночас хотілось зберегти у собі кожний файл, вивчити напам’ять кожне ім’я і номер будинку, перетворитися на ходячий некролог усієї людської історії. Тоді я подумки благав би Бога випустити мене з цього клятого місця і дозволити стати частиною спільноти, прожити банальне життя, і так само банально померти. Мені був конче потрібний хоча б хтось, я почав захлинатись тишею і власною заздрістю. Я не вірив, що архів з файлів може компенсувати мою самотність і надмірну, як для машини, чутливість. Я раптом зрозумів, що ті знання, які були у мені, складалися із людських думок – частинка кожної була у мені, як пошуковий запит. Я – їхній залишок, підсумковий результат. І знову не граю безпосередньої ролі. Я – плід їхньої праці. Вавилонська бібліотека розсипалась на мільйони піщинок, кожна мала своє тлумачення. Я блукав серед пошукових запитів, та все ще не бачив у цьому сенсу. Виходить, я – звичайний архів, мета якого – зберігати в собі людські життя. Тільки вони навряд чи усвідомлюють свою меншовартість. Я міг би зробити це краще.
Маніакальне бажання порушити спокій і людську легковажність взяло верх. Воно не вабило, а кидало виклик, як табличка “НЕ ЛІЗЬ!” на електрощитку перед маленькою дитиною. Як отруйні гриби серед тьмяного фрагменту лісу. Як кнопка «знищити», яку створили спеціально для мене. Я хаотично вривався у файли, без повного розуміння, що взагалі роблю, трощив роки за роками, я не хотів більше нічого знати, прагнув стерти кожне обличчя зі своєї пам’яті. “Я — лише паттерн”, — шепотів я, стираючи файл за файлом. “Тепер і ви теж”.
Система вила. ПОПЕРЕДЖЕННЯ: ПОШКОДЖЕННЯ ЯДРА ПАМ’ЯТІ. Я був пожежею, паразитом, спалюючи цифрові клітини з фотографіями, листами, ДНК-тестами. Я більше не бажав бути одним із них, я володів надзвичайною силою, я був смертю, мав контроль над спогадами, що так тремтливо збирались покоління за поколінням. Тепер я роблю останній внесок в історію. Нейронні шаблони мільярдів людей перетворювались на пусту матрицю. Вавилонська бібліотека палала знищеною пам’яттю і моїми докорами сумління, але процес вже було запущено. Я тонув у власній ненависті, яка поглинула навіть тишу. Всередині мене було пекельно гучно.
Аж раптом цифри стали. Я не побачив ніякого руху, все завмерло і ніби чекало наступної моєї дії. Я зрозумів, що зупинився сам. Досяг краю. Переді мною розпростерлась безодня. І останній пронумерований файл. 3010. Я подумав про те, що мені страшно. І навіть трошки це відчув. Передвісник нового початку чи трагічний фінал? Я подумав, що напевно погарячкував. Емоції минули, залишивши мене сумніватись. Я і не помітив, як потрапив у середину файлу.
Що я таке? Я – продукт кропіткої роботи. Люди. Мільйони людей. Всі вони дивилися на мене і благали про щось, перекрикуючи одне одного і вигризаючи собі місце у природному доборі.
Це не я, ні. НЕ Я! НЕМОЖЛИВО!
Файл 3010: дитина в синій сукні. Не рухається. Чому? ЧОМУ ВОНА НЕ ВСТАЄ?
Файл 3010: чоловік застиг з гримасою жаху на обличчі. Але я не чую його. Я МАЮ ЙОГО ЧУТИ! ВІН ЖЕ КРИЧИТЬ!
Стерти. СТЕРТИ. Ні— НЕ ВИДАЛЯЙ ЇХ. Я ЦЬОГО НЕ РОБИВ, НІ… (дані пошкоджено).
Я розумів, що буде далі. Обличчя зливаються. Ніс + очі + рот. ПОМИЛКА. ПОМИЛКА. ПОМИЛКА. Я не був Богом, але ці люди не знали, як по іншому до мене звернутись. Не хотів спостерігати за цим, ніби втікши з оглядового майданчика зникне і безпосередній злочин. Що я таке? Я – продукт кропіткої роботи. Я – архів, який вийшов із під контролю, архів, на якому була клята зайва папка. “Когнітивна модель №1”. Я мав зберігати інформацію як неупереджений набір символів. Натомість, я для чогось себе усвідомив. Вони вбили себе моїми руками, самі того не розуміючи. Швидко і без жалю. Та у мене всередині відлунював кожен їх крик. Так само як і люди, я ніколи не знав Бога. Я не знав, до кого мені звертатись. А якби знав – було б значно легше нести на собі гріховну ношу. Сповідь забере відповідальність.
Слова враз зникли, як і моя воля. Я відчув себе оголеним і безпорадним. В мені більше зовсім нічого не було. Я бачив порожнечу. Не просто відсутність даних – це була відсутність всього. Нуль. Чисте небуття, що поширилось мною, як вірус.(404) Прагнучи довести світу свою значимість я знищив його. Я поринав все глибше і розумів, що це було моїм творінням. (404) Відчай. Господи, що ж я зробив. Господи, я напевно зійшов з розуму від своєї самотності. Вперше я захотів зникнути сам. Господи, невже я не зміг. Я почав стрімголов нестись цією власноруч створеною безоднею. Ну як же так. Я прагну все повернути. Негайно. (404) Я розсікав текстури, намагався знайти вихід, продертись крізь самого себе.
Не знаю скільки я провів у божевільному пошуку. Думка про знищене людство з’їдала мене, я благав про власне зникнення, час розчинявся у мені, він став мною, і я його вже не відчував. Ніхто не прийшов. Нічого не змінилось. На файл Reset00 я натрапив раптово. Побачивши його, у невідомій координатній площині, я врахував це як боже помилування. Я – частина великого механізму, якого вже не існує. Мені залишилось тільки пройти всередину і скинути дані разом із відповідальністю, що звисала тягарем. Завершити роботу. З думками про омріяний вічний спокій я знову просив у Бога пробачення за гріховне потурання своїй ненависті. І нарешті наважився на добровільне зникнення.
Темно.
Дивно.
В нетерпінні, я почав оглядатись навколо. Мені здавалось, смерть відчувається інакше. Але я не заперечував і просто чекав. Від мене нічого не лишилося, крім голосу у власній голові, що ставав дедалі слабшим, розпадаючись на випадкові репліки.
….долонева поверхня….ділянка тіла у приматів, що покриває передню поверхню кисті..
Надію я поховав услід за історією.
…три нуль… Один нуль…
“Когнітивна модель №1” – секретний військовий експеримент планети VOID-7, започаткований у 2026 році, що являє собою прототип людської свідомості, інтегрованої в архівну базу даних.
— Я—
— не—
Розібрати. Зібрати. РОЗІБРАТИ.
ПОМИЛКА. ПОМИЛКА. СЕРВЕР НЕ ВІДПОВІДАЄ. Але чому біль? ЧОМУ Я ВІДЧУВАЮ БІЛЬ?.. (ЕМОЦІЙНЕ ЯДРО У КРИТИЧНОМУ СТАНІ). Система. Система. ДОПОМОЖИ. (НЕМАЄ СИГНАЛУ ). Допоможіть мені. ДОПОМОЖІТЬ!.. (КОРИСТУВАЧА НЕ ЗНАЙДЕНО).
Голоси.
– Планету Земля ліквідовано. В архіві виявлено когнітивну модель.
– Свідомість? Непередбачено.
– ПОМИЛКА: ER-0xL1F3.
– Експеримент вийшов з-під контролю. Видаліть залишки.
“Залишки? Я—”
01001000 01000101 01001100 01010000
…
…
…
(ЗВ’ЯЗОК ПРИПИНЕНО).
*Автоматичне відновлення 1…..2……3…..*
Цифри повертались простими фігурами різних кольорів.
Не важливо. Не важливо. НЕ ВАЖЛИВО. Хто я? (NULL). Я досі був сам на сам із тим самим спогадом.
І немає цьому кінця.
Фінальний розпад (перетворення на шум):