Бограч

Юна й грайлива Вода весело й неквапливо стікала гірським схилом. Зазвичай, такій Воді не важко знайти привід для веселощів, але цій було особливо легко – бо поряд шастали цікаві двоногі істоти. Вгору. Вниз. Або й туди, й сюди… А деякі, найкумедніші, торкались Води, й гучно верещали, коли вона миттю їх обліплювала.
Весело ж.
І, хоч інколи Воді й здавалось, ніби вони її чомусь недолюблюють, але вона, з дитячою безпосередністю, відкидала таку абсурдну думку.

Ця група істот мало чим відрізнялась від інших. У всіх по дві ноги. І руки. І по одній голові. Стандартні цілеспрямованість і блиск в очах. Хоча – так високо Вода зазвичай і не заглядала…

Та одна пара ніг дуже схвилювала Воду. Хоч яким малим був її досвід, але саме ці ноги здавались на диво знайомими – майже що рідними. Ріднішими за сніг і дощ разом узяті! Розгублена Вода налетіла на камінь, болісно булькнула й розсипалась бризками – переважно до рідних ніг.

– Бідолашна… – зарюмсано мовила Румешма. – Давайте таки відведемо її з дороги!
– Ми вже про це говорили – втомлено відбивався Мороманьян. – Люди так не роблять. У них для цього є спеціально уповноважені і навчені особи!
– А де ж ті кляті “особи”, поки цю нещасну Воду всі проклинають!? Як їй жити потім… – лютилась Румешма. – От у мене вдома її одразу відвели б зі стежки.
– Так-так. Ми вже всі знаємо, як у вас люблять Воду. – стиха озвався Мороманьян. – Але ми на Землі! – розлючено ревнув він. – І це таємна зібукілянська місія, а не казна-що! Хочуть люди мати струмок вздовж і на дорозі – хай собі мають! #МиПовинніПоважатиВибірЛюдей!
Румешма залилась слізьми. Слідом за нею зашумів, завирував струмок…

– Шефе. – зрештою, через пару хвилин, звернувся до Мороманьяна заступник. – Але ж нам цією дорогою потім ще донизу йти. Та й ліс не завадило би полити. Сухо тут якось…
Мороманьян задумливо йшов далі. Але відчувалось, що і йому дошкуляє хорове хлипання ВІА “Румешма і Струмок”.
– Гаразд. Коли побачимо гарне місце – відведемо воду. Але – ні слова про це у звіти! Ми не маємо права аж так втручатись у їхнє життя.
Румешма згадала про новий тип наметів, подумки всміхнулась, але вирішила не випробовувати долю.

Коли русло “дорожнього струмка” стало неглибоким і вода вже ніби й сама просилась кудись вбік (Румешма запевняла, що так і є, але відчувалось, що не всі повірили; мабуть вважали її упередженою) – взялись до роботи.
Мороманьян розподілив ролі. Більшість чатувала. І не лише на дорозі – бо хто зна звідки може принести землянина, не приведи Дух Наднової.
– Румешмо! – ви хотіли відводити воду, вам і… – почав Мороманьян, але їй було не до цікавих земних рольових ігор, тому схопила лопату і почала відгортати багнисту землю з низького бортика дороги. Кілька ударів – і пів-струмка незмінно весело потекло до кущів і дерев.
– Я ще зроблю гребельку на дорожній колії. – повідомила Румешма, занурюючи руки в щасливу воду. – Інакше частина потоку так і йтиме дорогою.
– Але крихітну, бо викриєш нас! – застеріг Мороманьян.

– Шефе! Босе! Начальника! Тривога! Свищіть всіх нагору! – задихався, але кричав чатовий, біжучи знизу до ядра групи. – Я чую машину! Сюди їдуть. Більше нікуди…
– О боже, боже, боже… заголосила одна з прибулок – тепер нас точно попалять. Чого ще ми могли чекати від цих істот – невтомних служителів нещадного культу великої і жахливої Кендес Флін! А я тільки почала звикати до Землі…
– Трясця! Мовчати! – вилаявся Мороманьян. – Ще не попалили! Але, це не інакше як службова машина, бо ми ж проминаємо сам Національний Природний Парк! Отак-от Румешмо… Тепер знаєте, якими намірами вимощена дорога у Чорну Діру? – втомлено дорікнув Мороманьян і почав роздавати вказівки:
– Всім перейти в режим маскування! Вдавайте, ніби ми мали право робити це!
Зібукілянці перейшли в режим маскування…
– Ні! Ніііі!!! Тільки не маленькі зелені чоловічки! – заволав Мороманьян. – Це ж повний зашквар! Та як хтось таке побаче, то я вас за це вб’ю, висушу, й відправлю на Зібукул у вигляді спор!
Прибульці сполотіли – то був вкрай непопулярний спосіб возз’єднання з Батьківщиною.
– “От що буває, коли береш так звану „досвідчену команду”. Гріш ціна тому досвідові, якщо накопичений він на іншій планеті…” – гірко думав Мороманьян, і, водночас, не гаючись, командував:
– Працюємо в людських тілах, за їх типовою схемою 9-1-1. Нагадую: 1 працівник; 1 виконроб; і 9 начальників. І ми всі будемо іноземцями! З сусідньої країни. Якщо спитають – приїхали перевіряти як тут живуть наші гранти. І ще раз – шкіра, насправді, не біла! А посміхатись і махати – у цьому столітті вже не варто.
Прибульці змінили форму.
Мороманьян був, загалом, вдоволений. – “Репетиції не минули марно!” – Але, для підтримання дисципліни, вирішив, натомість, трохи покритикувати:
– Долайте суворості в поглядах!
– Ваш живіт дещо замалий, як для земного начальника…
– А от ваш – завеликий, як для людини в горах…
– А це ще що таке!? – Мороманьян з жахом втупився в обличчя, яке копіювало міністра туризму й спорту.
Обличчя, у відповідь, засмикалось – зовсім не по міністерському…
– Еее… Щось не так, шефе? – пробелькотів переляканий прибулець.
Мороманьян, вже впізнавши Двака – найзеленішого волонтера в своїй команді, вкотре задумався – “І чого їх нині вчать в Академії, і на першій планеті?” – але вирішив не вдаватись у подробиці. Сам вибрав нову личину і наказав не вносити будь-яких змін – так було швидше й легше.
– І вкотре нагадую всім, що Справжній Спостерігач повинен виглядати як людина, поводитись як людина і думати як людина! Хоча… Як довів наш юний друг… – останнім краще не зловживати…

Машину зустрічала вельми поважна делегація. Обабіч дороги стояли лопата з Румешмою, яка, про всяк-випадок, відійшла подалі від води. Їй щось пояснював виконроб Мороманьян. А 9 “начальників” старанно і несхвально оглядали обох “працівників” і їх ненадійні результати праці.
Машина з людьми перелякано завмерла.
Недобрі погляди “начальства” неквапливо рушили й схрестились на ній.
Машина хотіла позадкувати, але… відчула, що вже пізно. І випустила схвильовану людину:
– Ви мабуть невдоволені, що ми заїхали в нац.парк на машині? Але у нас поважна причина – пасажир-інвалід! То ми його веземо на гору…
Начальство запшекало про щось між собою, а потім один відповів:
– А! То зовсім інша справа, мабуть…
Мороманьян аж скривився від такої ініціативності, і “начальство” потроху затихло.
А порушник закону – аж ожив. Але, навіть продовжуючи свій непростий злочинний шлях, чомусь вирішив об’їхати мікро-гребельку.
Зібукілянці проводжали його суворими поглядами, і читали промовисту наліпку на машині “їду повільно, але куди хочу”… І потроху смутніли… Всі згадували приказку: “людина людині – вовк”. І вони ж таки сподівались на “вовка”… На доказ, що вистава вдалась. Але…
Схоже – їх таки запідозрили…

Далі йшли мовчки.
Румешма хотіла плестись у кінці, але Мороманьян повів її поперед себе – щоби стежити: а раптом знову почне відводити з дороги воду…
– Вони ж могли подумати, що ми люди? – зрештою спитала вона з надією.
Мороманьян сумно зиркнув на схвильовану Румешму.
– Могли. І нам пощастило, що вдавали іноземців.
– А якби були у ролі місцевих?
– Ох, яка ж ви юна й недосвідчена… Розкажу-но я історію. Місцеві ходять, причому натовпами, і на свою найвищу гору, і на гірське озеро біля неї. Ходять навіть за гроші. Дітей туди водять! І от, там, на головних гірських стежках країни, не відвели воду! Земля розмокає. Стежки вже, місцями, як болото, або як траншеї – глибиною по коліна чи й по пояс. Ще трохи – і буде яр. Але не відвели… Навіть коли досить було би прикласти зовсім мізерні зусилля, вони все-одно не випорпали канавку для відводу води… Ось так чинять справжні, 100% місцеві люди! І вже це є цілком повним, вичерпним доказом їх місцевостні. Тоді, невже хтось і справді повірив би, що цей другорядний шлях впорядковували не прибульці, чи хоча б якісь дивні, підозрілі іноземці?
– Але ж дехто з людей йшов і вгору, і вниз цією дорогою. Невже їм не краще було би повертатись, якби знали, що воду відвели і дорога буде сухіша і не така слизька? – не здавалась вперта прибулка.
– Румешмо. Така точка зору є засадничо помилковою щодо землян. Їм не потрібна суха дорога. Їх першочергова потреба – то страждання. Бажано рукотворні. Але згодяться і частково природні. Йдучи такою дорогою, і не вдаривши пальцем об палець, щоби зробити її кращою, вони отримують задоволення від усвідомлення, що Хтось у цьому винен! І що можна проклясти цього Хтося!
– Але, але, але… – застогнала приголомшена Румешма.
Мороманьян перебив:
– Це люди! Їм даш камінь – як не проламають комусь череп, то наштампують пірамід; даш гроші – те саме, але вже в сфері фінансів; даш атоми – а най їм… Це страшні істоти, наймоторошніші у всьому знаному Всесвіті! Я тут вже майже 40 тисяч земних років, але вони й досі мене інколи лякають. Але лише ми стоїмо між ними і вогонами! От тому – і стежимо! Невже не цього вчать у Академії…?!

*

На полонині вже зібралось кількадесят прибульців.
Мороманьян задоволено озирав скупчення наметів-тарілок – його гордість. Непросто було привчити землян масово виробляти і носити намети з однофукціональними, як здавалось місцевим, дугами. Але тепер – це найпоширеніший тип намету. І, завдяки його унікальній геометрії і властивості вловлювати нейтрино й спрямовувати його до гравітаційного центру планети – їх місія має новий надійний і невловимий 11G зв’язок з усією Галактикою. А на цій Землі, з її повсюдними “прослушками” – це чогось таки та варте.
Щоправда, Мороманьян помітив і кілька наметів-хатинок, а також тенти… “Чужі! Люди!” – вже автоматично насторожився. Але потім згадав: “Це й на краще. Кілька людей нам згодяться… Вони ж найкращі канарки… І головне, що не в чорному.”

*

Бограч був готовий лише вночі.
– Бо кухар злий! – ремствували темні люди.
– Бо у горах низька температура кипіння! – розмірковували просвітлені.
– Бо саме в цей час найкраще працював міжпланетний зв’язок. – знав Мороманьян. Тому й довелось, попри нарікання людей, затримати процес.

Повідомлення було майже незмінним. І всі петабайти відео-, аудіо- і текстових даних зводились, фактично до двох речень: “Земля небезпечна. Але пропоную продовжити дослід.”