Маленьке зубчасте коліщатко

– Террі, ти знов тут? І знов на повну? Ти цей, обережніше. Дупця не болить? – лисий Боб неприємно захихотів, ховаючи руки у кишені.
– Та пішов ти, – пробурмотів Террі і втупився у спину попереднього в черзі – аби не бачити остогидлих пик.
Так, він знав їх давно. Хоча, що таке «давно»? Десяток разів побачив у цьому живому ланцюжку, перекинувся парою слів, а там глядиш – п’ять років пройшло. «Кепкує він… Розумник! Так, я беру повний контракт! Але я знаю, заради чого! А ти… Ти… Алкоголік нещасний! Я ж знаю – ти все пропиваєш!» І цей монолог він також вже не вперше прокручував у голові. Кожного разу іншими словами, але сенс від того не змінювався. Треба визнати, він переконував самого себе. Адже здатися так легко… і так хочеться! Та вкотре він подумки штурхнув себе, і безмовний крик заповнив свідомість: «Мій син буде мати інше життя!»
Тіло й справді боліло. Що цей козел з ним робив? Ні, реально, що треба таке виробляти з орендованою оболонкою, щоб потім боліло в таких місцях? Та ще й порізи на руках… Наче той йолоп намагався покінчити з собою, знаходячись в чужому тілі. Чому? Террі було байдуже, якщо чесно, просто робити було нічого. Комунікатора він не мав – заощаджував на всьому, а розмовляти ні з ким не хотів. Про що? Про знецінення грошей? Про те, що зараз майже неможливо заробити? Або про те, що розцінки на оренду падають? Еге ж, «Соул Рінг» зробила технологію медіум-конекта набагато дешевшою. Тепер багато хто може витягти з небуття свого улюбленого дідуся чи попити кави з Кафкою… Або Гітлером. «Цікаво, а їм не набридло зустрічатися з місцевими дурнями?»
– … чув, що бідняків будуть примусово відправляти у табори. Щоб доживали, як худоба. Кляті машини забрали всю роботу! Ще кілька років, і окрім цього вже ніякого заробітку не стане!
Високий чорношкірий хлопець розмовляв гучно, мабуть, хотів привернути увагу, виговоритись. Новачок. Всім байдуже. Всі пройшли це раніше. «А тобі пощастило – он як штани випирають. Можна відсотків 15 виторгувати згори. Якщо додумаєшся».
«У мого сина буде інше життя!» Террі заплющив очі, намагаючись уявити обличчя сина. Виходило погано. Надто рідко він його бачив. Останній раз на нього дивився незнайомий хлопчина років дванадцяти. Ліма теж стала старшою. (Казати «постаріла» не хотілося навіть подумки). Лежала біля нього, наче чужа. Він міг присягтися, що вона зіщулювалася кожного разу, як його рука торкалася її інтимних місць. Він зникав надовго. Брав контракти на роки – гарні гроші. Тепер його тіло вже не таке привабливе, і заробіток інший. Але він не хотів щоб вони про це дізналися. І не повертався додому. Щойно чужа душа забиралася геть, він знов приходив в цей непомітний провулок між старими цегляними будинками і ставав в кінець довгої черги.
Щось гостре встромилося у підошву. Террі нахилився і підняв з землі маленьке кружальце. Шестерня від древньої механічної іграшки. Така чужорідна у цьому світі. «Колись ти крутилася всередині яскравої машинки чи заводної ляльки, радувала чиюсь дитину… А тепер валяєшся у пилюці і багні. Так само, як і я. Мабуть, я теж – отаке зубчасте коліщатко, що випало з великої блискучої машини. Я випав, став непотрібним. Та чи поїде машина без мене?..»
– Тенкхофф! Трясця твою… Тенкхофф! Ти там заснув?
Террі стрепенувся і хутко підсунувся до віконця.
– О, нарешті, – операторка криво посміхнулася. – Террі, маю для тебе погані новини. Останній клієнт, написав, що тіло не відповідає заявленим параметрам – у тебе тепер група Р4.
– Що?! Та ця паскуда сама… Он, подивіться, що з руками зробив, погань така!
– Террі! Стули пельку! Я що зроблю? Хочеш, йди до суду, якщо є гроші! Моя справа – контракти з вами, йолопами, укладати. Написано «Р4», то й пропоную, як для Р4! Будеш замовлення брати?
– Буду, – роздратовано буркнув Тері.
– Слухай, – значно лагідніше звернулася до нього операторка, – дивись, що у мене є: оптові контракти. Якщо згоден, душа за душею піде. А тобі грошики. І на життя витрачатися не треба. П’ятирічний контракт! Вийде непогано! Як тобі?
– Ну, – придивляючись до суми на планшеті, протягнув Террі, – може ще хоч 10 відсотків накинете?
– Ага! На Р4! І так немало. Хіба що візьмеш «абсолют»
Террі зніяковів: «абсолют» дозволяє замовнику робити з оболонкою взагалі будь-що. Мало того – можна ще й нескінченно подовжувати медіум-конект. Звісно, є страховка, доплати за шкоду носієві, але на практиці довести умисне пошкодження майже нереально, а страхову виплату можуть затримати на роки… Та все ж… Террі знов спробував викликати у пам’яті образ сина. Скоро йому в старшу школу. Коштує це немало. Про інститут годі й казати. Йому потрібні ці гроші! Потім буде пізно! Террі рвучко підтягнув планшет і притис великий палець до зчитувача.

***
Не можна сказати, що ти взагалі не існуєш, коли твоє тіло займає інша душа – відлуння образів та почуттів проникають за завісу несвідомості, наче повільні безбарвні сни. Ось чому він закричав, коли цей холодний струмок раптово увірвався, і його огорнуло справжнє небуття – холодне і гаряче одночасно, місце без означення, де світло неможливо відрізнити від темряви.
Спочатку він плакав. І зорі текли по його обличчю. Кричав, захлинаючись відлунням власного голосу у нескінченній порожнечі. Хапався за пам’ять, намагався викликати перед очима, яких більше не мав, образи коханих. Та вони тьмяніли, танули, плутались між собою. Потім він змирився, і душа його попливла у часі до нескінченності.

***
Яскраве світло б’є в очі. Пахне приємно. Гул в голові. Розмита пляма поступово перетворюється на миле дівоче личко.
– Вітаю, містере Тенкхофф. З поверненням у світ живих.

Сонце ховалося за брудними хмарами, чи то дим такий? Террі покрутив смарт-картку в руці – 48 годин конекту. Прийомник робо таксі проковтнув її, і машина за мить рушила, поступово набираючи швидкість. Террі несвідомо обхопив себе руками – йому знов пригадалося обличчя у дзеркалі. Вперше він пробуджувався з цього боку. Вперше йому посміхалася приваблива дівчина в уніформі. Подивитися на себе було страшно. Та він все ж зробив це. І був вкрай здивований. Оболонка була на диво схожа на нього самого. Такого, яким він був десь у 30 років.
Таксі спритно котилося майже порожньою вулицею. Ось уже й центр міста залишився позаду. Потяглися околиці. Чомусь будинки здавалися нежилими. Людей майже не видно. Деінде можна побачити рух у темному вікні. А от і робочі райони. Колись він сам жив у такому. Ні, не у такому – цьому самому! Ось стара церква – тепер майже зруйнована, а тут колись тут був завод. Здається меблевий. А може тракторний. Не згадати вже – він закрився ще до народження Террі.
Серце зупинилося. В грудях наче порожнеча з космосу. «Я знаю цей будинок. Он те вікно. Третій поверх, четверте зліва». Террі вийшов з машини, ледь тримаючись на тремтячих ногах, і поволі пішов вперед. Пожовкле листя шелестіло під ногами. Тиша. Яка ж тиша навколо! Лише стиха скрипить щось у дворі попереду. Він знає цей звук. «Ось наш двір». Прямокутна галявина дитячого майданчика посередині. Стара іржава гойдалка, що перекосилася від часу. Маленька фігурка повільно погойдується у кріслі, тримаючись за потемнілі ланцюги. Террі відчув, що ноги налилися свинцем. Кожен крок став важким, ніби коштував йому року життя. Мабуть, так воно й було.
Ланцюг підозріло скрипнув. Чи витримає іржаве залізо його вагу? Террі підтягнув ноги, не довіряючи напівстертим кріпленням. Хлопчик мовчав, дивлячись кудись вдалину перед собою. Террі не квапив його.
– Вибач мені, – раптом стиха проговорив малий і повернувся до нього. По маленькій рожевій щоці побігла сльозинка.
Ці очі… Він ніколи не бачив їх, але щось там, у глибині… щось до болю знайоме…
– Вибач, тату! – хлопчик зістрибнув з гойдалки, рвонувся до Террі і впав тому обличчям на коліна, міцно обхопивши ноги.
«Як?! Стів! Що ж це таке? Що ти зробив із собою, сину?!» Лише одне пояснення може існувати – Стів мертвий, так само, як і він сам, а це – лише оболонка. Террі затрусило. Обережно він поклав руку на потилицю хлопчикові, і тут відчув, як намокають його штани під щокою малого. Той схлипував і лише судомно притулявся до нього. Так вони й сиділи у тиші, і лише вітер шурхотів опалим листям.

***
– Чому, Стіве? – вимучено промовив Террі. – Невже я мало старався?
– Ні, тату. Ти все віддав для мене. Я знаю це. Тільки… цього виявилося замало для нашого схибленого світу. Для грубої роботи у них були роботи, а для іншої – генії минулого. Чи міг я конкурувати з Ейнштейном або Теслою?
– Ясно… – перед очима побігли нескінченні години, проведені в черзі до службового входу «Соул Рінг» – все, що він зміг пригадати.
– Тато… Не кори мене. Прошу. Ти не знаєш… Вони так і не віддали страховку за тебе. Тоді почалися бунти. «Соул» спалили. Декілька років влада зачищала незгодних… Вони сказали, що то форс-мажор. Компанію збанкрутили, і її викупила інша. Розцінки знов поміняли. Взяти тіло тепер коштує в сотню разів дорожче, ніж здати власне в оренду… Такі от справи…
Террі мовчав. Що він міг сказати?
– Ти теж здав тіло?
– Так. Опт. З абсолютом. Це було тридцять років тому.
– Заради чого?! – не витримав Террі.
Стів мовчав, лише гойдалка тихо скрипіла під його маленьким тілом.
– Заради найдорожчого. Заради мрії всього життя, – нарешті ледь чутно промовив хлопчик, якому було вже за 50 років, – заради оцих двох днів. З тобою!

Вітер перекочував листя, іржавий ланцюг тихо скрипів, і звук цей відбивався від стін порожніх будинків. Террі тупо підвівся на ноги, зробив декілька кроків до вузької арки виходу з двору, але кожен крок його ставав все коротшим, і раптом він зупинився. Повільно, наче долаючи невидимий спротив, він обернувся і знов рушив до гойдалки. Руки обхопили іржавий метал.
Крісло хитнулося, і Стів міцніше вхопився за ланцюги. Террі відчув цей ритм – кожний його поштовх додавався до попереднього. Він відступив вбік і став тягти у такт руху. Раптом Стів закинув голову і радісний дитячий сміх розлився бризками відлуння від мертвих стін, наче оживляючи їх.
– Тримайся міцніше, синку!
– Тримаюсь, татку! Сильніше! Ще! Ще! Вище! Дивись, татку, я дістаю до неба! Я лечу!