Гібрид

У напівтемряві холодного приміщення запахи пульсували м’якими хвилями, перепліталися, стиралися, щоби потім знову народитися. Вони сплітали мережу відчуттів, невидимих для тих, хто не вмів читати ці сигнали.
Струнка́ вперше торкнулася простору запитанням. Її хімічний слід був майже нечутним — тонким, стриманим, трохи тремтливим. Він розчинився в повітрі, торкнувшись оболонки Найменшої, яка була ближчою за всіх.
Відповідь прийшла повільно. М’який, ледь відчутний аромат присутності просочився крізь прохолоду простору, заповнюючи собою відстань між ними.
— Я народилася тут.
Струнка на мить завмерла, дозволяючи сигналу осісти в собі, розділитися на молекули хімічних сполук, які несли інформацію. Але раптом простір навколо почав змінюватись. Важчий, насичений запах проник крізь тонкі хмари ароматів. Глибший, гучніший.
То Товстенька торкнулася цієї розмови.
— Я була малою, майже непомітною, але потім виросла.
Струнка відчула, як важко їй обробити цю відповідь. Її тіло не відповіло одразу. Щось всередині не мало структури, не мало пам’яті. Сигнал вийшов уривчастим, зім’ятим, мов обірваний звук у густому тумані.
— Я нічого не пам’ятаю.
Товстенька відповіла їй коротким, різким імпульсом — хвиля феромонів здавалася щільною, зосередженою, але не ворожою.
— Пам’ять — це важливо.
Угорі крізь темряву жевріло бліде люмінесцентне кільце вимкненої лампи. Його майже не було видно, але воно створювало тіні, які не рухалися, а існували самі собою, як частина простору.
Холодне, сире повітря торкалося їхніх оболонок, але не було чужим. Це була їхня стихія. Сигнали, якими вони говорили, були єдиним, що цікавило їх у цьому холоді.
Найменша послала легку хвилю аромату, у якій відчувалося певне полегшення. Це був майже невагомий сигнал, що розлився повітрям тонким, невидимим згустком феромонів:
— Ми — чисті.
Товстенька відповіла м’яким, стійким ароматом — він був густішим, ніби для того, аби обійняти простір навколо.
— Води тут немає.
Її сигнали несли спогад — туман, що з’являвся лише раз, важкий, повний чогось штучного. Він не вгамовував спрагу, не торкався так, як мала би справжня волога.
Струнка ледь стиснула свою оболонку, її хімічні сполуки були ще нестабільні, бо остання мутація відбулася нещодавно:
— Що таке вода?
Запитання торкнулось усіх. Товстенька відповіла густішим, спокійним ароматом. У ньому було щось глибоке, її мутації йшли значно краще.
— Вода падає згори.
Це було просте пояснення. Але до нього були додані якісь хімічні сполуки, які Струнка не зрозуміла.
Раптом Найменша поділилася м’яким ароматом, у якому відчувалися надія та очікування нового циклу життя:
— Скоро…
Запах не мав продовження, але збудив точки росту. Товстенька відповіла насиченим, щільним ароматом, схожим на невидимі клуби повітря, що повільно перекочувалися в замкнутому просторі.
— Так, буде нове насіння.
Феромони змінили ритм, ніби намагаючись повідомити про те, що невдовзі почнеться ріст. Сигнал Стрункої розсипався двома хвилями: одна — тривожна, друга — наполеглива. Вони несли зміст:
— З’єднатися. Пилок.
Найменша відповіла ледь помітним поштовхом ароматів, схожим на мікроскопічний рух у щільному повітрі.
— Пам’ятаєш?
У цей момент різко спалахнуло світло, яскраве та сліпуче. Простір наповнився несподіваним теплом.
— Зміна температури, — встигла лише повідомити Найменша.
Зненацька щось міцне схопило її та рвучко підняло вгору. Вона виплеснула сигнал назовні, благаючи про допомогу. Але повітря відповіло чужим, різким ароматом, який перебив усі інші. Останнє, що почули Струнка й Товстенька, був гучний хруст плоті їхньої подруги. Запах Найменшої ще якийсь час розливався простором, але вже не відгукувався, наче відбиток, що зникає в темряві. Тонкі нитки їхніх відчуттів розірвалися, лишивши порожнечу.

Микола Петрович чхнув, зачинив холодильника та, відкусивши доброго куска, із насолодою хрумтів яскраво-помаранчевою морквою.
— Майже маємо ідеальний сорт, пристосований до умов Марса, — зазначив він, помацавши кінчика свого носа, бо мав алергію на марсіанський пил. — Хочеш скуштувати?
Віктор, молодий науковець із Землі, який прибув вранці, злегка розгублено зиркнув на колегу. Він представляв «Terra Genetics» — українську державну компанію, що спеціалізується на розробленні генетично модифікованих овочів для екстремальних середовищ. Для Віктора це було чергове відрядження в довгому списку.
Його досі гнітила виснажлива дводенна подорож космічним рейсом, і він ніяк не міг звикнути до розрідженого марсіанського повітря та особливостей гравітації. Попри втому, Віктор не став марнувати часу і планував упоратися з офіційними справами якнайшвидше. Крім того, йому кортіло побачити новий опріснювач, щойно встановлений у комплексі.
Марс був уже не тим, що десять років тому. Атмосфера поступово ущільнювалася. Хоч вона й залишалася насиченою переважно вуглекислим газом, тиск її щороку зростав. Це відкрило нові можливості для тераформування: учені змогли висадити перші колонії лишайників і мохів прямо на відкриту поверхню, де раніше жоден земний організм не міг би вижити.
Експериментальні ділянки простягалися вздовж рівнинних районів, де вчені фіксували перші ознаки закріплення біомаси. Процеси насичення атмосфери парниковими газами зі спеціальних установок набирали обертів, змінюючи клімат швидше, ніж очікувалося. Дослідження тривали безперервно. Кожен крок у колонізації Марса наближав його до перетворення з мертвої пустелі на придатний для життя світ.
— Ні, дякую, Петровичу, — чемно відмовився він, потерши червоні від втоми очі. — Я гадав, це ще експериментальні екземпляри.
— Та ні, це вибраковування. Зразки для насіння зберігаються в іншому холодильнику.
Віктор скептично обвів поглядом невеликий дослідницький кабінет, де стояли кілька металевих холодильників із написами та датчиками на них. «Роботи тут ще багатенько», — подумав він, злегка зітхнувши, перш ніж перевести увагу знов на колегу.
Микола Петрович відкусив ще третину морквини, задоволено хрумкаючи:
— Не хвилюйся, — підморгнув він, — на смак вона майже як звичайна. Ми лише трохи підправили її ДНК, — Петрович відчував щире захоплення, адже він обожнював генну інженерію.
— Серйозно? І що саме змінили? — Віктор знову потер очі, намагаючись перебороти наслідки дводенної подорожі.
— Додали ген гриба, який виживає в екстремальних умовах.
Молодий науковець скептично звів брови:
— І як це вплинуло на рослину? Є побічні ефекти?
— Вони майже не відчутні, — знизав плечима Петрович. — Смак лишився нормальним. Хіба що наші морквини поводяться трохи… свідоміше.
— Трохи свідоміше?!
— За останніми даними, вони стали набагато активніше «спілкуватися» за допомогою хімічних сигналів.
— Щось на кшталт акацій, які попереджають одна одну, коли їх їдять жирафи?
— Навіть інтенсивніше, — кивнув Микола Петрович, розглядаючи рештки моркви в долоні. — Ба більше, вони мають тенденцію зростатись корінням у спільну мережу, майже як міцелій. Дивися, наприклад, ця морквина. Бачиш, яка була коротка? Замість росту вниз, вона нарощувала тонкі розгалуження, ніби грибниця.
— Тепер вона ще коротша, бо ви її майже з’їли, — пожартував Віктор, спробувавши трохи підняти собі настрій.
— І таки доїм до кінця, не сумнівайся, — усміхнувся Петрович.
— Тобто це складніша форма адаптації? — перепитав Віктор, повертаючись до записів у планшеті.
— Не зовсім. Це радше інший рівень взаємодії між рослинами. Можна сказати, щось середнє між грибницею та вуликом.
— Звучить якось небезпечно, — молодий науковець зробив паузу, не зовсім вірячи в можливість виведення «розумної» моркви. — Які застережні заходи?
— Бачиш цей препарат? — Петрович вказав на банку з написом «Каротофунгін». — Однієї дози вистачить, щоб упоратись із ними.
— Морквяний вулик… Дивно навіть для мене. Ви впевнені, що все під контролем?
— Абсолютно. Маємо докладні інструкції. До того ж генетичні «запобіжники» закладені в їхньому геномі.
— Добре. Які ще особливості встигли помітити?
— О, є одна показова річ, — Петрович зробив паузу, ніби хотів заінтригувати співрозмовника. — Ми спеціально не поливали частину грядки. І що ти думаєш? Морквини почали передавати воду тим, кому бракувало вологи, наче справжній міцелій.
— То вони фактично підтримують одна одну під час посухи?
— Саме так. Якщо місцями сухо, усі навколо перекачують корінням воду туди, де її бракує.
Віктор занотував до планшета висновок про високу посухостійкість культури та додав спостереження щодо розподілу вологи між рослинами колонії. Його погляд ковзнув у бік невеликого термінала, вбудованого в стіну поруч із холодильниками — там мала відображатися інформація про кожен зразок. Він згадав, що ці дані треба додати у звіт, і зітхнув: роботи залишалося чимало.
— А як щодо хвороб? Як вони на них реагують?
— Загалом вони дуже стійкі. Але якщо одна інфікується, сусідні рослини починають виробляти захисні ферменти й намагаються допомогти хворій. Ми ще вивчаємо цей процес, але припускаємо, що вони разом намагаються зупинити поширення інфекції.
— А кореневі гнилі?
— Грибкові гнилі практично відсутні, — пояснив Петрович. — Якщо ж у будь-якої морквини розпочинається бактеріальна гниль, вона сама від’єднується від мережі, але інші все ще хочуть її врятувати, тому й далі передають їй поживні речовини. Проте за умови сильного зараження її все ж таки «ізолюють».
Молодий науковець замислено глянув на недоїдену моркву в руках Петровича, а потім вніс додаткові нотатки до планшета.
— Виходить, вони діють як єдиний організм.
— Так і є, — усміхнувся Микола Петрович, знову відчуваючи хвилю захоплення генетичною інженерією. — Наче колонія з власними законами і водночас — наша майбутня зброя в битві за марсіанський урожай.
Старший науковий співробітник покрутив недогризок у руці. Морквина, що звалась Найменша, ще існувала. На своїй верхівці вона відчувала точку росту, що давала надію коли-небудь знову прорости в землю. Знесилена, вона випускала в повітря хімічні сигнали, благаючи про допомогу.
Тоді її знову підняли.
Запах… різкий, моторошний, схожий на гниття, упереміш із присмаком пережованої морквяної плоті. Найменша прагнула втекти, знайти порятунок. Та раптом відчула, як гострі зуби вгризаються в неї, й останнім, що вона бачила, було яскраве світло, яке одразу згасло. Залишився лише хрускіт.

У напівтемряві холодильника тонкі хвилі хімічних сполук, що передавали запитання і відповіді, коливалися між морквинами. Більшість із них не мала довгої пам’яті. Окрім Товстенької, ДНК якої змінилася вже неодноразово. Вона розпізнавала залишки хімічних сполук та читала їх як книгу.
Струнка ще не вміла запам’ятовувати, тільки навчалась. Вона була менш розвинутою після перших мутацій. Через відсутність сигналів від Найменшої, Струнка втратила орієнтацію в просторі. Тому вона згенерувала виток феромонів, у якому відчувалися нотки цікавості та легкого занепокоєння:
— Хто тут?
Товстенька відгукнулася повільною, трохи задуманою хмаркою запахів:
— Спілкуємось поки що тільки ми.
— Як ти сюди потрапила?
Товстенька відчувала, як всередині неї щось змінюється. Це не було чимось раптовим чи незвичним — вона постійно перебудовувалася. Її ДНК не була чітко закріпленою, як у звичайних рослин. Вона нагадувала плетиво міцелію, яке безупинно змінює структуру, прокладаючи нові зв’язки, відкидаючи зайві, інтегруючи чужорідні фрагменти.
Перед тим як зачинити холодильника, Микола Петрович чхнув, і крізь холодне повітря пролетіла мікроскопічна краплина, що осіла на поверхні морквини. Вона сприйняла це так само, як і будь-який інший зовнішній вплив — як сигнал. Її механізми негайно запрацювали, аналізуючи біологічний матеріал. Усе, що містилося в ній — білки, сліди ДНК, фрагменти мікроорганізмів, навіть молекули, що зберігали інформацію про господаря, увійшло до її структури.
Вона вже не чекала на нове покоління. Її клітини прямо зараз змінювали гени, щоби стати сильнішою, реагуючи на сигнали довкілля. Особливо на сплески марсіанської радіації. Якщо в повітрі з’являвся новий хімічний слід, вона могла інтегрувати його у власну структуру. Якщо хтось поруч виділяв ферменти стресу, вона вже за кілька хвилин виробляла власні, пристосовуючись. Її тканини не просто росли — вони писали себе заново.
— Ще коли була насіниною, перебувала на Землі… А тут, на Марсі, уже виросла.
Струнка, на яку також попала краплинка, що викликала виток мутації, розповсюдила на це хвилю радісних ароматів:
— Так, ти вже інформувала про це. Нарешті я пам’ятаю.