Без берегів

Гучний дзвінок інтеркому різко перервав музику на палубах лайнера. Пасажири, розслаблені після чергового дня розваг, завмерли, коли напружений голос капітана наповнив кожен куточок корабля.
— Шановні пасажири, говорить Василь Данилюк, капітан лайнеру «Король Едвард». Прошу вашої уваги. У нас виникла надзвичайна ситуація. На жаль, порти відмовляють нам у причалюванні. Ми змушені оголосити карантин на борту. Прошу всіх залишатися у своїх каютах і дотримуватися інструкцій екіпажу. Це питання вашої безпеки та здоров’я.
Серед людей швидко зросло занепокоєння. Хтось розмахував своїми квитками, кричачи:
— Ми заплатили шалені гроші за це! Яка ще каюта?
У нижніх коридорах люди товпилися, намагаючись знайти шляхи виходу. Жінка у яскраво-червоному платті першою прорвалася до ліфта, але охорона зупинила її, застерігаючи:
— Не можна. Все закрито, пані.
— Вони нас тут кинули помирати! — крикнув хтось із натовпу.
Альона з Дмитром не чули цього, але напруження передавалося навіть через холодні стіни лабораторії. Дмитро поклав зразок та повернувся до монітора.
— Альоно, це тільки початок, а нам вже треба більше часу, — сказав він, переводячи подих. — В крові знаходжу усе більше біолюмінесцентних бактерій.
Альона поправила волосся під білою медичною шапочкою, вдивляючись у журнал.
— Отже, перший симптом – це плями на шкірі, — сказала Альона, вказуючи на знімок руки пацієнта і швидко записала до журналу. — Це як раз зони бактерій, що світяться.
— Потім втрата смаку, запаху, зору. Це друга стадія, — підхопив Дмитро.
— І на фінальній стадії відбувається… Як правильно це записати?
— Так і пиши: параліч і смерть. — Дмитро знизав плечима.
— Угу. І ще. Перетік хвороби складає приблизно двадцять чотири години. Усе, наче.
— Це ж означає, що на борту можуть бути носії, які ще навіть не підозрюють, що хворі. — Дмитро опустився на стілець. Його очі жваво бігали по монітору.
Альона змовчала. Її думки розбігалися, але у двері лабораторії постукали. Не чекаючи дозволу, увійшла молода медсестра, її обличчя було напруженим.
— Гей, лікарі! Потрібна допомога в медпункті. У декількох пацієнтів стан різко погіршився.
Альона глянула на Дмитра, що продовжував розглядати під мікроскопом зразки зараженої крові.
— Ти залишайся тут і дізнайся ще про хворобу, — твердо сказала вона, схопивши маску і нову пару медичних рукавичок.
— Добре, будь обережна!

Молода жінка, сидячи на ліжку в медпункті, хапалася за руку лікарки. Її очі були широко розплющеними, але вона дивилася в пустоту.
— Очі! Я не бачу! Я нічого не бачу! Зробіть щось! — Її голос був пронизливим, сповнений паніки.
Лікарка опустила погляд перед Альоною. Вона виглядала виснаженою, з темними колами під очима.
— Я все зробила, але вони не реагують на ліки. Навіть знеболююче не має сенсу, — сказала вона тихо, немов вибачаючись.
Альона підійшла до жінки, намагаючись заспокоїти її:
— Ми працюємо над ліками. Скоро ми зможемо всім допомогти.
Жінка лише схлипнула, стискаючи руки в кулаки. Її тіло здригнулося від страху.
У кутку кімнати лежав старий чоловік із сивим волоссям. Альона здавлено вдихнула, коли побачила, як його руки судомно здригалися. Його пальці нагадували кігті, що впивалися в простирадло.
— Нестерпно… боляче… — прохрипів він, дивлячись прямо у стелю.
Альона нахилилася до нього, стискаючи його холодну руку. Його шкіра була липкою від поту, а під очима темніли великі мішки.
Чоловік раптом закричав, його тіло вигнулося в дугу, немов його бив електричний струм. Його руки і ноги корчилися, а голова билася об подушку. Він намагався щось прохрипіти, але голос був ледь чутним.
Альона намагалася тримати його, аж раптом він завмер і тіло розслабилося. Його дихання зупинилося, а рука, яку вона тримала, стала важкою і безжурною.
Альона відчула холодну хвилю по тілу і вийшла з медпункту, намагаючись опанувати себе. Коридор був заповнений людьми. Хтось сидів, притулившись до стіни, тримаючи дітей на руках. Інші ходили туди-сюди, намагаючись знайти хоч якусь пораду.
— Молодь тримається довше! Їх треба перевірити першими! — кричала жінка з натовпу, вказуючи на групу підлітків.
— А старих що, списати? — гнівно огризнувся літній чоловік.
— Досить! — втрутився один із офіцерів безпеки. — Усі отримають допомогу.
— Якщо знайдете! — вигукнув хтось, і натовп вибухнув галасом.
Альона поправила маску на обличчі і поспішила надати допомогу кожному в натовпі.

Через декілька годин, закінчивши з усіма, Альона йшла тісним коридором між каютами, спираючись на холодну металеву стіну. Допомога у медпункті виснажувала її, але найбільше втомлювала безпорадність, яка плелася слідом кожного разу, коли вона не могла врятувати когось із хворих.
У коридорі вона побачила дідуся, що сидів на підлозі біля дверей своєї каюти. Його рука стискала фотографію в потертій рамці. Альона зупинилася.
— Вам потрібна допомога? — тихо запитала вона, сповнена тривоги.
Чоловік підвів на неї свої пухнасті брови й усміхнувся:
— Ні, доню. Просто дивлюся на свою Марію. Це її фотографія. Вона завжди хотіла подорожувати, але… — його голос тремтів, а фотографія здригалася в руках. — Вона померла під час подорожі. Зранку забрали тіло.
Альона не знала, що сказати. Його голос нагадав їй про батьків, яких вона давно не бачила.
— Ви маєте берегти себе. Цього б вона хотіла зараз найбільше. Пройдіть у свою каюту.
— А у тебе вже є сім’я? — раптом запитав він, підводячись з підлоги.
— Колись… — Альона запнулася, згадуючи свої останні відвідини батьківського дому. Її завжди турбувала навчання та кар’єра, а тепер вона навіть не впевнена, чи побачить їх знову.
Відповісти вона не встигла – по радіо пролунав виклик, який вимагав її негайної присутності в іншій частині лайнеру.
— Мені потрібно йти.
— Дякую вам, добра дівчино, — тихо сказав чоловік.
Проходячи повз палубу, Альона побачила, як пасажири обмінюють власні речі на ліки. У кутку стояв парубок, який намагався продати шкіряну сумку за будь-яку ціну. В іншому – молода жінка пропонувала обручку, але ніхто не дивився в її бік. Так швидко людина готова віддати найдорожче за кілька таблеток знеболювального.

Альона влетіла до лабораторії, оглядаючи стіл з медикаментами. Дмитро, занурений у дослідження, навіть не підвів голови.
— Альоно, ти якраз вчасно, — озвався він хрипким голосом.
— У мене лише хвилина. В екіпажі ще один випадок, треба бігти, — відказала вона, наповнюючи медичну сумку.
— Я з’ясував ще дещо, — в його голосі був незвичний тон. — Хвороба майже повністю роз’їдає нервову систему, починаючи з другого етапу.
Альона застигла, тримаючи в руках ампули з морфієм.
— Це означає ж…
Дмитро повільно кивнув і підхопив речення.
— Навіть якщо ми вилікуємо хворобу, ті, хто втратив зір не повернуть його. Це неможливо навіть на суші. Але хоча б рецептори запаху та смаку відновляться.
Альона на мить зустрілася з ним поглядом. Він виглядав змученим, більше, ніж будь-коли раніше. Обличчя було блідим, а рука злегка тремтіла.
— Ти добре себе почуваєш? Ти що, вдягнув два медичні халати? — різко запитала вона.
— Все нормально, — відповів Дмитро. — Лише холодно було під час провітрювання.
Вона не стала сперечатися.
— Мені треба йти. В капітанській рубці комусь погіршало, — сказала вона, вибігаючи за двері.

Альона відчинила двері до капітанської рубки, затримавшись на порозі. Один із членів екіпажу, засмаглий молодий чоловік, сидів у кріслі, тримаючись за ребра. Обличчя його було напружене. Поруч стояв капітан, схрестивши руки на грудях.
— Що трапилося? — запитала Альона, кидаючи погляд на постраждалого.
— Підняв занадто важкий ящик у трюмі. Сказав, що щось хруснуло, — пояснив капітан. — Думаю, це нічого серйозного, але краще оглянути.
Альона підійшла ближче, нахилилася до чоловіка і почала огляд.
— Глибоко вдихніть, — сказала вона.
Хлопець послухався, але одразу поморщився, зупиняючись на половині вдиху.
— Боляче?
— Так, з лівого боку, — підтвердив він.
Альона швидко обмацала ребра, звертаючи увагу на реакцію.
— Здається, це м’язовий спазм або, можливо, невелика тріщина ребра. Не критично, але надалі вантаж носити не будеш.
— Угу, — кивнув чоловік з досадою в голосі.
Вона дістала із сумки пластинку з диклофенаком та протягнула чоловіку.
— Дихайте рівно, уникайте різких рухів і якщо біль посилюватиметься, негайно повідомте мені, — попередила Альона.
— Дякую, лікарю, — тихо сказав він.
Капітан підійшов ближче, коли Альона закривала свою сумку.
— Альона, у нас тепер нова проблема. Через три дні буде шторм, який ми не переживемо, якщо не дістанемося порту.
— Три дні!? — перепитала вона, відчуваючи, як холод стискає її горло.
— Так, — відповів капітан. — Вам з Дмитром краще поспішити, бо потім ліки вже не знадобляться.
Альона присіла на маленький диванчик, намагаючись не показати, як сильно її змучили останні дні. Цей короткий момент перепочинку був блаженим, але не дозволяв забути про напружену ситуацію на борту.
— Може тобі соку? Чи просто води з льодом?
— Лише чай. — коротко відповіла вона.

Кілька годин потому Альона повернулася до лабораторії. Однак Дмитро сидів, спершись на стіл, а його обличчя було сховане в долонях.
— Дмитре? — тривожно пролунав її голос.
Він повільно підвів голову. Його очі виглядали розширеними та загубленими.
— Я більше не бачу, Альоно, — зізнався він. — Це почалося годину тому. Я вже не можу працювати.
Альона застигла, відчуваючи, як холод пробирається крізь її тіло.
— Чому ти…
— Тому що не хотів гаяти час! — перебив Дмитро. — Я думав, що встигну… Але тепер все залежить від тебе. Альоно, ти ще не захворіла і точно встигнеш.
Її очі наповнилися сльозами, але вона стрималася, стиснувши його в обіймах.
— Дмитре. Ти ще потрібен нам, Дмитрику. Ми знайдемо спосіб!
— Звісно. Знайдемо, —тихо відповів він.

Альона нахилилась над мікроскопом, відчуваючи, як утома проникає все глибше по тілу. Її пальці машинально перебирали шприци й пробірки, тоді як думки металися між спогадами про хворих і формулами вакцини. Дмитро сидів поруч, диктуючи потрібні співвідношення препаратів.
— Пам’ятай, якщо реакція піде надто швидко, білки зруйнуються, — сказав він.
Несподівано в двері постукали. Зайшов помічник капітана з пластиковими відерцями у руках.
— Морозиво, — коротко сказав він, залишаючи їм упаковки.
Дмитро здивовано підняв брови, а потім повернувся в Альони:
— Що скажеш? Солоденьке підбадьорить?
Вона кивнула, втомлено діставши порцію. Але Дмитро, замість того щоб скуштувати своє, задумливо щупав відерце.
— Знаєш, що це означає? — промовив він жартома, але з нотками гіркоти в голосі. — Морги переповнені. Тепер морозиву не місце в морозильниках.
Альона раптом відчула, що морозиво в роті стає неприємним і важким.
— Шкода, що я не побачу обличчя тих, хто приніс це морозиво, коли ми скажемо їм, що ще трохи, і в нас буде щось дієве. Хочеться побачити хоч одну щасливу усмішку перед фіналом.
Альона глянула на морозиво, що тануло в ложці, і залишила його осторонь. Їй було не до нього.
Через кілька годин тиша лабораторії вибухнула радістю. Вакцина була готова.
— Нарешті! Тестуємо! Бо я вже відчуваю як починається гострий біль, — сказав Дмитро, підставляючи руку для ін’єкції. — Якщо що, то я був радий тебе знати.
— Не кажи дурниць, — суворо промовила Альона, але все ж зробила укол.
Вони сиділи поруч у тривожному очікуванні, дивлячись, як змінюються показники приладів. Дмитро раптом зітхнув:
— Знаєш, морозиво смачне. Якщо виживу, знайдемо ще.

Опівдні наступного дня на столі у капітанській рубці стояли три металеві ящики з ампулами антидота. Кілька сотень доз на майже тисячу людей. Альона стояла поруч із капітаном, утомлено притримуючи голову рукою. Дмитро сидів поруч у темних окулярах, іноді кидаючи короткі репліки.
— Це навіть не половина потрібного, — сказав капітан, оглядаючи ящики. — Що будемо робити?
— Ми маємо почати з дітей, жінок і медперсоналу, — твердо повторила Альона.
— Це звучить як смертний вирок для решти, — холодно зауважив Дмитро. — І ти вважаєш це правильним?
— Я вважаю це єдиним виходом.
Капітан махнув рукою в їх сторону та швидко відчинив двері, де вже зібралися десятки пасажирів, чекаючи на пояснення.
— У нас є ліки, — оголосив він, намагаючись звучати впевнено. — Але їх недостатньо для всіх. Ми почнемо з тих, хто має найбільший шанс вижити.
Тиша на секунду повисла в повітрі, але вже за мить люди заговорили всі разом.
— А як же інші? — вигукнув чоловік із натовпу.
— Що за дискримінація?! — підтримав хтось.
— Я не дозволю відмовити моїй матері! Вона ще сильна! — крикнув молодий хлопець, зриваючись на емоції.
— Ми робимо це, щоб врятувати якомога більше людей, — почала Альона, намагаючись зберегти спокій. — Ми розподілимо вакцини за станом здоров’я і віком. Якщо ми почнемо хаотично роздавати його – шансів вижити стане ще менше.
Натовп почав гудіти, але, здавалося, частина людей погодилася. Капітан із командою організували імпровізовану чергу. Медперсонал почав перевіряти кожного, вирішуючи, кому дістанеться антидот. Альона почала вводити дози першочерговим.
Декілька пасажирів, які ще не отримали ліків, підійшли до неї, коли вона готувала наступну партію.
— Слухай, я можу заплатити! — шепнув чоловік, простягаючи пачку доларів.
— Візьми! — додала жінка поруч, тицяючи в Альону золотий ланцюжок. — Це ж дрібниця.
— Зупиніться! — голосно обірвала їх Альона. — Ви лише ускладнюєте ситуацію!
Проте напруга вже досягла критичної точки. Один із пасажирів у черзі різко штовхнув іншого.
— Ви що, вирішили пролізти поперед мене?!
— Та ти глянь на себе, ти вже половиною в могилі! — гаркнув інший.
Крики й штовханина поширювалися серед натовпу, поки капітан із кількома членами екіпажу намагався втримати порядок.
Коли ситуація повністю вийшла з-під контролю, капітан підбіг до Альони та Дмитра.
— Йдіть у рубку, зараз же!
— Але ліки… — почала було Альона, але капітан лише відмахнувся.
Вони з Дмитром підхопили з десяток ампул і, притискаючи їх до грудей, швидко рушили вузьким коридором. За спиною долинали крики. Натовп не вгамовувався, і навіть через кілька годин хаос за дверима не припинявся. Крики лунали хвилями, як буря, що не мала кінця.

Вечоріло. Альона стояла на верхній палубі корабля, її погляд губився в нескінченній синяві океану, безмежній, як її власні думки. Повітря було густим від запаху солоної води та чогось гіркого. Навколо панував безлад: перевернуті шезлонги, розбиті пляшки та кілька десятків трупів, які екіпаж хутко прибирав.
— Капітан уже надіслав запит по радіо, — сказав Дмитро. — Скоро дозволять вийти на берег.
Альона кивнула у відповідь, знаючи навіть, що він не міг її побачити.
— Стільки загибло…
Дмитро повернувся до неї, його темні окуляри були спрямовані кудись у далеч.
— Але ми дали їм шанс, — сказав він. — Іноді це все, що ми можемо зробити.
Альона мовчала. Вона знала, що він має рацію, але це не дарувало полегшення. Вона упізнала обличчя тих, кого не вдалося врятувати: жінку, яка міняла обручку на ліки, старого чоловіка з коридору, навіть молоду матір, яка простягала золотий ланцюжок.
— Ми зробили все можливе, — додав Дмитро.
Альона глянула на нього. Його обличчя лишалося легким та спокійним, хоча він більше не міг бачити світ. Вона зрозуміла, що її рішення врятували не лише пасажирів, але й її саму.
— Що буде далі? — запитала вона, повертаючись до океану.
Дмитро посміхнувся.
— Будемо жити і вчитися знову бачити світ, навіть якщо він не такий, як раніше.