16+
Знову дощ. Дріботіння крапель по асфальту нагадує короткі черги. Тра-та-та… Тра-та-та… Ба-бах… Особливо велика крапля вибухає сто двадцятим у мініатюрі на капоті кортежу, який ніколи не з’явиться там.
– Шкода, що лише крапля, – мурмотить собі під носа Боєць і неквапом рушає за кортежем.
Броньована почвара мчить вулицею – байдужа до усіх, бездушна – лише летять бризки з-під коліс. Онде обдала з ніг до голови молоду матусю з коляскою. Дитя прокинулося, зайшлося плачем. Мати схилилася, намагається заспокоїти. Стікає щокою чорна цівка туші – а чи дощем, чи сльозою прокладена – не зрозуміти. Боєць проходить повз дівчину, змахує цівку з щоки. На тактичній рукавичці лишається вогка пляма – яскраво виділяється на чорному, обгорілому номексі. “А колись була олива”, – згадує він. Дівчина здригається, Боєць чує її думку: “Який теплий і лагідний вітер дмухнув”.
“Іноді тепло буває і лагідним”, – думає й собі. Кривиться, згадуючи полум’я. Крокує далі, переходить на біг. Біжить обережно – йому ж бо не байдуже до людей навкруги. Хоча, даремно переймається – бризок немає, ніби й не впечатується у воду рифлена підошва, лише здувається бульбами від дощових крапель калюжна гладь. “Добовий зарядив”, – відмічає мимохідь.
Наздоганяє кортеж у той момент, коли пасажир у сорочці з підкоченими до ліктя рукавами, виходить з машини. Обабіч нього одразу вигулькують два охоронці, проводять за паркан. Ворота за ними одразу зачиняються.
Боєць йде слідом, проходить крізь ковані ґрати. Наздоганяє, хапає за плече. Той тихо зойкає, коли пальці стискають ключицю.
***
Нічна тиша розривається від гуркоту і свисту. У бліндажі – вогка задуха. І страх. Присмак страху відчувається у кожному ковтку повітря, що протікає поміж потрісканими, прокушеними губами.
– Аби не пряме. Аби не покалічило. Най краще насмерть, ніж калікою, – стиха молиться хтось.
Хтось інший швидко-швидко, судомно, ніби востаннє, затягується цигаркою, намагаючись розбавити терпким тютюном присмак страху і очікування.
Чиїсь пальці вистукують на телефоні повідомлення.
Земля тремтить, зі стелі сиплеться пил впереміш з порохнею. Гупає все ближче і ближче.
– Купчасто лягає, – кричать поруч.
З іншого боку долинає інший крик:
– Де отвєтка?! Як не стріляти?!! Ви там, сука, геть йобнулися?!! Та нас тут перехерачать на фарш! Що? Та голосніше ж ти, не чую! Так, зовсім поруч вже! Що? З Києва?!! Суворо заборонили? Та пішли вони! Та дайте ж отвєтку, браття милі, мать вашу, ми теж жити хочемо! В нас же матері, жінки, діти!
Телефон летить у стіну, бризкає уламками.
– А щоб…
Ба-бах…
***
Він сидить долі. Ноги смикаються, крейдяне обличчя спотворене жахом. Вуста хапають повітря швидко-швидко, судомно, ніби востаннє.
Боєць стискає його щелепу, змушує дивитися прямо у вічі. Нахиляється, і ледь не випльовує в обличчя:
– Маленький крок для примирення, кажеш? І як, сподобалося?! Сподобалося, питаю? Що, кров’ю і смертю пахне, а не шаурмою?
Він мовчить. Йому нічого відповісти. В нього ледь стало сил зазирнути у полум’яні вічі Бійця, очниці ж самого порожні й скляні. Він мружиться, зуби вистукують. Бійцеві здається “мммм-ма-ммм-ааа”. Та й яка вже різниця?
– Головне, все запам’ятай! Дуже добре! А це ось – на згадку. Голоси… З “нулів”. Не підведи їх, досить того, що зрадив мене.
Боєць відпускає щелепу, підводиться. Спльовує, витягує щось з кишені. Розтискає кулак. Під ноги, що продовжують судомно смикатися, сиплються наліпки “… +1”. Наліпки кружляють у повітрі, осідають у калюжу, струменять, утворюючи строкатий струмок.
– Вервечка ошуканих і я в ній – перший, – зітхає Боєць.
– А-А-А-А-А!!!
На крик обертаються здивовані охоронці, що встигли випередити шефа заледве на чверть кроку.
– Що з вами, пане…
Боєць розмірено крокує якнайдалі. Тут йому більше нічого робити. За кілька кроків фігура розчиняється у повітрі. От щойно бовванів однострій і вже не стало.
***
Звіряче, нелюдське завивання стоїть над цвинтарем. На колінах над могилою дві жінки – зовсім молода дівчина і приблизно вдвічі старша. З-під чорної хустини старшої вибилося пасмо вицвілого білого волосся. “А нещодавно ж зовсім не було сивини”, – згадує Боєць. Стає поруч на коліна.
– Мамо, – шепоче ледь чутно і обіймає правицею за плечі. – Зіронько моя, – лівицею обіймає дружину. Кілька секунд мовчить, збираючись з думками. Потім додає:
– Пробачте їх. Шлунки не думали… Шлунки ніколи не думають. Вони просто втомилися від війни. Якої допоки навіть не бачили, не відчули…
Його голос схожий на вітер, тихий і теплий.
Боєць підводиться, обертається до чоловіка, що тримає на руках немовля. Обличчям струменять сльози.
– І ти пробач їх, тату. І мене пробач. Не зміг я… Не встояв…
Плескає батька по плечу, цілує сина у чоло. Крізь сон дитячі вуста розпливаються у посмішці.
З проміж важких хмар пробивається сонячний промінь, ковзає глиною, не втримується і зривається у прямокутне провалля.
Боєць робить крок у свіжовикопану яму, лягає на труну, просочується всередину, крізь дерево і два прапори – жовто-блакитний та з “ідеєю нації”.
– Я йду, побратими.
Пам’яті загиблих та поранених бійців полку “Азов” під Новолуганськом в ніч на 07.06.2019 року.
Дякую авторові. Цікаво де ж та пані Цея?
Дякую.
Шкода що більшості авторів ніяк сусіди не розкажуть що в країні іде війна.
Дякую, сильно.
Дійсно сильно.
Перед маленьким кроком у вічність…
Дуже сильно.
Не згідний, що всім авторам начхати. Автор мусить бачити трохи далі. Природа не терпить порожнечі. Одна сьома планети, майже не заселена, не буде залишатися порожнечею довіку, порожнечу рано чи пізно все одно заповнять. Вакуум не має здатності до розширення.
Хороший твір, ще й на злобу дня. Критикувати неохота, бо зачепило сильно. Але треба: всіх то всіх :-). Тож обмежусь тим, що замість “відмічає мимохідь” краще б ужити “зауважує”. Ну і кінцівка… Вона щемка і пронизлива, але досить традиційна для такого роду історій. Відтак ще й виникає питання: чому душа солдата мандрувала в час похорону, а не власне смерті? Адже від неї минуло вже чимало часу, поки тіло передали рідним. Ні, я розумію, для чого це використав автор, але тут достовірність незле б підправити якимсь поясненням (минуло 40 днів, скажімо, чи щось таке).
Удачі на конкурсі!
Вийшло дуже болюче, і під кінець справді плакала.
Це не те “сподобалося”, яке від світлих і добрих, або ж ідейно цікавих, або навіть і моторошних історій – це про наше зараз, і це страшно. Тому тут не відчуваєш морального права щось аналізувати.
Сильно. Удачі вам, авторе!
Чесно, не знаю, як оцінювати. З одного боку тема болюча і написано дуже емоційно, з іншого, фантастична складова все ж вторинна. Намагаюсь уявити, як би сприймалось оповідання, якби читач не знав контексту. Напевно теж чіпляло б.
У будь-якому разі висловлюю повагу за сміливість уникати напівтонів.
Вітаю, авторе!
Не буду ані хвалити, ані критикувати. Виникло єдине питання: а чому, власне, Боєць йде потім у труну, а не здіймається на небо? Логічніше було б все таки на небо, ніж в землю.
Успіхів!
Сильно.
Дякую за оповідання.
Оповідання сильне. Безсумнівно.
Українське, гарна мова, цікаве, якісне… 🙂
Але я чомусь не зрозумів логіку подій…
Яким саме чином відбулась матеріалізація полтергейсту? Причому – настільки сильного, розумного, всюдисущого…
Які складники цієї синергії?
Чи вона суто казкова?? Але варіант “по маєму хатєнію, па щучєму вєлєнію…” – особисто мені здається вкрай неприйнятним… Навіть для доброї справи. Бо уявлення про добро – надто вже плаваюче на Землі… І віддавати його на будь-чий розсуд – якось нерозважливо.
Не рахував символи в оповіданні, але думаю, що хоч кілька слів з поясненнями, наприклад, про масові акції протесту, чи правду хоч на якомусь телеканалі, або про цунамі поширень в соцмережах, чи про який-небуть шабаш укр.відьом, що не змогли більше терпіти й вирішили втрутитись, або навіть про якісь унікальні природні умови на місці того масового вбивства – будь-що було би краще аніж чергове загрібання жару, та ще й, можливо, добровольцем, але тепер вже навіть і після його смерті. Таке чудо може видаватись приємним, але, як і будь-яка “шара” – контрпродуктивне… 🙁
Мова дужа гарна тут. І наче ідею я повністю підтримую. Але…
Але є величезне АЛЕ.
На мою особисту, дуже суб’єктивну думку, злободенне оповідання не має відтворювати події з життя буквально. Тому що виходить нехай талантовита, нехай та, з якою я погоджуюся, але – пропаганда. Вона бере весь необхідний контекст і асоціації ззовні та концентровано б’є по емоціях. Ефективно, але це маніпуляція. Я розумію, що така пропаганда навіть необхідна для тої частини населення, яка не відчуває війни, проте все це робить твір майже публіцистикою. І це дуже, дуже погано для конкурсу фантастичних оповідань.
Це якраз фантастика дає чудову змогу абстрагуватися від повсякденних проблем. Можливо, побачити їх з іншої точки зору. Чи є щось загальне, зрозуміле для будь-кого, незалежно від культури, у нашому конфлікті між тилом та фронтом? Де тут суть проблеми? Я точно можу сказати, що вона не в цьому чуваку з підкатаними рукавами та не в його виборцях. Все набагато складніше, об’ємніше, а тут 2D, нехай і дуже яскраве.
Я не кажу, що ніяк не треба актуалізуватися – але вважаю, що якась суттєва дистанція потрібна, зокрема в сетингу. Інакше у нас просто текст-мораль, та ще й з безвихідністю в кінці. Тобто я у Фейсбуці читаю нескінчену прірву постів, що ми все просрали, пардон, а тут давайте ще оповідання заполірує. Вибачте, досить. Цей текст, напевно, як і ті пости, набере чимало голосів і навіть посяде топ-місце, але це буде скоріше симптом, ніж досягнення.
На жаль, це кон’юнктурне сміття про зраду. І враховуючи стилістичну силу автора, яка так використовується, я маю поставити тут чи не найнижчу оцінку.
Дуже добре написане оповідання. Чіткий стиль. Проймає до глибин.
Хочеться плакати. Так.
Спочатку хотів критикувати за недостатність фантастики.
Але після всіх емоцій…
Схиляю голову перед всіма полеглими.
Дякую, авторе!