Крик початку

Дерев’яне тремтіння дахів, ржаві цвяхи зігнуті стрілками на південь, немите скло з відбитками губ. Блукаю містом, аби забутись від своїх таємниць, аби згадати себе.
Моє місто страждає на щоденну амнезію. Кожного дня ми хтось інші. Чи мій чоловік, це мій батько, чи моя мати, це моя сестра? Невідомо! Пам’ять пожирає себе. Ким ми були? Ким будемо?
Дерева розпорошують своє листя птахами у вечірнє небо. Подих слів:
«Тобі вже час!»
Лунає вулицями, котрі розповзаються довгими щупальцями у глибини передмість.
З вікон туко́чуть бойківські трембіти, від чого зворохоблені ворони здіймаються до танцю на тарелі місяця. Бруківка розквітає запорошеними очима та маленькими руками, які піднімають кожен мій крок. Небо дихає зірками, що занурені в далекі космічні світи. Двері прочиняє подих яскравого світла. У моїх кімнатах порожньо.
На стелі боязко тремтять тріщини, розповзаються на стіни, на підлогу, заповзають на ноги, пробираються до тіла і згасають при зустрічі з життям. Квадратні вікна стають трикутниками. Люстерко наповнене водою покривається піском, який сиплеться, згоряє іскрами. Моя кімната горить, а тріщини йдуть за мною, пірнають у мою тінь. Тікають від погибелі.
У неприборканій міській темряві ховаються загублені люди, вони поїдають останки котів та собак. Їхні очі проводжають мене під землю.
Лунає курант ратуші й океан здіймається чорним вологим язиком над містом. Вода стає каламутним склом. Лунає сирена тривоги. Щось веде евакуація міста. Чимало будинків та вулиць зникають, заповзають у свої земляні гнізда. Дерев’яні храми один за одним здіймається у небо островами на уламках зі скель. На цвинтарі марлеві кокони з людьми-лялечками один за один вростають глибоко у землю, провалюються у зоряні ріки, проростають подихом. Задихаються, пірнають у свою вічність. І тут…
Шторм наближається!
Люди від страху заповзають до ліжок, де черствіють, стають мармуровими статуями. Останні вікна заростають у стіни. Душі, які ходять над землею, ховаються під крила птахів. Птахи ховаються у вулики з хмар. Хмари тікають у крапельки дощу на моєму обличчі. Ви, чуєте?
Шторм наближається!
Голосно кричать у темну вологу горлянку вулиць з ліхтарями Мойсеї світла: «Шторм наближається! Евакуація продовжується! Рятуйтеся!».
Чорні прапори тріпотять. Міські воїни виходять на берег, ціляться гострими списами у високі хвилі. Дзвони храмів б’ють передзвін. А якщо я не встигну?
Шторм наближається!
Дирижаблі кружляють, а ворони читають заклинання, жбурляють в океан зі своїх гнізд чорне каміння, яке проростає гострими скелями. Небачений досі вітер наповнює усе повітрям.
Шторм наближається!
Люди падають у летаргію біля стін, а вишивані накидки над іконами кам’яніють від їх молитов. Ікони вростають у стіни та зі зворотного боку, де з білих фасадів дивляться на небо дірявими очима.
Шторм наближається!
Евакуація триває. Під храмовими вежами прокидаються титани. Здіймають вежі на своїх головах, виповзають зі щитами, а краї землі занурюють у себе порожнечу, заковтують порох у колодязі своїх горлянок.
Шторм наближається!
Двері зачинаються у себе. Мої кроки сповільнює хвилювання. Я – дихаю. Вперше дихаю тим кислим повітрям, що розносить усім вітер.
Шторм наближається!
Вулиці одна за одною стають канатами, вони тоншають, перетворюються у нитки.
Шторм наближається!
Я наближаюся до шторму. Все глибоко пірнаю повітряним тунелем під нього, під його корінь. Сотні риб кружляють, намагаються скрутити цей тунель, продзьобують у ньому діри. Вода заповзає. Наздоганяє мене. Тріщини павутинням розповзаються з-під ніг. Тінь поглинає воду в соляні кристали. Тунель тоншає, я бачу чиїсь ноги, які рухає якийсь механізм. Й тут щось вириває мене і знову камінь під ногами! Берег.
Шторм наближається!
Небо сидить у повітряних клітках, розчиняється, його залишки хвилюються, тремтять так, що зірки падають метеоритним насінням. Мої руки пірнають у світло місяця, який від дотику розламується на сотні зірок, котрі падають подихом до життя.
Шторм наближається!
Зябра на стегнах заростають і загоюються у широкі темно коричневі шрами. Наші люди задихаються по черзі. У вакуумі з’являється те кляте повітря, яке наповнює усіх смертю.
Вітер вривається у наші домівки й відносить до зникнення; останні хати порожніють, а нашу єдину вулицю, що залишилася після шторму, землетрус розгойдує у єдине живе полотно. У хаті, з пресованого піску та вапняку, ходжу на колінах та благаю долю припинити усе. Мене нудить!
Досить! Досить! Досить! Досить! Досить! Досить! Досить! Припиніть!
Через останні прочинені вікна випадають глечики, вітер танцює по хаті та, як злодій, виносить геть усе, навіть, тягне люстру, оголюючи її кривавий нерв з плетеного волосся; хапає мене за ноги. Черево набрякає, розростається під ребра. Зі шлунку проростають павучі ніжки, котрими я можу сміливо втриматися на землі, руки й ноги у боки. Хух, вітер мене не переміг!
Прямую до початку вулиці, де бачу велетенську пащу, а її язик – це є, власне, наша вулиця; біжу до іншого краю – там те саме. Дві істоти-голови не можуть поділити один язик? Сіпаються так, що усіх жителів повикидало у космос? Біжу на зворотній, нижній бік вулиці-язика, а там сплять бурульками усі, хто впав. Долоні прорізаються світлом і я бачу дрібні деталі та якусь змію-істоту, що злісно вчепилася у поверхню язика. Треться об нього, наче воліє перерізати. Може це і є та причина, що світ наш розгойдала до зникнення?
Коли ж на кілька кроків наблизилася до тієї істоти, то узріла, що вона тягнеться довгим нескінченним шнуром в обидва боки Всесвіту. Той живий темно зелений шнур випускав гострі шипи та врізався в ту плоть язика, а плоть намагалася врізатися у нього, наростала поверх цієї живої ліани. Я торкнулася її. Від того вона панічно забриніла. Тоншала, рвалася на два окремі кусні. А вулиця з двома втішеними головами випускали один одному гарячий подих, язик скорочувався, близив їх до одного поцілунку. А далі вони вростали один в одного, ставали єдиним організмом, перетворювалися у кулясте тіло, яке без підтримки падало на вологе дно, а два перерізані кінці шнура трепетливо підхоплювали його, тримали, наче веретено, вростали, напружувалися тятивою так, що куля розтягувалася у товсту нитку, яка покривалася гострими шипами. Я продовжую освітлювати долонями поверхню тієї дивної істоти, помічаю на ній написи-татуювання, щось подібне є на моїх ногах.
Зябра на стегнах повертаються, проростають, ковтають вакуум. Руки безперешкодно занурюються у живу ліану і по мені проростають сотні бурульок, трояндові шипи боляче покривають усе моє тіло. Лапки на животі виповзають вже в окрему маленьку павукоподібну істоту, яка стрибає з моїми тріщинами у прірву темряви, залишаючи моє черево увігнутим всередину.
Ліана розривається, стикується з кривавою цяткою на животі, запаює її краї, наповнює собою, розростається у мені своїм подихом; наповнює пам’яттю. Над головою проривається широка світлова тріщина. З якої виповзають великі долоні, що ростуть з одного стовбура, зірки від того розхитуються, падають на дно, розбиваються об тріщини. А вже інший кінець живого шнура змією заповзає навколо мого горла, в’яже міцну петлю. Хтось з гнівом кричить, а я кричу на когось! Волаю! А ті руки з одним стовбуром, наче ліфт, вихоплюють мене вгору до тунелю зі світла. Зірки зникають, світло розривається у сліпучі ковтки. Навколо усміхнені люди-титани. І так багато повітря, так багато солодкого повітря. Воно потоком вривається у мене, вивільнює подихом мій перший великий крик.
Я кричу! Ви, чуєте, я кричу?!