Украдене щастя

“Знаєш, яка різниця між теорією ймовірностей і реальним життям?” – Марта намагалася надати голосу безтурботності, розкладаючи пасьянс на лікарняному столику. – “В теорії ймовірностей монетка, яка п’ять разів випала орлом, має такі ж шанси випасти орлом і вшосте. А в житті…”
“А в житті після п’яти орлів точно випаде решка”, – Аліса закотила очі й спробувала посміхнутися. Посмішка вийшла кривою – знеболювальне вже переставало діяти. – “Ти це торочиш мені з того часу, як допомагала готуватися до іспиту з математики. Три роки тому.”
“Два роки і вісім місяців”, – автоматично виправила Марта. Вона пам’ятала той день до дрібниць: як Аліса страждала над задачами, як свіже повітря вривалося через відчинене вікно, як пахла випічка з маминої кухні…
Два роки і вісім місяців. П’ять орлів поспіль.
Спершу – аварія. Потім – діагноз. Потім – відмова першої експериментальної терапії. Другої. Третьої.
Марта перетасувала карти. Червона шістка вперто не хотіла лягати на чорну сімку, наче навіть у цій нехитрій грі доля вирішила показати середній палець.
“Марто”, – голос Аліси став серйозним. – “Я знаю, що ти знову не спала. І знаю, що лікар…”
“Навіть не починай”, – Марта відклала карти. – “Ми ж домовилися: жодних розмов про…”
“Про те, що я помираю?”
Карти розсипалися по підлозі. Марта кинулася їх збирати, радіючи можливості сховати обличчя. Шістнадцять років. Шістнадцять бісових років. Хто в такому віці має говорити такі речі?
“Ти не помираєш”, – видавила вона, нарешті випроставшись. – “Просто попередні варіанти лікування не спрацювали. Але є інші протоколи, експериментальні програми…”
“Марто”, – Аліса потягнулася і взяла сестру за руку. Її пальці були холодними і надто легкими. – “Ти кинула університет. Влаштувалася сюди санітаркою. Витратила всі мамині заощадження. Досить.”
“Я твоя опікунка. Це мій обов’язок.”
“Ти моя сестра. І я не хочу, щоб ти витратила все своє життя, намагаючись врятувати моє.”
Марта хотіла відповісти, але Аліса раптом здригнулася і зблідла ще сильніше. Напад болю. Знову.
“Я покличу медсестру”, – Марта вискочила в коридор, практично збивши з ніг літнього чоловіка в дорогому костюмі.
“…програма працює бездоганно”, – долетів до неї уривок розмови. – “Перерозподіл імовірностей майже стовідсотковий. Так, це недешево, але ви ж розумієте – другого шансу може не бути…”
Марта завмерла. Чоловік і його співрозмовник – молодий азіат у білому халаті – зникли за поворотом.
Перерозподіл імовірностей? Другий шанс?
Ввечері, після чергування, вона гуглила півночі. Глибокий інтернет, закриті форуми, зашифровані чати. “Редактор долі”. Програма, яка нібито дозволяла “купувати” щасливі варіанти майбутнього. Звучало як маячня, але…
Повідомлення від нічної медсестри розірвало тишу: “Терміново в палату 308. Аліса знепритомніла”.
На моніторі досі світився сірий інтерфейс “Редактора долі”. Курсор завмер над кнопкою “Завантажити”.
Марта закрила очі і клацнула мишкою.
***
Інтерфейс “Редактора долі” нагадував торгівельний термінал трейдера, тільки замість акцій тут торгували відсотками ймовірностей. Червоні та зелені стовпчики, графіки, незрозумілі абревіатури. Марта почувалася як першокласниця, яка випадково забрела на захист докторської.
“Ласкаво просимо до системи”, – блимнуло повідомлення. – “Бажаєте переглянути туторіал?”
За п’ять хвилин Марта зрозуміла основне. Система дозволяла “позичати” удачу в інших людей. Точніше, за формулюванням туторіалу, “перерозподіляти сприятливі ймовірності”. Треба було обрати донора, підтвердити трансфер і…
“Для здійснення операції необхідно поповнити баланс”, – підказала програма.
Сума викликала запаморочення. Останні заощадження, зарплата за три місяці наперед. Але хіба були варіанти?
Система запропонувала першого донора сама. Віктор Ждановський, наркоторговець. Затяжна судова справа, купа доказів, але його адвокати раз за разом знаходили лазівки. “Ймовірність ухилення від правосуддя – 92%”.
Марта завагалася. Це ніби правильно – красти удачу в злочинця, але…
На екрані телефону блимнуло повідомлення від нічної медсестри: “Температура 39.2. Перевели в реанімацію”.
Вона клацнула “Підтвердити”.
Екран заповнила какофонія образів – наче хтось увімкнув чужий сон. Ждановський в наручниках. Його дружина плаче, забираючи дітей з приватної школи. Будинок під арештом. Син відмовляється від вступу в університет, влаштовується на завод…
Марта вимкнула комп’ютер і ледве встигла добігти до туалету, перш ніж її знудило.
Наступного ранку аналізи Аліси показали незначне покращення. “Дивно”, – сказав лікар. – “Але поки рано робити висновки”.
Марті знадобилося три дні, щоб зважитися на другу спробу. Цього разу система запропонувала депутата місцевої ради. Хабарі, відкати, вкрадені гроші на ремонт дитячої лікарні. “Ймовірність уникнення відповідальності – 87%”.
Простіше. Набагато простіше. Тим більше, коли бачиш, як Аліса вперше за місяць сама підводиться з ліжка.
Але “спалахи” – так Марта називала ці вікна в чуже життя – ставали все яскравішими. Все болючішими. Все більш схожими на кошмари, від яких не прокинутися.
А головне – їх потрібно було все більше і більше.
“Недостатньо ймовірностей для стабілізації стану”, – блимнуло червоним одного вечора. – “Рекомендовано збільшити кількість донорів”.
“Знаєш”, – сказала Аліса за сніданком, намазуючи тост джемом – справжнім джемом, не лікарняним пюре. – “А я вчора подумала… Може, після одужання спробую вступити в художню школу? Завжди мріяла, але боялася, що не вийде…”
Марта посміхнулася і відкрила список нових донорів. Тепер там були не злочинці. Звичайні люди. Зі звичайними шансами на звичайне щастя.
Вона глибоко вдихнула і почала читати.
***
Софія Мельник, 34 роки. Викладачка музики. “Ймовірність успішного проходження співбесіди в консерваторію – 73%”.
Марта завмерла перед екраном. Звичайна жінка. Звичайна мрія. Але Алісі стає гірше, а шанси Софії такі високі…
“Я б не чіпав музикантів”, – блимнуло повідомлення в чаті системи. – “Погана карма”.
Нік відправника: Привид. Статус: активний користувач.
“Не твоя справа”, – надрукувала Марта.
“Моя. Бо ти новенька і ще не розумієш правил”.
Марта хотіла відповісти різкістю, але її відволік черговий “спалах”. Цього разу – від вчорашнього донора. Молодий чоловік, Андрій, чию удачу вона забрала на співбесіді. Він сидів у барі, дивився в склянку з віскі і набирав номер служби довіри…
“Тримай”, – Привид скинув файл. – “Список тих, з ким безпечніше працювати”.
“Чому ти допомагаєш?”
“Бо ніхто не допоміг мені”.
Марта відкрила список. Миттєво заболіли очі – наче хтось увімкнув світло після довгої темряви. Кожен рядок був закодований, але система слухняно перекладала: бізнесмени, політики, шахраї. Люди, які самі крадуть чужі шанси.
“Це… працює?”
“Краще. Але вони захищені. Їх важче зламати. І…” – повідомлення обірвалося.
Новий “спалах”: Софія Мельник грає на піаніно. Її пальці тремтять. Вона збивається. Встає. Підходить до вікна…
Марта закрила вікно системи. Відкрила браузер. Знайшла сторінку консерваторії. Надіслала анонімний лист про талановиту викладачку.
Ввечері Аліса вперше за тиждень змогла малювати. Її ескізи були кривими, але очі сяяли.
“Знаєш”, – сказала вона, – “а мені сьогодні наснився тато. Ми гуляли в парку, і він сказав, що пишається мною. І тобою”.
Марта відвернулася до вікна. З палати було видно лавку в лікарняному сквері. На ній сидів Андрій з бару. Просто дивився на вікна лікарні. А поруч…
Вона протерла очі. Здалося. Але на мить… На мить їй здалося, що поруч з ним сиділа Софія.
“Щось змінилося”, – написав Привид ввечері. – “Система показує аномалії”.
“Які?”
“Донори. Вони почали… перетинатися. Знаходити один одного”.
Марта згадала лавку. Андрія. Софію. Інших, чиї життя вона зруйнувала.
“Це погано?”
“Це катастрофа. Бо рано чи пізно вони почнуть шукати тих, хто вкрав їхні шанси. І повір, вони можуть знайти спосіб їх повернути”.
“Як?”
“Приходь завтра в кафе навпроти лікарні. Розкажу.”.
Марта хотіла відмовитися. Але система раптом видала нове повідомлення. Червоним.
“Критичне попередження: виявлено спробу несанкціонованого доступу до ймовірностей об’єкта Аліса Ковальчук”.
“Що це означає?” – спитала вона Привида.
“Що ти вже не єдина, хто полює на щастя твоєї сестри”.
***
Привид виявився сивим чоловіком років п’ятдесяти. Він сидів за столиком біля вікна і креслив щось у блокноті.
“Мене звати Олег”, – сказав він, не підводячи очей. – “І п’ять років тому я втратив доньку”.
Він розвернув блокнот. На сторінці був намальований графік – як у “Редакторі долі”, тільки набагато складніший.
“Бачиш ці піки? Це моменти, коли хтось перерозподіляє удачу. А провали – коли її забирають. Система не створює нові ймовірності. Вона лише перетасовує існуючі”.
“І що?”
“А те, що десь є люди, які полюють на везіння твоєї сестри. Бо воно тепер… світиться в системі. Як маяк”.
Марта похолола. “Тому ти допомагав? Щоб попередити?”
“Я допомагав, бо п’ять років тому хтось вкрав удачу моєї Олени. Її шанси на одужання. Я навіть не знав про існування програми, поки не стало запізно”.
“І тепер ти…”
“Тепер я відстежую аномалії. Попереджаю новачків. Намагаюся… щось виправити”.
Марта подивилася у вікно. На лавці сиділо вже четверо: Андрій, Софія і ще двоє, чиї обличчя вона бачила у “спалахах”.
“Вони знають?”
“Ні. Але відчувають. Система створює зв’язки між донорами і реципієнтами. Незримі нитки. Рано чи пізно вони приведуть їх до тих, хто вкрав їхнє щастя”.
“І що буде тоді?”
“Боюся, нічого доброго. Але є спосіб все зупинити”.
Олег перегорнув сторінку. Новий графік був ще складнішим.
“Система працює як павутина. Висмикни правильну нитку – і все розсиплеться. Всі ймовірності повернуться до початкового стану”.
“Але тоді…”
“Так. Твоя сестра втратить отримані шанси. Як і всі інші, хто користувався системою”.
Марта повернулася в лікарню розбита. Аліса сиділа на ліжку і малювала – справжній пейзаж, не просто ескіз.
“Гарно?” – спитала вона, показуючи малюнок. На ньому був сад, повний квітів. – “Це там, де ми з мамою і татом садили тюльпани, пам’ятаєш?”
Марта кивнула. Горло стиснуло.
“Алісо… Мені треба тобі щось розповісти”.
Вона говорила довго. Про програму. Про “спалахи”. Про вкрадені шанси. Про людей на лавці. Голос тремтів, очі пекли, але вона говорила.
Аліса слухала мовчки. Потім подивилася у вікно – туди, де її невидимі “донори” збиралися щодня.
“Знаєш”, – сказала вона нарешті, – “коли тато вчив мене малювати, він казав: найважливіше – бачити світло. Не те, яке є, а те, яке може бути”.
Вона взяла сестру за руку.
“Я не хочу жити за рахунок чужого світла, Марто”.
“Але…”
“Зламай її. Цю програму. Зараз”.
Марта дістала телефон. Відкрила повідомлення від Привида. Код, який мав зруйнувати систему, чекав підтвердження.
“Ти впевнена?”
Аліса посміхнулася – тією самою посмішкою, якою колись зустрічала тата з роботи.
“Більше, ніж будь-коли”.
Система вимкнулася беззвучно. Просто згасла, як лампочка. На лавці внизу люди раптом почали роздивлятися навколо, наче прокинувшись від довгого сну.
А через тиждень до лікарні подзвонили з інституту експериментальної терапії. Нова програма випробувань. Експериментальний препарат. “Шанси невеликі”, – сказав лікар, – “але…”
“Невеликі – це скільки?” – спитала Марта.
“Відсотків п’ять”.
“П’ять справжніх відсотків”, – прошепотіла Аліса, стискаючи її руку. – “Не вкрадених ні в кого. Наших”.
Марта подивилася у вікно. Лавка була порожньою. Але їй здалося, що вона бачить примарну постать чоловіка, який підіймає руку в прощальному жесті.
Справжні п’ять відсотків. Не так вже й мало, якщо подумати.