Гени Нарциса

– Обережно! – після його викрику ваза з нарцисом полетіла додолу, та за півметра до підлоги затрималася у повітрі, розклавшись уламками. Ті витали навколо каркасу, притримуючи квітку.
Обдарувавши жінку гнівним поглядом, вчений нагнувся і обхопив вазу. Уламки поверталися на місце, оминаючи сухі тонкі пальці.
– Це єдиний зразок, – він оглянув нарцис.
Жінка фиркнула:
– Дім, ти серйозно?
– Наче ціла, – вчений полегшено зітхнув, потім глянув на дружину: – Будь ласка, Ліза…
– Що Ліза!? У тебе їх хоч дупою їж! – вона окинула оком полиці, що у три ряди охоплювали стіни лабораторії. Всі вони всіяні схожими вазами, і у кожній – нарцис.
– От і їж, а цю не трош, – Діма пригорнув вазу мов дитину, навіть погладжував її поверхню, – це поки єдина, що пройшла усі тести.
– Ці п’ять мільйонів, які тобі обіцяли, давно вже не варті нічого. – Ліза торкнулася щоки чоловіка, від чого той злегка сіпнувся, – мішки під очима, самі очі червоні. Заради чого?
Чоловік поклав на її долоню свою:
– Я ж казав: Васильченко знайшов…
– Голову Горгони? Це я вже чула. Але нащо тобі Нарцис?
– Мені лиш треба п’ять мільйонів зелених. Вони потрібні нам. Хіба не так, крихітко? – він подав губи вперед, але дружина відвернулася від поцілунку.
– Чого ти?
Ліза мовчала. Його улюблене синє плаття всіяли численні плями – нагорода домогосподарок. Напружене у тихому гніві обличчя ледь-ледь нагадувало ту ніжність, якої потребувало серце вже третій тиждень поспіль. Чи другий?
Діма кинув оком на календар, що висів на стіні ліворуч. Розсіяний, до того ж короткозорий погляд підтвердив страх: він тут близько трьох тижнів. Це двадцять один день повної анархії у думках і праці.
– Кому взагалі прийшло в голову знайти ДНК Нарциса? – Ліза махнула рукою, – нащо вона?
– Я не знаю, – прогугнявив вчений, – не знаю. Може, хочуть запустити епідемію психологічної хвороби з основою в самолюбові, виростити самого Нарциса і таскати по Галактичним конкурсам краси, аби натерти носа ліельцям із Маґеланки. Тобі важливо?
– Так, важливо, – кивнула дружина, – бо я не хочу, щоб ти… – раптом вона закрила долонями очі, – ви… ростив чи… зр.. бив якесь жа-жахіт-тя.
По лабораторії рознеслося відлуння коротких схлипів – з долонь потекли сльози, ножем ріжучи плитку підлоги.
– Мила, – Діма поставив вазу на стіл і наблизився до Лізи, але та відмахнулася.
– Не треба, – його очам відкрилося припухле, почервоніле обличчя, – я заспокоюся, – сказала вона і пішла на вихід.
Що робити? Варто підбігти, і…
Вона вже на порозі. За дверима.
– Суп на плиті. – після цих слів вона зачинила двері і провернула важіль три рази. Так, як він завжди просив. Тільки чомусь важелі її прохань він ніяк не повертав у потрібну сторону. Знову.
Чоловік підсунув табуретку до столу і сів, обхопивши голову руками.
Як давно він не обідав за сімейним столом. Вживу, без голограм і віртуальної присутності. Сміх дочки пронісся у голові наче стара фотографія, яку пожирає вогонь пожежі. І на цій фотографії вони троє, корчать либи, а його маленька дівчинка суне татові пасмо золотавого волосся у рот.
Вчений мимоволі посміхнувся і глянув на квітку.
«Нарцис, що ж ти заховав у ній, коли помирав? Може, ти вже заразив мене…. через запах? І тепер я помираю у своєму струмку…. норі, будьмо відвертими. П’ять мільйонів…»
Діма підвівся і обхопив рукою вазу, як тут важіль знову заскрекотів, а за ними стояла п’ятирічна копія його давнього щастя.
– Оля?
Дівчинка, не церемонячись, забігла в лабораторію і ледве не впала біля батька, який підняв дочку на ноги.
– Тату, а чому мама сумна? – кожне слово ганяло по його шкірі ножі, дістаючись серця крізь вени.
– Все добре, – Діма нагнувся над дочкою і заклав неслухняне пасмо її волосся за голову. Ледве ковтнув через хвилювання і все ж запитав: – Плаче?
– Так, – Оля зітхнула, – і дуже.
– Іди до неї, – чоловік підвівся і хотів іти, та дочка вчепилася у халат і дивилася прямо у вічі.
– Я знаю, мама зараз знову буде веселою, але чому так часто вона плаче? Її щось болить?
– Ні, доню, – усміхнувся Діма, – просто твій тато погано поводиться. Трішки.
– А чому тоді ти не стоїш у кутку? Я ж стояла, коли вдарила ту штуку. Вона постійно гарчала.
– Бо ти не була зайнята. А тато зараз зайнятий. І «ту штуку» не можна бити.
– То коли ти не будеш зайнятий, – Оля почала перебирати пальцями, – можна я поставлю тебе у куток? Не можна, щоб мама плакала.
– Добре, – чоловік усміхнувся і поцілував дочку у чоло. По щоках покотилося дві сльози, які він встиг витерти перед тим, як вони впали б на Олине тім’я. – А тепер біжи. Готуй куток.
– Мг, – дівчинка потерла руки і швидко звільнила лабораторію, от тільки провернула важіль лише один раз.
Така безтурботна, часом весела. І навіть не здогадується, чому плаче мати.
«… її щось болить?»
Це було понад його сили – брехати людині, особливо рідній дочці.
Але п’ять мільйонів…
Поправивши халат, вчений попрямував до мікроскопу.
– Я вже все зробив. Вже має бути, – гугнявив про себе Діма, – зара вийде.

***
“Два протилежних пороки людей одним махом!”

“Відповідь нарцисизму та низькій самооцінці знайдено”

“Доктору…”

Діма відкинув і цю газету на протилежну частину столу. Нудота від вінтажних заголовків та п’яти пляшок пива підступила майже до горла, тож думка піти по якесь відро була цілком раціональною.
Він підвівся і зробив крок, та ноги підвели — чоловік поточився на підлогу, зачепивши рукою альбом, що весь час лежав перед ним. Звідти спустилася фотографія із парку,торкнувшись пальців. Золоте пасмо дочки у його роті, він усміхнений, Ліза усміхнена. А у руці стиснена газета, де журналісти коротко і детально описали розлучення.