Якщо в лісі падає дерево…

Двоє схилилися над третім.
– Це його сюди той припхав, як його? – Ларс знов забув ім’я ще одного жителя їхньої посудини.
– Орест. Його звуть Орест… – Лозинський нервово стис вуста.
Ну чому іноземцям так складно запам’ятати щось українське? Майже місяць, як ця парочка тут, а Стігсон не може вивчити, як звати їх спасителя.
– Схожий на хлопця з бухгалтерії. Я ще колись його кави ненароком сьорбнув… – швед подивився на скафандр, що захищав тіло гостя, та почав процес розгерметизації. Він акуратно від’єднав шолом з написом «LunaCore» від костюму та поклав його ниць.
– Точно, – Лозинський роздивився врятованого ближче. – Це ж Григоренко.
Ларс продовжував вивільняти хлопця з кайданів космічної броні. Місяць тому на його місці лежали двійко, які зараз впевнено виконували функцію рятувальників, а тоді, кволі й перелякані, вони не допомогли б навіть собі.
Орест як завжди десь вештався. Цей мовчазний хлопчина з’являвся тільки на вечерю, та й то не завжди. Замість спілкування з живими він обирав слухати МАТІР.
– Вітаю на тому боці… – Лозинський посміхнувся Григоренку. Останній невпевнено роззирався.
– Де я?
– Тобі ж сказали, – втрутився Стігсон, – у потойбіччі.
Микола ледь підвівся. Сили по-маленьку верталися в молоде тіло. Останнє, що запам’ятав хлопець, нервовий вереск оператора в навушнику, паніку і відчуття всеосяжної туги. Але ось він тут, живий, здоровий. А це значить – спрацювало!
– Вас теж відправили на «нову роботу»? – бухгалтер нарешті впізнав своїх колег.
– Оце так «гіперстрибнули», – Лозинський знов посміхнувся. – Тебе хоч за що?
– Питав багато…
Микола згадав, як рахував новий проект і ненароком помітив в мережі файли неіснуючої дочірньої компанії «Гіпертех». Ляпнув якось це своєму керівнику. А проводити чистки в їхній конторі вміли гарно. Перед ним стирчали аж два живих підтвердження.
Життя на Місяці трохи відрізнялося від земного, хоч Григоренко і не скаржився. Рішення переїхати він прийняв ще в дитинстві. Мати виховувала дітей багатої сім’ї, що володіла гірничодобувними заводами на Марсі. Батько, вчитель музики, майже завжди сидів удома. Через постійні сварки та відсутність грошей юнак зрозумів, що ловити тут нічого. Тому і виміняв конституційні права колиски людства на стабільну зарплатню та ситну пайку від компанії «LunaCore» на супутнику Землі. Коли хочеться їсти, ніхто не думає про закон. Але не сталося, як гадалося…
Микола схаменувся, коли разом з колегами дійшов до невеличкої овальної кімнати:
– Де ми в біса знаходимося? – він скрутив брови у знак питання, звертаючись до Лозинського. – Любомире…
– Хороше питання, – Ларс поклав руку на плече Григоренка. – Ми з Лозинським вважаємо, що це якесь старе дослідницьке судно компанії.
– Тобто вважаєте?
– Нам ніхто нічого не каже, Міку. Це все тільки здогадки.
Микола вже забув, що Стігсон його так називав. Взагалі-то англійський варіант звучить Нік, але Григоренко повсюдно наголошував іноземцям, що він Микола. Так і народилася така собі міжнародна версія.
Кімната виявилася їдальнею. Чи може хлопці використовували її саме так. Хто ж скаже, як ніхто не знає?
Увесь корабель являв собою купу старого чорного заліза, але не занедбану. Наче йому з пів сотні років, та господар любить і тому доглядає.
За обідом на бухгалтера чекав ще один сюрприз:
– Вітаю, людино, – приємний жіночий голос пролунав у кімнаті. Новоприбулий закрутив головою, роздивляючись джерело вітальних вигуків. – Не роззирайтеся. Я усюди…
– Хто Ви? – єдине, що вичавив хлопець.
Решта продовжила поглинання поживних речовин, наче не сталося чогось надзвичайного.
– МАТІР, – той самий ніжний жіночий голос. – Покликана захищати та оберігати людей.
– Матір? – повторив Мік.
– Я маю довгу і складну назву, але Вашою мовою це звучить, як Мережевий Аналітичний Транс-інформаційний Реєстр. МАТІР, – знов повторив голос. – Ласкаво прошу, будьте як вдома. Я завжди поруч…
Григоренко поглянув на колег, що безтурботно обідали. Ті ніби і не помічали дивну помічницю.
– Де ми знаходимося?
– Ви у мене вдома. В цілковитій безпеці. Розслабтеся та приймайте їжу. Про решту подбаю я, – приємний жіночий голос виглядав занадто театрально.
– Ми на базі «LunaCore»? – хлопець не зупинявся.
– Ви не маєте доступу до цієї інформації. Все, що Вам треба, буде озвучене згодом. Приємного відпочинку.
Здалося на мить, що МАТІР зникла з кімнати, та відчуття незримої присутності глибоко засіло в грудях Григоренка. Навіть шмат їжі в горло не ліз.
Колеги не знали, що це за штучний інтелект та яким кораблем він керує. Не знали мету місії чи експедиції. Здавалося, їм взагалі до лампочки, що відбувається.
Єдине, на чому зійшлися усі втрьох, що потрапили сюди через незаконні експерименти власного роботодавця. Корпорації вкрай кортіло відправити живу істоту за космічний небокрай, а головне – повернути назад. З першою частиною впоралися, та ніхто не платить за недороблену справу, особливо уряд.
Орест прийшов під кінець вечері. Високий молодий хлопчина у чорному костюмі. Трохи кульгавий. Сів їсти, не помічаючи решти присутніх.
– Тобі пощастило, – одинак підняв голову. – З’явись ти трохи далі і тяжіння Омеги не дозволило б мені підхопити твій човен.
– Омеги? – Микола підвів брову.
– Планета тут неподалік, – молодик байдуже знизав плечима.
– То ми в іншій зоряній системі?
Орест не відповів. Лиш доїв та неквапливо й трохи дивно пошкутильгав до каюти.
Наступного дня нічого не змінилося. Мовчазний юнак десь зник, а решта губила час, блукаючи манівцями у старій купі заліза.
Здавалося, Стігсон і Лозинський радіють такій перспективі. Ну звісно! Ларс мав величезний кредит, який не виплатиш і за п’ять життів, а Любомир один раз зіграв у карти з поганою компанією. Хто ж захоче вертатися туди, де треба віддавати борги?
– Ви хоч дізналися, де ми? – якось спитав Григоренко, не витримавши безпросвітної нудьги.
– Ну ми намагалися, – почав Лозинський, – багато разів. Та Орест не каже. МАТІР теж мовчить.
– Вона і зараз нас чує?
– Можливо.
Микола роззирнувся.
– Вона нас годує і оберігає. Що тобі ще треба? – Стігсон докірливо буркнув собі під носа.
– Я хочу знати, де я та навіщо я тут?
– Забагато хочеш…
Микола підвівся та рушив подалі. Бовдури! Хіба може бути щось гірше людини, яка нічого не прагне?
Мік обійшов майже весь корабель і зупинився біля командної рубки. Принаймні він так назвав цю частину судна. Раптом з дверей, що відчинилися в стіні, вилетів Орест. Швидкою ходою він чкурнув геть, ледь не зачепивши Григоренка. Микола хитнувся на місці, та до нього все ж долинув дзвінкий голос МАТЕРІ:
– Ти мусиш його ліквідувати…
Хлопець було хотів піти за Орестом, але той вже сховався за рогом напівтемного космічного коридору.
Ввечері він розповів почуте, та солодка парочка ніяк не відреагувала:
– Якщо б це було про когось з нас, він би вже впорався. – Лозинський багатозначно подивився на Стігсона. – Орест – єдиний, хто щось знає про цей корабель. І знає набагато більше за нас…
Микола багато думав. «LunaCore» проводила досліди із гіперпростором. Спочатку вони відправили на човні Стігсона з Лозинським. Їх не вийшло повернути. Потім його… така ж історія. Може до них ця доля спіткала й Ореста? Він його не пам’ятав. Але ж корпорація гігантська і там працює безліч шукачів місячного щастя.
Якось Мік знов забрів до командної рубки та побачив Ореста, що бавився із невеличкою панеллю приладів.
– Що ти робиш?
– Не твоє діло, – мовчазному хлопцю бракувало манер.
– Ти й досі кульгаєш. Я можу тобі чимось зарадити?
– МАТІР зарадить…
– Яка ж вона усюдисуща, – Григоренко вирівнявся з Орестом. – То чому ж дозволяє нам вештатися кораблем та робити, що заманеться?
– Бо ви її хатні тваринки…
– Тобто? – Микола чекав будь-якої відповіді, та не цієї.
– Роззирнися навколо: чим ви щоденно займаєтесь?
Орест доробив свої справи та збирався рушити світ за очі.
– МАТІР! – Григоренко підвів очі догори, наче саме там вона і була. – МАТІР, агов?
– Не напружуйся, – юнак посміхнувся. – Вона перезавантажується. Прокинеться через годинку, тоді й кричи, хоч розірвись.
День за днем Орест десь пропадав. Мік вже зміг вирахувати, коли саме той вимикав МАТІР. Та що йому зробиш без зброї і знань? Голими руками теж не візьмеш. Хлопчина виглядав здоровішим, ніж всі троє співробітників «LunaCore». Ларс із Любомиром взагалі не вбачали в одинакові ніякої загрози.
– Чого тобі не сидиться на місці? – Лозинський знов виховував молодшого колегу. – Хочеш повернутися на Місяць і працювати до скону?
– Я хочу, щоб моє життя мало сенс…
Григоренко підвівся та поблукав одинокими коридорами. І дійсно – їх життя аж занадто схоже на існування якогось домашнього улюбленця. Головне, щоб не худоби, посміхнувся він сам собі.
– Ви засмучені, пане Миколо?
Мік здригнувся. МАТІР іноді могла добряче налякати.
– В чому сенс твого існування?
– Я вже відповідала, – приємний жіночий голос міг звести з глузду. – Я створена, щоб захищати і оберігати людство…
Григоренко махнув рукою. Блукаючи кілька годин він помітив сліди крові біля рубки керування. Зачинені двері не реагували, хоч раніше завше відчинялися заздалегідь.
– МАТІР, відчини!
Комп’ютер барився із відповіддю.
Микола постукав кілька разів, але усі спроби сходили нанівець. Щось відбувалося за дверима і напевно жахливе. А ті двоє йолопів так і стирчатимуть у хвості. Хоч би допомогли.
Раптом вхід прочинився і з пітьми просторої кабіни визирнув Орест. Його чорний костюм не злився з фоном тільки через кілька кривавих плям, що рясно майоріли на молодому тілі.
– Ходім, – лиш вимовив хлопчина.
Мік рушив слідом.
– Я вимкнув МАТІР. У нас є кілька годин.
– Так просто? Всюдисущу МАТІР?
– Не так і просто. Ми багато років разом, я знаю усі її слабкі місця. Хоч їх і небагато.
Орест говорив, сильніше, ніж зазвичай, ковтаючи повітря.
Микола уважно слухав.
– Я не землянин, – хлопчина опустився на стілець. – Народився і жив на планеті Омега. Нас там є трохи. Людей. Кілька племен.
– Звідки ти знаєш нашу мову?
– Років п’ять тому сюди прибув перший, – Орест глибоко зітхнув, переводячи подих. – МАТІР це дуже здивувало. Вона вважала, що Омега – єдине місце існування людства. Шість місяців ми вивчали його: мову, культуру, поведінку…
– Де ж він?
– Не витримав неволі, – хлопець посміхнувся. – Якось втік через відчинений шлюз. Але космос узяв своє.
– Зачекай, – обірвав його Мік. – Тобто ти не маєш жодного відношення до «LunaCore»?
– Не маю і ніколи не мав. Судячи з того, що ми почули, я для вас – первісна людина.
– Звідки ж Ви взялися? – питань ставало все більше. – І хто така МАТІР?
– Не знаю. Я просто жив: полював, рибалив зі своїм племенем. А потім мене викрали…
– МАТІР?
– Можна й так сказати. Мій попередник, – Орест потер плече. – Спливав його час і він шукав заміну… МАТІР – це штучний інтелект, створений для контролю і оберігання людської популяції на Омезі. Вона регулює клімат, нищить космічні загрози та робить усе, щоб жилося там як найкраще.
– Але… – Мік не втримався.
– Так. Але завжди тримає розвиток цивілізації у первісному стані. Вона каже, це для їхнього блага.
– Як вона це робить?
– МАТІР не може нашкодити людині будь-яким чином. Тому, коли вона бачить, що якась особа в племені має наміри штовхнути науковий прогрес, з’являюсь я, – Орест затявся, – я – персональний кілер штучного інтелекту…
– Але чому?
– Машина, створена живими, не може їм нашкодити. Такий закон цього світу. Тому й вас вона тримає тут доки… доки мені не набридне.
Мік підвівся, не знаючи, що тепер чекати від цього дивака:
– Нащо ти усе це мені розповів?
– Я не Орест. Там, – він опустив очі, ніби щось шукав, – моє ім’я звучало ОрʼЕст, що означає «західний вітер». І вчора за наказом МАТЕРІ я убив свого батька.
Орест підвівся і рушив до одного з екранів:
– Не знаю, хто створив МАТІР, та вона сумлінно виконує свою місію ось уже кілька сотень тисяч років, – він перевів подих. – В дитинстві, розповідаючи про мету нашого існування, вона часто питала мене: чи існує звук від падіння дерева, якщо в лісі нікого нема?
– Звісно існує, – Микола не зрозумів питання.
– Ні. Він існує тільки тоді, коли будуть вуха, що його почують.
– Ти ледь дихаєш. Треба тобі чимсь зарадити.
– Після пробудження МАТІР усе відремонтує… так ось, – він повернувся до основної думки, – людство – це «вуха» МАТЕРІ. Вона існує, доки є люди.
– Ти хочеш звільнити своїх людей від її «опіки»?
– Я б хотів… – Орест вдумливо завмер намить. – Та чи дійсно вони протягнуть без неї? Віруси, клімат, навіть астероїди – МАТІР боронить від усього…
– Чого ти хочеш?
– Головне – чого хоче МАТІР. Вона не мала вбудованого механізму гіперстрибків, але завдяки вам створила. Ти став останньою цеглиною. Тепер хоче «принести щастя» і у ваш дім.
– МАТІР хоче підкорити Землю?
– Так. Її електромагнітна зброя багато чого може.
– То що робити?
– Нічого. Я вимкнув її для накопичення сил перед гіперстрибком.
Григоренко кинувся до виходу , сподіваючись, що Орест його не зачепить. Треба розповісти усе йолопам, може вони хоч тепер допоможуть. Але вслід пролунало:
– Думаєш, на костюмі моя кров?…

***

Орест нерухомо стояв, роздивляючись зорі невідомої галактики у пустці Волопаса. Най Мік ще подумає над своєю поведінкою – їм з МАТІРʼю конче потрібні зайві руки. Невидима володарка корабля готувалася до стрибка.
– ОрʼЕст, ти налагодив електро-магнітну гармату?
– Усе готове, МАТІР.
– За мить ми вирушим до нової цивілізації, якій вкрай необхідна моя допомога.
Хлопець не відповів. Лиш мовчки опустився у своє крісло. Вони швиденько розберуться там із людською планетою та повернуться назад, додому. І тепер зможуть контролювати одразу обидві, а Мік, як не буде дурним, стане вірним помічником МАТЕРі.
– Ну що, рушаймо?
– Так, – перед ілюмінатором човна злилися в єдиний біло-жовтий вир сотні тисяч галактик, які МАТІР долала скоріше за світло. – Я створена оберігати та захищати людей. Навіть від самих себе…