Тато

-Тату, а ти,взагалі, справжній? – семирічний Богдан запив за сніданком, колупаючись ложкою в каші, яку він повинен був би доїсти через одну хвилину і двадцять чотири секунди. Роман відсунув свою тарілку. Глянув на сина безпристрасними очима. Потім подивився на годинник і тільки тоді відповів:
-На твоє питання я відповім дорогою до школи. Для сніданку це задовга тема. Поквапся, ми виходимо через п’ять хвилин і дванадцять секунд.
Богдан підозріло покосився на незворушного батька й злегка додав швидкості в поїданні каші.
З будинку вони вийшли практично вчасно. Відставання від графіка склало 4 секунди, що було припустимим. Тільки за ними закрилася хвіртка, Роман запитав:
-Ну, сину, розповідай! Чому я тобі здаюся не справжнім?
Богдан трохи пощулився – чи то від ранкової прохолоди, чи то від неприємного питання.
-Розумієш, – не дивлячись на батька, нерішуче почав Богдан. – Я дивлюся на інших хлопців. Ну, на Вовку, на Ромчика… У них тати зовсім на тебе не схожі.
-І чим же?
-Ну, вони іноді спізнюються. Іноді кричать. Карають. Навіть б’ють, якщо дуже гніваються. А ти -ніколи. Ти якийсь занадто добрий. І занадто точний…
-Виходить, ти радий, що я не схожий на них?
-Радий, звичайно, – тільки я сам не розумію, чому так відбувається?
-Є які-небудь думки?
Богдан енергійно знизав плечима, виражаючи повну відсутність ідей.
Десь далеко за містом стартував космічний човник, залишаючи за собою в небі сріблисто-білий слід.
Роман зупинився, присів навпочіпки перед сином.
-Ти ж знаєш, чим твій тато займався раніше? – начебто натякаючи, Роман кивком голови вказав на слід від ракети.
-Ти будував разом з мамою зорельоти?
-Не зорельоти, а космічні човники. Але все одно, уявляєш, як важливо бути точним і акуратним, коли проектуєш корабель, що полетить у космос? Ось от така маленька помилка, і човник промахнеться з місцем посадки! А коли звикаєш стільки часу бути дуже-дуже точним і акуратним, то потім уже не можеш від цього позбутися.
Роман встав. Простягнув дитині руку.
-А тепер давай пришвидшимось, щоб не запізнитися в школу.
У школу вони прийшли рівно в стільки, щоб до дзвінка Богдан уже був за партою.
На прощання Богдан обійняв батька, чого давно вже не робив.
-Як щодо того, щоб сьогодні після школи сходити на екскурсію в центр керування польотами? – підморгнув Роман, посміхаючись. Богдан засяяв.
-Ура!
-Ну от і чудово.
-Тату?
-Що, синку?
-Знаєш, я не хочу бути астронавтом. Я хочу стати лікарем і лікувати хвороби як у мами.
Виходячи зі школи, Роман виявив, що хвіртка закрита на замок. Довелося чекати сторожа – непривітного чоловіка років під шістдесят, з вочевидь військовою поставою. Прикра затримка. Куратор буде злитися.
Сторож, неприязно оглянувши відпрасований костюм Романа, набрав код.
Вийшовши з воріт, Роман повернувся й сказав, дивлячись сторожу в очі:
-Спасибі!
На зморщеному обличчі сторожа з’явився подив.

Куратор змінився. Тепер це був міцної статури енергійний чоловік з різкими рисами обличчя, що сидів за величезним письмовим столом. Ледь Роман зайшов, куратор підвищив голос.
-Ти що витворяєш, RX-553? Ти розумієш, що сьогодні ти ледве не провалив всю операцію?! П’ять років секретної роботи цілої корпорації могло піти котові під хвіст! Тобі на смітник не терпиться? Де ти накосячив, що хлопчисько став про щось здогадуватися?
-Докладний звіт з аналізом ситуації я відправив двадцять хвилин сорок чотири секунди назад. Вам і у відділ аналітіки.
-Так мені начхати, що ти там написав у своєму звіті, йолоп! Аналітикам (або кому там ще ти повинен звітувати) можеш наплести що завгодно, а зі мною в тебе цей номер не пройде! Давай викладай, де і як ти проколовся! – куратор ляснув по столі долонею.
Роман (а вірніше – RX-553) пару секунд не змигаючи дивився на грізну особу начальника, потім відсунув стілець, присів напроти куратора й спокійним голосом став викладати.
-Насамперед, пане кураторе, я проясню деякі аспекти, що вислизнули, мабуть, від вашої уваги. Отже, я, як ви правильно помітили, робот класу RX, модель 553, зовні не відрізняюся від живої людини. Я позбавлений почуттів і емоцій. Наприклад, я не відчуваю страху. В мені не тремтить жодна мікросхема від вашого грізного голосу, в мені в принципі не може зародиться сором або почуття провини. В мені навіть відсутнє таке фундаментальне поняття як інстинкт самозбереження. Тому лякати мене смітником – безглуздо. Що стосується мого звіту… Знаєте, навчити брехати робота – це завдання, над яким б’ються кращі розуми корпорації, але поки вони не просунулися в цьому напрямку. Навчилися ставити блокування на деякі масиви інформації, але це все…
Куратор почервонів.
-Мудрувати вирішив, мішок мікросхем? – куратор перейшов на лиховісний шепіт.
-Мудрувати – говорити, намагаючись показати себе розумнішим, ніж інші. Я – робот класу RX, модель 553. Я позбавлений почуттів і емоцій. Мені далекі такі почуття як егоїзм, зарозумілість, презирство до кого б воно не було…
-Позбавлений почуттів і емоцій, говориш? – куратор нервово поворухнув пальцем, виводячи на екран планшета сторінки якогось звіту. – А як ти поясниш своє призначення в проекті “Тато”? Тебе ж не за дітьми доглядати створювали, правильно? Ти працював з Оленою Звар над чисто технічними питаннями в проектному бюро. В Олени виявилася невиліковна хвороба, якийсь новий невідомий вірус. Дуже сумно, що молода вчена, гарна жінка, вмерла в розквіті років, але … Якщо ти такий байдужий, якого біса ти став стукатися в усі двері, пробився на самий верх зі проханням довірити тобі виховання її малолітнього сина? Цілий проект розробив, як сказав пан президент компанії, “досконалий і всеосяжний”, щоб тебе перекваліфікували у фахівця по догляду за дитиною! Якщо б ти був людиною, то було б чимало версій і пояснень твоїй поведінці. Але ти ж чортовий робот! Ти мав після похорону Олени, не моргнувши оком, так само як і всі ходити на роботу продовжувати проектувати кораблі.
Роман не моргаючи дивився на куратора. Той свердлив його поглядом. Як для робота свого класу RX-553 занадто довго тягнув зі відповіддю.
-Перший закон робототехніки велить завжди діяти на користь людині. Найбільше Олена хвилювалася, що про її однорічного сина не буде кому подбати. Все просто.
-Ага, і зі всіх чоловіків, що оточували її на роботі й по сусідству, вона вибрала робота!
-Перший закон робототехніки застосовувати непросто. Роблячи добро одній людині, ти зачіпаєш інтереси або почуття іншого. Нам доводиться розставляти пріоритети. Поневолі ми змушені вибирати – кому допомагати, а кому просто не заподіювати зла. А Олена зі всіх людей у моєму оточенні була найбільш пріоритетною людиною.
-Цікаво довідатися, чому? – посміхнувся куратор.
-Вона намагалася створити гармонійні взаємини, засновані на довірі й рівноправності з усіма, хто її оточував. Навіть до мене вона ставилася як до людини, а не як до балакучого калькулятора. Таких людей треба берегти й підтримувати.
-Тобто , у тебе, що, була до неї симпатія? – зареготався товстун.
-Звичайно ж ні. Я – робот класу RX, модель 553. Я позбавлений почуттів і емоцій. Це простий розрахунковий прагматизм…
Нависла довга пауза. Коли RX-553 відчув, що вона занадто тривала, то він видав на прощання промову.
-Я бачу, наскільки серйозні проблеми ми створюємо сучасному людству. Але це не наша провина. Люди завжди роблять за принципом “Якщо мені це під силу, чому б мені не створити те-те й те-те?”. Про наслідки вони думають мало. Нажати кнопку “Пуск”, не подивившись при цьому, а чи є кнопка “Стоп” – це притаманно людям. Вам би обмежитися примітивними слухняними машинами класу RA, здатними тільки виконувати накази людини, але науково-технічна база дозволяла створити думаючі й приймаючі рішення роботи, і ви не замислюючись, зробили нас. Як негативно зустріло нас суспільство, ви пам’ятаєте самі. Начальники не готові були прийняти на роботу підлеглого, що не сміється зі дурнуватих жартів боса й на якому не можна було зірвати злість. Підлеглі жахалися від перспективи працювати з роботом-начальником, якого не візьмеш підлабузництвом або не можна навішати локшини на вуха. Ми виявилися непотрібними вискочками, а людство виявилося не готове прийняти нас. І нас заборонили. Офіційно нас немає. Але компанії -виробники не відмовилися від ідеї впровадити нас у виробництво. Ми, замасковані, продовжуємо жити серед людей, імітуючи людське поводження, почуття й емоції, щоб у потрібний момент вийти з тіні й сказати – “ми прожили пліч-о-пліч із вами стільки років, і ви не помітили між нами істотної різниці, ми цілком можемо співіснувати в цьому світі”.
До шкільних воріт залишалося зовсім небагато, а точніше – 84.3 метра по прямій і 98.6, якщо прямувати прокладеним маршрутом.
Раптом на дорогу викотився м’яч. Футбольний. За м’ячем на дорогу вибіг хлопчисько на вигляд на пару років старший за Богдана. Він біг, весь охоплений азартом гри, не бачачи нічого довкола. Вантажівка, що повернула на перехресті, їхала занадто швидко. Водій явно кудись поспішав, на додачу був неуважний і не зібраний. Роботові класу RX не склало в лічені частки секунди розрахувати траєкторії й усвідомити, що зіткнення не уникнути. Ще півсекунди – активувати аварійний резерв і з’явитися на шляху в дитини й вантажівки за мить до зіткнення. Від удару хлопчисько відлетів у кущі, обійшовшись кількома забоями й сильним переляком. RX-533 пощастило менше. Точніше сказати – зовсім не пощастило. На асфальті залишилося лежати покручене, знівечене тіло. Обірвані дроти стирчали з ран, іскрили й потріскували.
Юрба витріщак, що вмить скупчилася поруч, посилено знімала й записувала на телефони місце катастрофи. За потерпілим дуже швидко приїхала незвичайного виду “швидка” і відвезла з місця події все, до останнього винтика, так що патрульні потім тільки розводили руками. Натовп розійшовся й тільки біля шкільних воріт ніяк не могли заспокоїти ридаючого першокласника. Літній охоронець, що бачив ДТП від початку й до кінця, міцно обійнявши хлопчика, гладив його по стриженій голові й без кінця повторював:
-Не плач, Богданку! Твій батько… він як людина вчинив, як чоловік… справжній.Чуєш? Справжній! З ним усе буде добре. Не плач…