Дім-на-хмарі

Так сталося, що Дрім-машину я придбав майже задарма і випадково. Невеликий чорний ящик прямокутної форми носив між торгівельними рядами плаваючого ринку Крателіуса II височезний, як жердина, Хваць із роду Карго. Так він представився. Я звісно переконаний, що то брехня. Ясна річ, десь поцупив і продавав за безцінь. А ціна цьому виробу Кейлі – захмарна! Це ж навігатор щастя. Дрім-машина на основі механічного гіроскопу. Праворуч, на панелі надпис –“№24538”. Єдине, що я прагнув – її увімкнути, адже щастя багато не буває. Я декілька місяців намагався розгадати таємницю машини. Крутив її як міг, перевертав та притуляв до вуха, прислуховуючись до будь-якого звуку; пробував машину розрізати лазером та звичайною металевою пилкою, звертався до неї на різних мовах, у тому числі на мові сміттярів із Сміттєвого заводу містера Хварта. Машина не відгукувалась, а от Еліз, моя кохана дружина, на мої експерименти відізвалась не дуже схвально, але її б точно зрозуміли сміттярі.
Через три місяці я врешті-решт зміг розібратися в інструкції, що розміщувалася у каталозі Кейлі, однак машина попрацювала три години і замовкла. Щоправда я встиг попросити собі туристичну путівку на Галаспас – планету вічної радості та музики хтив. Так сталося, що наступного дня я отримав посилку від Лото-бюро. Мені повідомили, що я виграв у черговому розіграші путівку. Мо’ і співпадіння! Проте після цього жодного бажання не вдалося реалізувати. Машина виплюнула мені купу різнокольорових ієрогліфів із невідомого для мене матеріалу.
Врешті-решт, я вирішив відвідати Гортензію. Насолодитись її неповторною атмосферою, солодким повітрям, насиченим невидимим випромінюванням від рідкісних витворів мистецтва. Гортензія приваблювала туристів краєвидами стародавніх міст, своєю древньою історією та чарівними дівчатами, що славились на всю галактику своєю освіченістю та красою. Відомо, що всі пхались на планету в надії знайти якийсь особливий артефакт, із числа тих, що залишились у спадок людству від цивілізації Констукторів – автентичних мешканців Гортензії, її колишніх господарів та фундаторів сучасної цивілізації. Щоправда, від тих Конструкторів залишилась всього сотня тисяч жителів Гортензії, і, за всіх не скажу, але висловлюсь, що так званий “народ Кейлі”– то зовсім не автентичні представники Гортензії, а галактичні блукачі, які колись потрапили на планету, оселились на ній і тепер приторговують різними особливими артефактами. Вірували вони у дванадцятирукого Кулуса. Мені, власне, справи немає до того, мають право на таку торгівлю Кейлі, чи не мають, мій інтерес зрозумілий, адже я вже років двадцять збираю колекцію іншопланетних артефактів. Мій таточко, правда, не схвалює моє захоплення, каже, що я скоро весь свій статок витрачу і піду працювати сміттярем на Сміттєві заводи містера Хварта. Хм, по-перше, до містера Хварта мене і на парсек не підпустять (так-так, представників родини Маро Джейкобсона Торндайля він край не любить). А по-друге, впевнений, що моя колекція – найбільша в галактиці і якщо я захочу підзаробити – то стану найбагатшою людиною у всесвіті. От тоді містера Хварта вже ніхто не врятує від нападу велетенської зеленої жаби!
Я прилетів на Гортензію вранці, у понеділок. Удома залишилась моя улюблена дружина, Р-Тім та колекція артефактів. Дрім-машину я прихопив із собою.
Атож, тиждень починався гарно. Попри чудовий день, про справи я не забував думати, адже кожна хвилина на Гортензії була для мене на вагу золота. Візу мені дали всього на три дні, причому один день накинули за колір моєї кредитки. Схоже, не кожного дня на планеті з’являється власник платинової картки. Розрахунок простий – у представників народу Кейлі є сповідання, що рахунок на картці після відвідування планети значно зменшиться. А я і не проти! Головне, щоб товар був якісний та незвичайний.
В кишені завібрував комінукатор і мелодія треш-групи “Кігті зоряних зайців” розірвала простір навколо мене. Це моя кохана Еліз нагадувала про своє існування.
– Слухаю, моя радість!
– Маро Джейкобсоне Торндаль! Я на тебе ображена!
– Моє сонечко, зірка моя ранкова…
– Маро, припини, твоя машина…
– Моя машина!!!!!! Я ж просив не заходити до кімнати із колекцією!!! Жахливі картинки попливли пере моїми очима.
– Ти зіпсувала Гонихмарник? Чи Молекулярний пилосос??
– Маро…
– Пісочний годинник із антигравітаційним піском? Невидимий пасок вірності? Зламала вічний олівець? Зіштовхнула зі столу гіроскоп із планети Барвабаку? О-оо, ти влізла до бази мого генератора сновидінь!!!!
– Маро, я розбила твою машину.
Я зітхнув із полегшенням.
– Еліз, що ж ти одразу не сказала, така дрібниця!
– Маро, ти просто сонечко.
– Так, любий.
– Ранкова моя зірочко.
– Маро, а як вимикається генератор сновидінь??
– Еліз, чуєш, не підходь до нього, чуєш!!!! Еліз!!!
Все. Зв’язок розірвано. Хай йому грець!
***
Спочатку я зустрівся із одним типом. Звали його – Грейс Моллі, то був молодий чолов’яка із допитливими очима, телепатичним даром та кишенями без дна, в яких купюри одразу зникали і не поверталися. Грейса мені рекомендували як чудового гіда, що знає у Фанго, столиці Гортензії, кожну споруду, всі доріжки та схованки. А головне – зможе привести мене до Дому-на-Хмарі, таємничого місця, де можна побачитись із старійшинами народу Кейлі. Грейс Моллі чекав на мене біля річкового вокзалу. Ми привітались, потиснувши один одному руки. Атож, згідно теорії шести рукостискань контакт відбувався. За традицією спочатку слід потиснути йому нижню руку, потім верхню, потім знову нижню, потім верхню. Потім решту рук.
– Пане Маро, вам потрібен фахівець, що розбирається у виробах Кейлі?
– Кулус у всьому присутній! – промовив я урочисто.
– Присутній завжди! – відповів ГрейсМоллі. – Вам треба товар для контрабанди?
– Ні-ні, – одразу я заперечив. – Мені потрібна допомога, так би мовити, в іншому.
– Пан хоче одружитися на місцевій дівчині?
– Пан одружений.
– Кулус у всьому присутній! – схвально стверджував Грейс Моллі.
– Присутній завжди. – констатував я. – Грейсе, в мене є один предмет, добрі люди мені підказали, що це зроблено на Гортензії і кажуть тільки у вас можна його… осягнути!
– Кулус у ньому присутній!
– Присутній завжди!
– Можна познайомитись із виробом Кейлі? – запитав Грей Моллі.
– Я розкажу про нього.
– Так-так, це краще, ніж просто думати про нього, я не все можу осягнути!
Та що я мав розповісти? Повідати про те, як випадково придбав на чорному ринку цей дивний пристрій, цю машину, про призначення якої вже здогадувався? Розповісти, що за скажені гроші таки знайшов каталог Кейлі, в якому побачив багато зображень предметів моєї колекції? О-ні. Спостерігаючи за мовою жестів, яку породжували шість рук мого співрозмовника, я зрозумів, що слід бути обережним. Проте, я змушений був розказати.
– В мене є певний предмет. Розміром із кавоварку. Прямокутної форми, всередині – незрозумілий механізм, на карданній підвісці розташовується ротор, що обертається в різні сторони.
Далі я розповів все про цей предмет. Промовчав лише про те, що в мене є каталог Кейлі і про те, що я знаю про призначення виробу.
Я тицнюв Грейсу купюру.
Він уважно подивився на мене і промовив.
– Я можу провести вас до Дому-на-Хмарі.
***

Хмарочос на околицях міста виділявся серед інших споруд як Хваць із роду Карго серед інших продавців плаваючого ринку Крателіуса II. Грейс підвів мене до дверей і я пішов далі сам. Піднявся на дах хмарочосу і далі сходами – на летючу платформу, на якій знаходився величезний будинок із баштами, шпилями та численними сходами, що мов ті змії обплітали будинок. Перед центральним входом мене зупинив кремезний охоронець, я сухо представився. Схоже, моє ім’я та прізвище одразу вплинуло на нього і я потрапив до Дому-на-Хмарі. То було дивне місце, тисячі гортензіанців сновигали поміж столів, на яких збирались-та- розбирались різноманітні вироби-артефакти. Змащувались та поєднувались в нові вироби завдяки спритним рукам та інтелекту Кейлі. Дуже швидко я знайшов необхідний сектор і підійшов до шестирукого адміністратора.
– Кулус у всьому присутній!
Адмін глянув спідлоба на мене і промовив:
– Краще б він трохи вам додав розуму! Прізвище?
-Що? – cпантеличено я запитав. – Маро Джейкобсон Торндаль.
– Зараз перевіримо. Так, є. Власник Прецессора номер 24538.
– А звідки ви знаєте….
-Звідки-звідки. В чому проблема?
– Ось.
Я поставив на стола машину.
– Не працює. Треба полагодити і ввімкнути. В мене є ще пару бажань.
Шестирукий щось нерозбірливо пробурмотів.
– Маро ДжейкобсонТорндаль – ви хто?
Я втупився в співрозмовника.
– Те-є…
– Про що думали, коли вмикали машину?!!!
Точно я не пам’ятав, але я тоді починав складати стратегію розвитку компанії на наступний рік.
– Слухайте, що ви причепились. Пошукайте мене у списках поважних гостей Гортензії. Ось пошукайте.
Проте адміністратор відкрив кришку машини. Засунув туди руку і на щось натиснув.
– Я так і думав.
Кришка гучно хляснула.
– Все. Маро Джейкобсоне, чи як вас там. Можете їхати. Машину я вимкнув. Вона весь час працювала, щоправда, вже не виконуючи бажань.
Я зацепеніло сидів у кріслі перед шестируким. Раптом перед очима заблимали різнокольорові кола, у вухах зазвучала музика хтив і реальність навколо мене затремтіла. Мене дійсно звали Маро Джейкобсон Торндаль. Проте на рахунку моєї картки грошенятам було зовсім трохи і колекції артефактів в мене не було. Дружина була, хоча і не “ранкова зірочка”. Я так мріяв залишити ту кляту роботу і почати життя із чистої дошки! А коли придбав Дрім-машину, то понад усе забажав змінити своє існування. Сила бажання була така, що вся енергія виробу номер 24538 пішла на його втілення. Хибні спогади та враження витіснили справжні. Мої мрії стали моєю реальністю.
Озвався комінукатор і мелодія треш-групи “Смарагдові зорі” промовисто нагадала про реальність.
Хриплий голос суворо оголосив:
– Маро Джейкобсоне Торндаль, відпустка закінчилась. Завтра чекаємо на роботі.
– Так, містере Хварте.
Мені привиділося, що гори пахучого сміття замаячили навсібіч від Дому-на-Хмарі аж до виднокраю.