Не можна було точно сказати, коли стався цей науковий прорив. Знання накопичувалися поступово. Спочатку у кожної країни був власний суперкомп’ютер. Потім держави почали об’єднувати зусилля, створюючи суперкомп’ютерні кластери. І нарешті з’явився він — ідеальний надкомп’ютер, названий «Phrenos» («Френос»).
Це були перегони. Перегони за знаннями, істиною, владою. Ще на початковому етапі вчені, використовуючи можливості «Френоса», розробили математичну модель, що описує весь Всесвіт. Людство переживало ейфорію.
В руках суспільства опинилися відповіді на найскладніші питання. І серед них була відповідь, яку людство шукало століттями — про життя після смерті.
Так, саме так. Одне з розгалужень математичної моделі «Френоса» описувало душу людини. Формули довели, що за певних обставин вона існує у вічності. Том не пам’ятав, хто саме стояв за цим відкриттям і в якому році світ вразила ця звістка. Але він пам’ятав одне: йому двадцять п’ять, а сталося це в його дитинстві, і відтоді все змінилося.
Якби він тільки знав це раніше, то обов’язково врятував би свого молодшого брата, який трагічно загинув, коли йому було всього три роки. Але, на жаль… Тепер залишалося працювати над порятунком своєї душі, а допомогти братові вже було неможливо… Іноді він навіть сумнівався, чи був брат справжнім, чи лише плодом його авторської уяви.
Істина, описана вченими за допомогою «Френоса», виявилася простою і геніальною. Весь світ складається з інформації. Матерія, простір, галактики, Всесвіт і навіть душа людини. Усе це є інформаційними згустками. Подальші розрахунки привели вчених до неминучого висновку: існування душі у вічності залежить від якості сліду, що вона залишає після свого тілесного буття.
І тоді виникла єдина релігія, в якій не було ні бога, ні священників чи жерців. А лише знання реальності, виведене в просту формулу: що більше якісної інформації залишає душа після існування у фізичному тілі, тим вища ймовірність вічного буття у Всесвіті. Відтак кожен в ім’я власного порятунку почав писати свій унікальний твір. Свій геніальний бестселер. Свою перепустку у вічність.
— Тридцять п’ять нуль сім, вам треба зосередитися. Із самого ранку ви не написали жодного рядка. Не забувайте, що час щодо фізичного тіла має властивість закінчуватися, — пролунав синтетичний голос з боку робочого місця.
Том знав, що його персональний тренер має рацію. Та й заперечувати було безглуздо. Якби він наважився це зробити, настанови лише стали б більш наполегливими. Колись його дратувало звертання «тридцять п’ять нуль сім», але з часом він змирився.
Згодом Том навіть знайшов у цьому зручність. Наприклад, коли він виходив для прогулянки в кімнату свіжого повітря і стикався з кимось, він одразу розумів, наскільки далеко розташоване його робоче місце від робочого місця співрозмовника. Тридцять п’ять нуль вісім — це сусід, усього через стіну. А ось сорок два нуль один — автор, який випадково забрів у їхній бокс з іншого поверху.
Та все ж пару років тому він спробував протестувати. Уже й не згадати, що саме викликало цей протест. Можливо, втома, що накопичилася, або роздратування від авторського глухого кута, в який він час від часу потрапляв. Ясно було одне — це виявилося помилкою. Настанови стали звучати кожні п’ятнадцять хвилин, перериваючись лише на час сну.
Після цього Том швидко зрозумів, що тренер має рацію. Та і як може бути неправим його персональний наставник, який є частиною доведеної математичної моделі? Логіка була бездоганна, а будь-який опір виглядав нерозумно й марно. Тож тепер він мовчав. І погоджувався.
— Так, ти маєш рацію, я планую сьогодні надолужити згаяне. У мене є пару ідей для тексту. Мені треба тільки подихати свіжим повітрям.
— У такому разі пройдіть у кімнату свіжого повітря. Я чекатиму вас тут. Том вийшов зі своєї кімнати в довгий коридор. Повернувши праворуч, він пройшов повз десяток зачинених дверей. За кожною з них автори, подібні до нього, працювали над порятунком своїх душ. Кроки гучно віддавали луною, поки він не зупинився перед дверима з написом «Свіже повітря».
Кімната була замкнутим периметром, але думалося в ній трохи легше. На протилежній від входу стіні висів величезний монітор, що повільно змінював зображення: туманності, галактики, зоряні скупчення. Це видовище нагадувало про масштаб Всесвіту. Мотивація для автора писати краще.
Але не картинки приваблювали Тома. Найціннішим у цій кімнаті було свіже повітря. М’який вітерець плавно перетікав із широкого отвору під монітором в інший, розташований над входом. На кілька хвилин він міг забути про тиск тренера і нескінченність тексту, який мав написати.
— Привіт, нуль сім, — почув він чийсь голос. М’який, не такий грубий, як у нього самого. Автори завжди для простоти скорочували номер до останніх двох цифр.
Том часто бачив цього автора. Тридцять вісім шістнадцять — це номер на рукаві його костюма. Він був з їхнього коридору, але жив далі, в іншому блоці. Навіщо приходити сюди, коли ближче до його кімнати є таке саме «Свіже повітря»? Відповіді на це питання не було.
Але щось дивне Том усе ж помічав. Попри однакові костюми, які носили всі автори, постаті частини з них відрізнялися. У половини вони були, як у нього: вищі або нижчі, але з широкими плечима і вузькими стегнами. В інших фігури дивно виділялися. Том завжди почувався некомфортно через ці відмінності, бо вони йому… подобалися. Чому — він не міг зрозуміти.
— Привіт, шістнадцять.
— Чув, що скоро буде фінальний вирок у справі Джеймса Джойса?
— Виправдають?
— Мій тренер сказав, що шансів у нього мало. Єдиний твір, який ще відповідає математичній моделі, це «Поминки за Фіннеганом». Але однієї книги недостатньо, щоб залишитися у Всесвіті. Напевно, його зітруть.
У цей момент трансляція картинок на моніторі перервалася і на ньому постав Оповідач. Так щоразу бувало, коли в кімнаті «Свіже повітря» з’являлося двоє або більше авторів.
Їм обом подобалося слухати короткі рекомендації Оповідача. Це був завжди один і той самий автор похилого віку. Про те, що він літній, можна було здогадатися тільки за кольором волосся. Усі носили однакові короткі зачіски й Оповідач не був винятком. Але його скроні були білими, як простирадло на ліжку.
— У побудові діалогу звертайте увагу на просування сюжету. У діалозі не може бути непотрібних фраз. Кожна репліка має відповідати на запитання: навіщо її сказано і як вона впливає на розвиток героя.
Оповідач зник, і монітор знову почав прокручувати зображення зоряних туманностей.
— Як іде твоя робота над текстом?
— Добре. — Том дивувався, коли чув такі голоси. Ті, хто мав фігуру не таку як він, завжди мали дивні голоси.
— А в мене все погано. Тренер каже, що не кожна душа стає автором. Будуть і такі, яких зітруть з інформаційного поля Всесвіту.
— Не переймайся. У мене таке було. Візьми останній розділ свого тексту і перепиши заново. Одразу знайдеш помилку.
— Останній? У мене всього один розділ.
Тільки зараз Том помітив, наскільки молодо виглядав цей автор. Тридцять вісім шістнадцять був незвичайним. Худорлявим, з білим волоссям і величезними зеленими очима. Нуль сім крадькома поглядав на нього. Коли той моргав, здавалося, що його очі схожі на крила метелика, які повільно махають у повітрі.
Отже, лише один розділ. Це був поганий знак. Мати лише один розділ означало для автора, що «Френос» міг стерти його раніше від фізіологічного терміну. Таке траплялося вкрай рідко, але траплялося. І ніхто не міг цьому завадити.
Підказати щось конкретне для написання тексту — теж не варіант. Ділитися сюжетами — це все одно, що стирати їх. Кожен автор знав це. Будь-яка передана ідея ставала використаною і втрачала свою цінність в очах Всесвіту.
— Тоді зітри останній абзац і напиши його заново.
— Дякую за пораду. Сьогодні спробую.
Том кивнув, розвернувся і попрямував до виходу. Коли він зачиняв за собою двері у «Свіже повітря», то мимоволі подивився назад. Тридцять вісім шістнадцять усе ще стояв на тому самому місці. Його біле волосся поблискувало в тьмяному світлі монітора, на якому знову з’явилися зоряні туманності. Автор відчував дивну напругу всередині. Чому йому подобалося дивитися на інших, якщо їхні фігури так сильно відрізнялися від його? Він не міг знайти відповіді.
— Не варто затримуватися, до обіду залишилося дві години, — нагадав тренер. Він ніколи не називав його номера, якщо звертався повторно протягом дня.
— Так, я вже сідаю писати, — відповів Том, і зайняв своє авторське місце.
Він відкрив документ із текстом, знову звертаючи увагу на останній абзац, який ніяк не давався. Щоразу, перевіряючи інформаційну цінність тексту, доводилося стирати кілька речень і переписувати їх заново.
«Четверта сходинка була найскладніша, бо викликала пекуче співчуття. Ті, хто піднявся, і ті, хто зробив крок далі, дуже відрізняються один від одного…».
Текст ніяк не вдавався. Том розумів, що хоче сказати про розвиток від простого до складного, але щоразу загальний зміст абзацу знижував оцінку глави до критично малих 99,8 % відповідності математичній моделі.
— Як ти думаєш, Джеймса Джойса зітруть?
— Так. Його текст має занадто низький темп і не може збагатити Всесвіт.
— Але якщо зітруть і його, то хто залишиться?
— Ті, хто збагачує Всесвіт інформацією.
— Як можна бути впевненим у цьому?
— По-іншому бути не може. Математична модель не припускається помилок. «Френос» знає.
Автор насупився і знову стер абзац, взявшись до чергової спроби: «Обравши шлях служіння собі, герой переступив четверту сходинку співчуття».
Цього разу він вирішив рухатися повільніше, додаючи до тексту по одному реченню, щоб виявити, в чому причина такої низької оцінки. Незабаром стало зрозуміло, що проблема була в найпершому реченні. Том стер його і написав нове:
«Обравши шлях служіння іншим, герой піднявся на четверту сходинку співчуття».
Модель видала оцінку 100%. Автор полегшено зітхнув. Це було не просто написання тексту, а процес навчання. Поступово він вчився мислити так, як вимагав «Френос».
Він писав 25-й розділ своєї книги — дуже важливий для себе. Йому теж було 25. Мати стільки ж глав, скільки й років, означало бути серед найкращих. «Шкода, що у тридцять вісім шістнадцять не виходить», — подумав Том.
— Чому фігури у різних авторів так відрізняються? — запитав він вголос, відволікаючись на спогад про нещодавню зустріч.
— Ці відмінності не мають значення. Фізичне тіло — всього лише посудина для душі. Дбай про неї, а не про тіло, — спокійно відповів тренер.
Напевно, він має рацію. Піклуватися про душу справді здавалося простішим, ніж про тіло. Щоденні процедури догляду за тілом стомлювали його.
Кожен ранок починався з уміщення голови в спеціальний бокс, де машина автоматично стригла та голила його. Процес був швидким, але все одно дратував своєю неминучістю. Втім далі було складніше.
Після того він мав підключитися до системи обміну рідинами, щоб провести внутрішнє прибирання тіла. Процедура охоплювала очищення від непотрібних речовин і подальше наповнення організму поживною сумішшю. Усе це займало час і змушувало Тома почуватися машиною, яку потрібно регулярно обслуговувати. А ще цей апарат що моніторив його самопочуття.
Це тільки підкреслювало справедливість слів тренера. Фізичне тіло справді є посудиною, що потребує постійного догляду. Турбота про душу, навпаки, видавалася піднесеною і не такою складною.
Останній місяць Том двічі на день ходив дихати свіжим повітрям. Але найбільше він сподівався зустріти автора тридцять вісім шістнадцять. Йому кортіло порадити той спосіб, який допоміг впоратися з важким абзацом: додавати в текст по одному реченню. Він був упевнений, що цей метод допоможе і тридцять вісім шістнадцять. Однак, на своє розчарування, за весь цей час так жодного разу й не зустрів його.
Вранці цього дня Том вирішив пройти далі коридором, до наступної кімнати «Свіже повітря». Можливо, тридцять вісім шістнадцять просто не ходить так далеко і відвідує ближчу кімнату?
Витративши пів години, він дійшов до кінця коридору. Там, у самому торці, були двері з написом «Небуття».
Автор давно чув від тренера, що на кожному поверсі є такі двері. Зробити крок у «Небуття» — найстрашніше, що могло статися. За ними душі стиралися, назавжди зникаючи з інформаційного поля Всесвіту.
Він завмер перед дверима. Його охопило неприємне відчуття. Том згадав, як тренер розповідав, що за весь час, який він міг пригадати, двоє авторів вирішили пройти через ці двері. Він не пам’ятав ні їхніх імен, ні голосів, ні розмов. Усе було стерто. У пам’яті збереглося тільки те, що їх було двоє.
Думки про «Небуття» не відпускали, але Том поспішив повернутися до себе. До часу обіднього відбою залишалося небагато, а втома від ранкової ходьби давала про себе знати. Але сильніше за втому його турбувало роздратування. Том ніяк не міг знайти тридцять вісім шістнадцять, і це не давало йому спокою. Зайшовши до себе, він сів на ліжко.
— Раніше в кімнаті «Свіже повітря» я бачив автора тридцять вісім шістнадцять. Але тепер уже місяць його немає.
— Такого автора не існує.
— Я з ним спілкувався не один раз. Це невисокий такий, із зеленими очима і…
— Остання робоча кімната нашого боксу має номер тридцять вісім п’ятнадцять.
— Це помилка! Я впевнений, я не міг переплутати!
— Проте — це факт.
Раніше він боровся з почуттям протесту. Том знав, що тренер має рацію. Але цього разу він різко встав, схопив подушку і жбурнув нею в сторону синтетичного голосу.
— Ні! — Вигукнув і нервово вийшов у коридор.
Кімната «Свіже повітря» була порожня. Коридор здавався довшим, ніж зазвичай. Кроки ставали дедалі швидшими. Ось уже номери з тридцяти семи. Ноги самі набирали швидкість. Він уже не йшов, а біг. Ось уже з тридцяти восьми. Але попереду глухий кут і двері «Небуття». Все ж таки номера останньої кімнати ще не видно. Ні, не може бути!
«Вони брешуть! Коридор продовжується за “Небуттям”. Цей автор там, він має бути там!»
Він влетів у двері, вдарившись плечем, не відчуваючи болю. Світ вибухнув білою пустотою, поглинувши все навколо. Останнє, що він встиг відчути, — як його тіло стало важким, немов з каменю.
— Ми повернули його. Пульс 68, синусовий ритм стабільний.
— Тиск піднімається. 90 на 60.
— Сатурація покращилася — 92 відсотка. Продовжую оксигенацію.
— Перевіряємо свідомість.
Том розплющив очі — в грудях стисло болем, а біле світло різало зір. Над ним схилилася медсестра. На її бейджі — номер 3816. «Цей автор тут… Тобто вона… Значить, її не стерли. Треба буде підказати їй, як поліпшити текст…» — подумав він і провалився в медикаментозний сон.