Море

Старий Харалампій стояв на березі, вдивляючись в море. Важкі чорні хвилі, налиті нафтою і мазутом, ліниво облизували пісок, залишаючи по собі райдужну плівку.
Харалампій чув, що десь далеко є море, яке ще звуть Мертвим. Чи було воно таким насправді — хіба ті, хто живе біля нього, можуть сказати. А от Азовське море стало мертвим понад усі сумніви. Переш ніж піти, почвари затопили кілька танкерів з нафтою, аби лишити після себе саму тільки смерть.
Та чого казати — й рідний Урзуф тепер уже не той. У 2024 році тут пройшлися росгвардійці, заарештовуючи всіх, хто якось криво на них подивився, і відтак село неначе вимерло. Дякувати Господові, невістка онуків вивезла ще до початку повномасштабного вторгнення. В Ужгороді для неї і робота знайшлась, і новий чоловік… Харалампій її не засуджував. Сам він сина виховав погано, ніде правди діти. Пиятика до добра ніколи не доводила, тож коли Антон під час евакуації потрапив у аварію, ніхто не здивувався. Шкода, звісно, але краще так, ніж як у сусідів, коли вся родина поїхала на донецький «підвал».
В Урзуфі лишилися самі старі — такі, як Харалампій. Куди йому вже їхати? Та й нащо?
Будинок, он, відбудували за рахунок держави і цих… спонсорів. З голоду померти не дадуть, навіть якби й хотів. От тільки навкруги незнайомі обличчя, і замість рідної грецької дедалі частіше лунає українська.
Грецьку Харалампій знав, щиро кажучи, сяк-так. Десь з родичами міг слівцем-двома перекинутися, десь делегації приїздили з «великої Батьківщини», то з п’ятого на десяте балакав із ними. Он, до окупації навіть фестиваль грецької культури в Урзуфі влаштували. Наче в іншому житті то було. А тепер українську вчити треба, бо ж без неї нічого не вдієш. Харалампій вчив. Мовою окупантів говорити вже звик, наразі треба звикати до мови вільної країни.
Наче й влаштувалося все, а серце немов гострими кігтями роздирало, варто було глянути на море, вкрите масною чорною рідиною. Але й погляду відвести не міг. Так і стояв на березі. За спиною бовваніли рештки одного з пансіонатів — колись гамірних, наповнених відпочиваючими. Тепер там лишилися напів зруйновані сірі стіни, вкриті кіптявою. Арматура стирчала, наче ребра кістяка. Колись один зі знайомих Харалампія розсадив руку об ці іржаві прути. Зараження крові, болісна смерть. Окупанти, звісно, допомоги не надали, їм було байдуже. Відтоді Харалампій обходив іржаві рештки десятою дорогою, прямуючи до моря.
Краще б і до моря не ходити. Це наче раз у раз зішкрібати засохлу кірку з рани. Однак зупинитися Харалампій не міг. Все його життя було пов’язане з морем. Хто він тепер без нього? Рибалка біля мертвого моря — це немовби дельфін, викинутий на берег…
— Гей, діду! Агов!
Харалампій спочатку і не второпав, що звертались до нього. Отямився, лише коли хлопці та дівчата підійшли майже впритул.
Молоді.
Усміхнені — наче не на велику біду дивилися, а на якусь радість.
Чужі.
Утім, Харалампій нічого їм казати не став. Кивнув і подивився з-під насуплених брів — мовляв, чого треба, добрі люди?
— Діду, а чи не лишилося десь тут човна? Бодай якого, можна навіть не моторку.
— Хоча моторка краща, — чесно визнала дівчина із світло-карими, наче підсвіченими сонцем очима. Поправила смоляні кучері, що вилазили з-під дивної кепки: передня частина піксельна, а на потилиці чорне сітчасте мереживо. Пластикове, мабуть. Зараз усе з пластику робиться…
— То не знаєте, де знайти?
Харалампій знав. Човен у нього був, навіть моторний. Рибалка з діда-прадіда — як йому без човна?
Коли оті почвари прийшли, почалися грабунки. Машини, човни, навіть пральками і прасками не гребували. Пощастило тим, хто встиг сховати майно. Харалампію як з небес нашептали — завів човна в комиші та й не витягав звідти, аж доки Урзуф не звільнили. Звісно, й підпалювали ті комиші, але Бог милував, обійшлося.
Але нащо цим молодим човен?
Може, волонтери? Зараз багато таких країною їздить. Відбудовують міста, намагаються дати раду бідам, які звалилися на Україну. Воно, звісно, держава допомагає, але звідти ж взяти таку силу-силенну грошей? От і доводиться громадам засукати рукави, роблячи справу. Урзуфці теж долучилися. Навіть пляж зачистили. Боже милий, скільки ж гидоти звідси вивезли! Вантажівки їздили й їздили. Інколи Харалампію здавалося, що це не закінчиться ніколи.
Пляж розчистили. А от до моря руки ще не дійшли.
Серце трохи прискорилося. Ой, діду, обережніше! Не в твоєму віці плекати надію, наче маля.
— Припустімо, можу знайти вам човна, — вимовив Харалампій неголосно. Обличчя прибулих засяяли ще сильніше.
— Діду, якщо знайдете — не лише нам допоможете. Може, весь еколандшафт виправите…
— Врятуємо море, — «переклав» русявий хлоп з очима, блиск яких Харалампій вже навчився розпізнавати. Так дивилися ті, хто багато часу провів на фронті.
Слова здалися нереальними. Неправильними. Врятувати море? Він це всерйоз?
— І як же одним човном все море врятувати? — спромігся Харалампій на кривувату посмішку. Надто це все скидалося на чергову байку про героя-дурника. Чи просто про дурника.
Хоча в казках дурники зазвичай перемагають.
— Так не тільки ж у вас човна просимо, — розплився в усмішці русявий. — По інших селах теж…
— Є такі спеціальні морські черв’яки, — із захопленням почала розповідати дівчина. — Вперше з’явилися в Атлантичному океані. Природа — вона сама себе намагається рятувати, то після розливу нафти вони і мутували зі звичайних Arenicola marina.
— Піскожилів, — з усмішкою підказав ще один хлопець — смаглявий і кремезний, наче щойно видобутий з гірської породи.
— Так-так, — нетерпляче кивнула дівчина. — З’ївши нафту, піскожили начебто зникли — вмерли чи що. Але виявилося, що одна з американських лабораторій встигла надибати кілька екземплярів і почала з ними працювати.
— Біолабораторії чи що? — гмикнув Харалампій. Ой леле, скільки всілякої дурноти він про ці біолабораторії від загарбників чув! І сам до кількох побасенок доклався. Надто вже зайди боялися бойових голубів та мишей.
Молоді люди розреготалися.
— Ну, зрештою, так, щось на кшталт, — визнав смаглявий. — Але, звісно, без усього цього… — він покрутив долонею у повітрі.
— Просто працюють над дослідженнями живої природи, — погодилася дівчина. — І от ще коли Чорне море забруднили, вони зв’язалися з нашим урядом, запропонували допомогу. Москалям теж запропонували, не думайте. Це ж західні вчені, вони за все хороше і проти всього поганого. Природа поза політикою, уся ця дурня. Але росіяни від допомоги відмовились.
Харалампій скривився і покивав. Звісно, нащо зайдам вичищати море, коли вони щиро вважали, що все має бути або їхнім, або мертвим!
— Вони відмовились, ми погодились, — перехопив ініціативу фронтовик. — Здобули ґрант від ЄС, перевезли тих черв’яків сюди. Звісно, Атлантика з Азовським морем малоспівставна — солоність різна, глибина, знову ж таки… Довелося попрацювати. Однак, здається, гібриди мають вижити. Вижити, зжерти мазут із нафтою і згодом поступитися звичайній для цієї місцини фауні.
— Ой, діду, як ми цих ваших бичків по всіх усюдах шукали! — зітхнула дівчина. — Дельфіни і велика рибина в океанаріумах живе, а от дрібнота… Медузи-коренероти, уявляєте, в Києві знайшлися, в Музеї медуз!
— Оце ж треба, і такі музеї є… — ошелешено похитав головою Харалампій. Ці молоді такі заповзяті, такі палаючі! Приходять, вивалюють на тебе купу-купезну знань, і стоїш, дурень дурнем, намагаєшся зв’язати двійко слів.
Вони справді знаються на своїй справі?
Справді можуть… оживити море?
— Коротше кажучи, ми майже все зуміли передбачити, а от про човни забули, — зі стримано-винуватою посмішкою визнав фронтовик. — Тож тепер бігаємо по селах, намагаємось знайти човни.
— Ну, припустімо, човна я вам дам. А далі що? — Харалампій все ще дивився недовірливо, хоча відчайдушно бажав повірити.
— З квадрокоптера ми зняли карту розташування плям. Згідно з підводними течіями, шляхом розповсюдження нафтопродуктів від центру забруднення і так далі. Частину червів скинемо дронами, а біля берегу треба вручну, з човнів. Допоможете?
— І що? Море відновиться повністю? Коли?
— Не повністю, — обличчя дівчини стало відверто нещасним. — Занадто багато всього втрачено. Але майже повністю. Зуміємо відновити головні біоми, а далі потрошку, потихесеньку…
— Про «коли» — не знаємо, — смаглявий похитав головою. — Технологія неперевірена. Окремі плями ці черві жеруть… швидко.
— Вони взагалі ненажерливі, — додала дівчина. Смаглявий гмикнув:
— Що є — те є. Але коли з цілим морем впораються… чесно кажучи, гадки не маю.
— Проте якщо не пробувати, то ніколи нічого не вийде, — стенув плечима фронтовик, і Харалампій кивнув, погоджуючись. Розвернувся, пішов розмашистим кроком, лишаючи на піску великі сліди чоботів. Позаду щось розгублено сказали. Харалампій озирнувся:
— Ну, то вам човна треба, чи як? Але є одна умова. Човен мій — тож і за кермом буду я. Приймаєте старого діда в компанію?
Молодь квапливо побігла до нього, і Харалампій вперше за ці кляті роки спромігся на щиру і справжню усмішку.
Звісно, він довезе їх, куди треба. Їх, тих червів, хай там вони які є, дідька лисого — що завгодно довезе. Хіба ж він не рибалка з діда-прадіда? Хіба не знає тут кожну мілину, кожний вигин берега?
І тоді, можливо, його онуки приїдуть до Урзуфа, аби побачити справжнє живе море.