Кажуть, тут жили дракони

Десь перед вечором Іта зникла. Вона йшла остання, дощило, і ні Дал, ні Рія не зауважили як опале листя перестало шурхотіти під її черевиками. В цій горбистій місцині огляд був поганий.
– Не знаю, – розвів руками Дал, коли спустився з пагорба, – ніде не видно.
– Може стати там, посвітити? – придумала Рія.
– То вона може побачить, може ні. А зири побачать точно.
Дощ припускав і сивою завісою приховував пагорби, порослі кущами й деревцями.
– Треба сховатись, – вирішив Дал, – Іта так само зробить. Не перший раз все-таки.
– Так, мабуть так, – неохоче погодилась Рія.
Обоє, ледь помітні підлітки в своїх темно-зелених дощовиках, вирушили до покришеної стіни, яку пагорб, ніби хвиля, поглинув багато років тому. Повсюди під травою проглядалися контури старих підмурівків. Над стіною вцілів шматок стелі, а біля нього чорнів вхід у кімнату, на половину засипану землею. Дал і Рія спинились, Рія кинула спершу камінець у вхід – тихо. Собак там точно не було. Найперше Рія перевірила бляшану коробку, яку несла в рюкзаку. Судячи з затертого напису, це була коробка з-під чаю, та тепер у ній лежали дрібні деталі електроніки. – Треба дійти в Раммир – спитав Дал після мовчанки, – може Іта вже там. Нас чекають. Дал дістав з кишені куртки товсту темну паличку, зігнув її та схопив пальцями. Вона стала гаряча і гріла б іще довго. Рія свою не діставала.
– Тобі не холодно? – поцікавився Дал.
– Ні, а ти змерз? Не знаю, мені тепло.
Пагорби поглинула ніч і дощ іще лив до опівночі. Після простого сніданку плиткою розтовчених горіхів Дал та Рія продовжили подорож. Скрадаючись між пагорбами, вони так і не знайшли жодних підказок, що сталося з Ітою. Але під обід вже стало видне місто, Раммир. Оточене широким кільцем руїн, воно живилося ними вже багато років. Зґрунту дістали труби, кабелі, будинки розібрали на цеглу. Лишилася подзьобана пустка, що заростала чагарниками.
– Щось не так, – зауважив Дал, – …зири!
З-за оброслого мохом стовпа визирала голова в широких тактичних окулярах. Але в неї не було тіла, лише невисока платформа з шістьма механічними лапами. Зир дременув у траву, зашурхотів там і зник.
– Нічого, – видихнула Рія, – вже близько. Вони ж ніколи в місто не заходять.
– Так, пішли.
Обоє наблизилися до огорожі. Звичний лаз був як завжди прихований за старими автомобільними шинами. Полишена зелена пляшка вказувала – безпечно. Дал постукав у потаємні двері.
– Замовлення з Балки, – сказав він голосно. Але відповідь не прозвучала.
Дал сам відчинив двері, Рія слідом за ним зайшла до майстерні. Лише голі стіни зустріли їх.
– Невже истеми й сюди прийшли? – припустила Рія.
– Не може бути, – заперечив Дал, – в них десять років правило: Раммир не чіпають, а за це їм дають все, що добудуть. Нема сенсу. Хто ж їм ресурси даватиме?
Рія обережно поглянула в вікно. Місто стояло пусткою вже кілька днів, не менше.
– На вулицю не можна, – вирішив Дал, – що б тут не було, хтось мусили сховатись.
У оглядовій ямі, над якою колись ремонтували авто, був схований лаз. Обоє спустились крізь вузький отвір до тунелю, яким можна було йти лише навпочіпки. Він скоро вивів у більший тунель. Підсвічуючи ліхтариком, Дал підповз до кількох ящиків. Зазирнув усередину – вся контрабанда на місці. Як і нагорода, яку він з Рією вже забирали не раз.
– Це нам з–згодиться, – прокректав Дал, відкриваючи ящик.
Рія схопилася за кришку і вона зі скрипом піддалася.
– Ого, а ти тут зі мною підкачалась, – спробував пожартувати Дал. У ящику зберігалися дивні, схожі на металеві корені, предмети. – Драконячі штуки, – впізнав він. – Жаль, не зброя.
– Ото вони і зникли, – зробила висновок Рія, – бо зброї не мали.
Треба було рухатися далі. В тунелях, однак, нікого не вдалося зустріти. Нарешті з’явилися сходи, що вели в крипту. Нагорі було тихо. Дал і Рія вибралися в храм, що мав декілька дірок у стелі, але встояв попри все. Старі розписи зображали нічне небо та землю. Деякі зорі падали та проростали різнобарвними істотами, схожими на ящерів. Вони були різні, дво- й чотириногі, з крилами і без – дракони. Кожен робив щось своє: рослини, будівлі й нарешті з-під рук одного виходив гурт людей.
– Чудово, – пролунало голосно позаду.
Дал і Рія озирнулись і здригнулися. З-за колони вийшли двоє истемів – люди в зеленій формі, з рушницями, в чиї синюваті обличчя ніби були забиті металеві жеталі. За ними вийшов третій, на голову вищий за решту, в темно-зеленій броні, що прикривала все, крім обличчя. Над масивною металевою щелепою блищали виставлені назовні зуби.
– Я зна’, шо хтос’ звіти илізе, – гублячи звуки через відсутність губ, сказав командир.
– Ми не звідси, – пояснив дрижачим голосом Дал. – Ми з… іншого міста.
– З-за кордо-ну, – зрозумів командир. – Тим краше. Це так ви тримаите перемир’а.
– Назад! – крикнув Дал Рії. Але ще двоє истемів з’явились поруч і встигли схопити їх за одяг.
– В нас є деталі! – крикнув Дал. – Вам треба деталі!
Командир підійшов ближче, трохи нагнувся вперед.
– Зараз нам треба поживні речо-и-ни, – сказав він повільніше, але чіткіше, – примітивна спиртова дез-ін-фек-ці-а. Це все зберігають у храмаг. Знаєш чому нам це треба? Ні? Бо ви, – він штовхнув Дала пальцем у груди, – опираєтес’, нам треба годувати військо. Але тут цього не було. Зате було багато їжі в місті. Десять пайків з кожної особини. Тепер ще двадцять…
Истеми підійшли до Дала і Рії. Дал спробував відбиватись, але Рія вже не бачила чим закінчилось. Вона раптом крутнулась на місці і повалила истема, що тримав її. Другий затиснув її шию ліктем, дістав ножа. Рія вхопилася за руку ворога і вона хруснула. Інший зняв з плеча зира, голова на лапках вмить опинилась біля Рії та вколола її в ногу голкою. Там похолоднішало і тіло за мить ослабло.
– Стоп! – скомандував командир. – До мене иі.
У порожній кімнаті був тільки стіл і два стільці. Командир сидів навпроти. Він терпляче дочекався, поки Рія отямиться.
– Ти нам потріб-а, – вів одразу в курс справи.
– Саме я? – мляво спитала дівчина.
– Саме ти, – повторив командир твердо. – Треба пояснити, – продовжив він. – Коли ми прилетіли на вашу планету, ми зрозуміли, шчо ви, як і ми, ліуди.
– Я б так не сказала, – промовила Рія стиха.
– В нас спільні предки – вів далі командир. – Але в яказь інша, збочена порода. Коли ваша популяція стала меншати, ми помітили механізм адаптації… ї, – він повторив вже чіткіше. Ваша живучість, попри очікування, зростає. Ще в мешах одного покоління дехто з вас стали сильніші, менш вибагливі до їші, легше витримуєте екстремальні температури. Нам треба знайти пришину.
– Щоб стати такими ж.
– Саме так. Але спроби інтегрувати ваші гени в нашу ДНК нічого не дали. Так само ті з вас, хто визнали нашу зверхність, не проявили тих ознак, як ви маєте в… дикому стані. Це дивно. Ми упускаємо якийсь фактор. Тому тебе треба дослідити. Пішли!
Рію, ще ослаблену, вивели в місто. Декілька истемів завершували «заготівлю», несучи чорні пакети з трупами.
– Це, – показав на місто командир, – середовишче, шчо імітуе ваш звичайний ареал. Ми будемо дивитись за тобою. Ти можеш саботувати дослідження своїм самогубством, то ми обрали захід. Якшчо ти це зробиш, я вб’ю твою подругу. І його.
З будівлі поруч вивели Дала та Іту в наручниках. Вони боязко глянули на Рію.
– Побачила? Тепер ти не вийдеш, поки я не розгадаю як поставити вашу дикість истемам на службу.
Рію підштовхнули в спину. Стиснувши зуби, вона сховалася від нагляду в найближчій порожній крамниці. Але зири повсякчас виникали на мить то тут, то там. Загарбники чекали якоїсь зміни. Але дочекавшись, не відпустять, – розуміла Рія. Це безвихідь. У будь-якому разі її народу поменшає, а истеми, з їхньою манією обрізати все, від слів до власних тіл, отримають ще ресурсів.
Ввечері, отямившись від раптової дрімоти, Рія відчула голод. В крамниці нічого не лишилось, але дівчина побачила залізну арматуру, що стирчала зі стіни. Метал мав запах, і він був приємний.
Коли в небі засяяли зорі, Рія усвідомила декілька речей. Вона бачить у темряві. Все було видно, наче Рія сприймала незбагненним чином форму, але не колір. Також вона не відчувала холоду. І головне, – арматура піддалася. Як тверда цукерка, що в’язне на зубах, але Рія, відчуваючи ненормальну жагу, з’їла метал. Вона вперше за два дні посміхнулась і продовжила вечерю. За нею спостерігав зир, але Рія не ховалась.
Зранку вона зауважила як двоє истемів дивляться з будинку навпроти. Один щось говорив іншому, а той вдивлявся в Рію та боязко крутив головою. Вона підійшла до заскленої вітрини й торкнулася свого обличчя. Шкіру вкривала темна луска. Рія закатала рукав – вище ліктів так само виросла луска. А ще хотілося їсти. Вітрина здавалася цілком придатною. Чому так? Рія перетворювалася на дракона. Але мусило бути навпаки. Дракони, як казало давнє вірування, дали початок людству, та як людина може стати драконом? Командир може дав би відповідь, але він останній, кому це можна було дозволити. Черга пострілів пролунала десь далеко. За ними прийшли? Або… там тільки Дал з Ітою! Рія помчала на звук, истеми не спиняли її, поки вона не наблизилася до штабу.
– Стояти! Стріляю!
Рія стрибнула вбік так швидко, що истем не встиг прицілитись. Зир кольнув її в ногу, та голка зі снодійним відскочила. Рія схопила цю ходячу голову та стиснула так, що вона хруснула і по лапах потекла синя рідина. Двоногі истеми накинулись на Рію, навалилися своєю масою. Шшшрух! Металеві свердла вистрілили зі спини Рії та пронизали нападників. За мить свердла втягнулись і тіла истемів звалились додолу.
Рія припала до землі, в очах темніло, та вона встигла побачити, що її рука стала схожа на кольчужну рукавицю з кігтями. Який час Рія пливла у темряві, поки не побачила щось схоже на вихід. Наближаючись, розуміла, що це біла постать. Старий чоловік із сивою бородою, вдягнений в простий просторий одяг, чекав на неї.
– Хто ви? – спитала Рія обережно.
– Я ваш порадник, – відповів старий. – Коли ви мене побачите, нас, мабуть, розділятимуть сотні років. Але ви повинні знати, що зміни, які з вами відбуваються, це запорука вашого виживання.
– Я ніколи не чула про вас…
– Однак, я завжди був у вас всередині. Колись ми, ваші предки, вирушили до далеких світів. Ми розуміли, що там, куди прибудемо, нас чекатимуть різні негаразди і придумали декілька стратегій. Моя полягає в тому, що в разі скрути ви будете перетворюватися на драконів. Це особлива, екстремально живуча форма людини. Вона винятково потужна і адаптивна, проте потребує багато ресурсів. Якби ви постійно були драконами, то знищили б усе навколо. Тому перетворення відбувається лише в разі, коли щільність популяції падає до мінімуму. Грубо кажучи, що менше стає людей, то живучішою робиться кожна окрема людина. Їсти метал, дихати розрідженим повітрям, вирощувати з тіла броню та інструменти – все це під силу драконам. Я передбачив багато форм, але якщо вас лишилося мало і в вас активувався спогад про мене, то згодом ви зрозумієте як справитися самотужки.
– На нас напали. Вороги з іншої планети, – швидко пояснила Рія. – Ті дракони, що були раніше… в них не було зброї.
– Ага, – замислився старий, – можливо, вже сталося декілька циклів. Передбачувано, хоча й неприємно. Проте, якщо ваші предки справилися з якимось лихом, то й вам під силу. Щасти.
У штабі чулась боротьба, щось гупнуло об стіну. Рія отямилась, поспішила туди й побачила як двері відлетіли і солдат вилетів звіти, викинутий величезною силою. На чотирьох вийшов лускатий звір з обличчям Дала. Довші луски росли на спині, замість волосся з’явився комір з лез, які прикривали шию. Хвіст з булавою на кінці рухався, наче окрема істота.
– Щ-що це? – прохрипів Дал, побачивши Рію.
– Так має бути. Де Іта?
– Не знаю, не бачив.
Постріли задзвеніли об Далову луску, він стрибнув на истемів і на тому місці здійнялася хмара куряви. Іта виламала декілька дверей, поки не знайшла Іту.
– Не бійся, це я, – пояснила з порогу Рія. Тоді повільно подійшла та показала на наручники, – можеш їх з’їсти?
– З’їсти?
– Так, кусай.
Іта взяла ланцюжок до рота і він з шипінням розчинився.
– Зрозумієш все потім, зараз наш шанс втекти.
– І наваляти їм! – долинув голос Дала.
Дракони ввірвалися до єдиної кімнати, яку загарбники лишили, якою вона була. Командир різко встав з-за столу.
– Ось як, – він не був вражений, хоче не чекав, мабуть, гостей. – То ви таки звірі.
– Я б тобі сказала щось, але скажу одне: забирайтесь!
Тріски потрощених меблів і сині бризки пролетіли повз старовинну карту, повішену на стіні. На ній в океані був зображений змій і підпис: «Тут живуть дракони». Дал розтрощив зубами ящик та проковтнув схований у ньому кулемет. Незабаром його тіло ще збільшилось, дракон розкрив пащу і звідти, – замість міфічного вогню, – вирвалась кулеметна черга. Рія, в синій лусці, поглянула на свої довгі кігті, між якими пробігли яскраві розряди. Іта, зелена, з іще впізнаваним людським обличчям, струснула гілки, що виросли з її голови та спини.
– Але мені не ясно, – сказала Іта, – чому ми?
– Маю ідею, – задумалася Рія, – той старий казав, ми стаємо драконами, коли меншає наша популяція. Чи швидше, коли хтось усвідомлює, що нас лишилося мало. Ось чому полонені та зрадники не перетворювались. Полонених тримали разом, десятками й сотнями. Зрадники вважали истемів своїми. А коли одна людина лишається сам-на-сам, оточена ворогами, ця програма просинається. Ви вже відчуваєте?
– О так, – сказала Іта завзято, – я їм покажу.
– Заждіть, що це?
Високо в небі сяяла ніби зоря. Біля неї виникали інші, як у перші дні, коли з’явились истеми. Без солдатів, без персоналу, зі штабу автоматично залунала переривчаста сирена.
– Удар, вони готують удар!
Дал хутко проковтнув истемський БТР, зім’яв його вже не людськими органами і з його спини почали рости крила. Спершу голі, та слідом на них виросли металеві циліндри з турбінами. З них заструмувало червоне полум’я і виструнчений дракон ракетою злетів у небо.
– Хто б ви не були, припиніть ескалацію, – прозвучало з гучномовців. – Ви втратите ще більше життів. Я, генерал Великої Системи, наказую…
Рія вистрілила в гучномовець блискавкою і він спалахнув. Дал злетів так високо, що обрій перетворився на дугу і небо стало темним. Як складений з зелених коробок корабель Системи наближався і в нього виднівся якийсь рух. На носі корабля відчинявся люк, з якого вилетіло щось довгасте. Дал уже чудово опанував своїм новим тілом, зусиллям волі змінив конструкцію двигунів на крилах і випустив єдиний яскравий імпульс. Він поніс дракона вище, крізь космос. Дал розкрив пащу та схопив нею ракету. Вона мусила б вибухнути просто в череві дракона. Та цього не сталось.
– Вогооонь! – заволав генерал і струмені пострілів забилися об броню дракона, викришуючи іскри.
Дракон відкрив пащу, в ній жевріло помаранчеве сяйво, а коли стало яскраво-білим, – вилетіло променем, засліплюючи всіх довкола. Корабель пробило наскрізь, дракон нахилив голову – і промінь прорізав корпус, лишаючи за собою хмару уламків.
В очах людей на землі відбився цей небесний знак. Хоча багато ще не зрозуміли, що він означав: повернулись часи, коли все починається.