Ті, хто за гроші

Переклацнувши важелі, він взяв банку улюбленого пива, відкрив і з великим задоволенням впився пересохлими губами. За склом кокпіта була чарівна безодня космосу: як туманності яскравими кольорами виграють на фоні темноти, як зорі миготять світлом, переблимуючись ніби морзянкою і чекають відповіді мільйони років. А ще сонячна корона: ніхто не знає як назвати це явище для інших зірок. І газові гіганти, надуті ніби ті кульки, які плавають в порожнечі, мабуть для захисту менших планет.
І ось на голографному планшеті починає підморгувати якесь зображення, воно набирає незрозумілих форм та рис, аж поки герой не приймає дзвінок. Перед гострим підборіддям пілота постала постать дівчини, вдягнену в легку напівпрозору сукенку білого оксамитового кольору. Її кучері необережно спускаються на груди, вона тримає якийсь папірець в руках. Випрямивши той клаптик, вона промовила спокійним голосом: “Любий герой, ми знаєм, чого прагне твоє стомлене тіло, ми хочемо зробити тебе щасливішим, ми вміємо це робити, ми прагнемо це зробити. Візьми цей папірець, прилітай до нас, вся інформація на ньому”, і перед дівчиною з’явився надпис стилізований під античність: “Ви приймаєте цей предмет?”. І два надписи для відповіді: “так” або “ні”. Герой облизав губи – палець повиснув над «так».
Радар запищав тоненьким голосом, сигналізуючи про небезпеку. Герой здригнувся і кинув погляд, та нічого дивного не було.
– Знову ця бляшанка дурить мене. – розлютився. Пілот глянув на мапу галактики. Проклавши шлях до найближчої ремонтної станції, він заспокоївся.
– Чудово, якихось сорок парсек. Багато часу не займе, – останню фразу він майже наспівував. Як тільки пристебнув паски безпеки і взявся за штурвал, радар знову запищав. Лютуючи, герой клацнув якийсь важель і оторопів. Перед ілюмінатором пропливали шмаття обшивки союзного корабля.
Розірвані шматки металу літали повсюди, пропалені лазером дірки в корпусі, всякі побутові речі.
«Тут точно можна на чомусь нажитись.»
Він знову клацнув якийсь важель і з поскрипуванням із маленької на погляд шафи виліз скафандр. За ним, але вже з більшої шафи, через пару секунд, виліз повністю готовий до використання джетпак. Вдягнувши їх, пілот тицьнув кнопку на скафандрі й той видав струмені повітря і вже повністю прилягав до тіла. Яскраво розфарбований шолом, який завжди висів окремо, пахнув улюбленим освіжувачем повітря зі смаком персика.
Підійшовши до дверей, опустилась прозора бульбашка, яка розгерметизувала ділянку з героєм. Двері відчинилися. Він підлетів до грузового відсіку і забрав звідти невеличкий візок. Із цим всім пілот направився до розтрощеного корабля.
Грузова частина апарату була вщент розтрощена і її сотні уламків витали у безодні. Цмикнувши, герой направився відразу в кокпіт.
На стіні висіла намертво прикріплена засклена дошка з нагородами. «Вчасно доставив груз», «Вбив більше двадцяти ворогів»… Він згорнув їх до кошика, надіючись, що вони хоч чогось коштують. Нічого більше не примітивши, пілот глянув на крісло зорельоту. Воно якесь незвичайне, здалось, що воно трошки іншої форми але ненабагато. Пілот обережно підлетів до крісла, повільно перевів погляд на те місце, де має сидіти горе-пілот. І, як не дивно, там сидів мертвяк. На ньому був завчасно вдягнутий скафандр, ніби він знав, що його будуть атакувати; на самому космічному одягу не було ні царапини, він досі прилягав до тіла. Більше уваги герой звернув на шолом. На ньому був якийсь дивний маленький надпис, він наблизився ближче до нього, але надпис був дрібніший ніж здалось, тоді він наблизився ще ближче, вже майже не стукаючись об його шолом, ці слова були ще досі дрібні, але принаймні можливо було прочитати, напружившись. “Зроблено на планеті Яткон”. Герой, розчарувавшись в несмаку мерця, хотів глянути йому в очі, але їх не було видно. Замість них була задихана пляма, що постійно жевріла.
– Він ще живий! – витріщив баньки герой.
Він взяв його на руки, взяв тацю та полетів назад до зорельоту. Загерметизувши, бульбашка відчинилась. Пілот поклав його на підлогу і в поспіху тиснув по кнопку. Повітря закачалось в середину, він зняв скафандр і потім шолом — і завмер…
Тіло ніби людське, але голова фіолетова та й без носа і без вух. Але чому він був на людському кораблі? “Шпигун?” – перше, що промайнуло в голові. Але не важливо, за нього заплатять немало на військовій базі. Надавши першої медичної допомоги, яку він тільки знав, пілот зв’язав його мотузками та посадив.
Вмостившись у кріслі, проклав шлях до військової бази. Приблизно до неї летіти хвилин тридцять.
– Де я? – через деякий час почувся хриплий голос раненого.
– Ти в мене на зорельоті, фіолетивоку. – звернуся герой до прибульця.
– А куди, – посеред фрази кашлянув полонений – хоть летимо?
– На базу. Мені непогано за тебе заплатять, а якщо ти знаєш таємну інформацію, а ти знаєш, то я отримаю стільки грошей, що зможу замовити жінку з реклами, – мрійливо промовив герой.
– Я ж надіюсь… – боязко вимовив інопланетянин, – не на військову базу в Бетельгейзі?
– Саме туди, – усміхнувся він.
– Прошу не лети туди, – маленькими зіницями подивився той.
– А яка різниця? Тим паче через десять хвилин будемо стрибати, – останнє слово пілот промовив граючись.
– На неї мають напасти, хтось злив дані і якщо не помиляюсь це буде через десять хвилин! – істерично викрикнув полонений.
– Щури ви погані, – тихо вимовив герой. – Потрібно попередити…
Він різко замовк, очі його потупились в якусь далечінь. Стрибне зараз — розтріляють вороги. Ще час є, можна відмінити стрибок. Але ми можемо програти. Ні, краще жити. Потрібно негайно перебудувати маршрут.
– Не стрибай, не вбивай нас. – практично в конвульсіях бився прибулець.
“Так, прибулець має рацію”.
Пілот почав змінювати маршрут. У поле зору впав запит на прийняття предмету. Герой нажав “Так”. Він вдихнув на повні груди, подивився на фіолетового і знову на папірець від дівчини.
– Заради когось я це маю зробити, – Герой повністю розслабився.
Вони стрибнули. Герой розповів базі. Радар заблимав. Зореліт затрясло.
І темнота.