Рожева колючість самотності

– Припини нюхати цифри, – каже мені Фііна.
В її інтонації немає засудження, лише лагідний дотик із присмаком білого шоколаду.
– Я не нюхаю їх, – відказую, – я просто знаю, що вони пахнуть малиною. Особливо, ті, що містять у собі кому.
– Дурник! Дурник! Дурник! – вигукує Вуглець. Він не має на меті мене образити: у його інтонації теж є присмак шоколаду, тільки молочного.
– Тоді, будь ласка, перевіряй цифри швидше, – промовляє Фііна. – Час спливає. Ще кілька хвилин, і я битимусь головою об стелю.
Всі знають, що це неправда. Всі, окрім Фііни.
Але вона має рацію: час дійсно спливає. Мені потрібно ще раз перевірити всі отримані цифри для того, щоб перезапустити експеримент. Компʼютер, вочевидь, уже зробив це, але ми не маємо гарантій в тому, що його не було скомпрометовано. Ба більше, ми не маємо гарантій у тому, що це насправді компʼютер.
З вулиці лунає глухий удар. І одразу за ним – дзвінкий, металевий.
– Він знову за своє, – каже Мойрик, виглядаючи у вікно.
– Він ніколи і не зупинявся, – відповідає Фііна. – Нам би його упертість.
– У нас вона є, – впевнено заявляє Мойрик. – Інакше ми б давно вже склали руки.
– Розумник! – коментує це Вуглець і, витримавши задумливу паузу, додає: – Розумник.
За вікном нашої лабораторії видно футбольне поле сусідньої школи. На ньому лише один гравець – кучерявий хлопець міцної статури. Попри морозну погоду на ньому лише шорти і футболка. Під ногами – облізлий, старий мʼяч. Хлопець розбігається з середини поля і щосили лупить по мʼячу: той кулею летить в сторону воріт і, вдарившись у ліву штангу, відскакує.
– Відколи я почав рахувати, це вже двохсота штанга ніби, – каже Мойрик. – Через нього пес налякано скиглить.
– Колись, він забʼє гол і заспокоїться, – розмірковує Фііна.
– Дурник, – каже Вуглець так, ніби не згоден.
– Навряд чи, – сумнівається Мойрик. – Хіба що він колись поцілить у праву штангу, а не ліву.
– Мої підрахунки будуть трохи швидшими, якщо ви трохи помовчите, – тихо кажу я.
Вони всі витріщаються на мене так, ніби забули, що я взагалі тут.
– Пес говорить, що ми тобі не заважаємо, – нарешті каже Мойрик. – Але діло твоє.
Мʼяч знову влучає в штангу. Дзвін цього удару – жовтий і на смак схожий на перестиглу грушу.

Я розумію, що з усієї нашої команди мені пощастило найбільше. Відчуваю себе привілейованим. Мене ніхто не обирав головним чи лідером, але цю відповідальність я взяв на себе власноруч. Без мене на порятунок людства годі й сподіватися.
Кожен з їхньої трійки – напевно, розумніший за мене. Кожен з них – абсолютно точно досвідченіший за мене. Але з симптоматикою мені точно пощастило більше, ніж їм. З цим фактом ніхто не сперечається. Вони дивляться на мене не стільки з повагою, скільки з надією. Їхні мізки і мій здоровий глузд – можливо, остання надія людства.

Мʼяч бʼє в штангу. В роті – перестигла груша.
– Цифри правильні, – констатую я. – Ми можемо розпочинати друк.
– Розумник, – погоджується Вуглець і переходить до принтера.
Фііна видавлює з себе радісну посмішку. Вона напружено дихає, поглядаючи на стелю. Мойрик міг би спробувати її якось заспокоїти, але замість цього він веде діалог зі своїм собакою:
– Що кажеш? Так, авжеж, ти теж розумник. Ніхто в цьому не сумнівається, – Мойрик присідає, щоб попестити песа за вухом.
Хоча в нього немає собаки. Він гладить повітря.

Три дні тому Земля отримала сигнал, який назавжди все змінив. Точніше, всіх.
Людство не встигло дійти консенсусу щодо того, чи було це сигналом. Але в нашій лабораторії вважалося саме так. Єдиний, хто мав іншу думку, – це пес Мойрика. Вони часто сперечалися на цю тему. Пес був упевнений, що ніякого сигналу не було, і це просто спалах на Сонці, що спричинив надзвичайно сильний викид радіації та електромагнітних хвиль. Це вплинуло на електричні процеси в мозку, і через це кожна людина на землі раптом збожеволіла.
Надзвичайна маячня. Слава богу, що я цього пса не бачу.
Безперечно причиною божевілля людей був сигнал з космосу. Швидше за все якась інопланетна раса намагалася вийти з нами на контакт і відправила повідомлення. Цей сигнал містив певні електромагнітні частоти. Скажімо, такі частоти, до яких наші мізки були не готові. Такі частоти, які їх змінили.
Я і Фііна були впевнені, що це сталося випадково. Що нам просто відправили блок інформації.
Мойрик і Вуглець вважали, що це була цілеспрямована атака. Що це – початок першої космічної війни.
Але ми не витрачали час на сперечання. Натомість ми шукали спосіб повернути здоровий глузд.

– Розумник-розумник, – впевнено киває Вуглець. Він показує на екран компʼютера. Там написано, що друк нової версії шолома закінчиться за пів години.
На щастя, Вуглець у нашій лабораторії відповідав за матеріали і друк, тобто більш за фізичну працю, тому двох слів, що залишились у його лексиконі, наразі вистачає для успішної комунікації. Чесно кажучи, з ним ми розуміємося краще, ніж із Мойриком, який у будь-який момент може забути, що щойно спілкувався з реальною людиною і перемкнеться на свого вигаданого собаку.
Удар об штангу. Жовтий колір. Перестигла груша.
Фііна стогне і благально дивиться на мене так, ніби я можу допомогти. Моєї вигадливості вистачає хіба що на те, щоб принести їй склянку води. Сказати “випий це”. Подивитися на її вираз обличчя, з яким вона дивиться на будь-кого, кого вважає ідіотом. Почути її фразу:
– Думаєш, це еліксир, який мене зменшить?
Мені доведеться стримати посмішку.

Це кумедний жарт, бо патологія Фііни називається синдромом Аліси в країні чудес. Через сигнал з космосу її мозок трохи перебудував свої нейрони і вирішив по-новому сприймати простір і власне тіло. Інколи їй здається, що вона занадто маленька. Інколи навпаки вважає себе велетнем. Через це зараз вона відчуває фізичний біль – такий, ніби її намагається розчавити стеля. Це справжній біль – бо в нього вірить її власний мозок.
Як і багато інших людей, вона інколи чує голоси. Голоси, яких насправді не існує. Але це дрібничка порівняно з тим, що вчора вона не могла сісти на стілець, бо вважала себе занадто крихітною. Тож Вуглець вдав, що підсаджує її, щоб вона нарешті могла всістися.
Вуглець не може промовляти жодні слова окрім “дурника” і “розумника”. Інші слова він досі памʼятає і прекрасно ними користується, але озвучити їх не здатний. Зате він може писати, тому ми знаємо, що він відтепер не бачить круглі предмети. Для нього футболіст бʼє ногою об землю і через секунду лунає металевий звук удару об штангу, але мʼяч у цьому не бере участь. Жодного мʼяча, жодних круглих предметів.
– Тобто виходить, що мʼячик, який я кидаю своєму псу, ти теж не бачиш, – якось зауважив Мойрик.
Ну, той мʼячик ніхто не бачить.
Після отримання сигналу мозок Мойрика почав бачити нереальні обʼєкти. Але сам Мойрик у перший день прокоментував це так:
– Друзі, схоже, я тепер вмію спілкуватися з тваринами. Я розумію їхню мову.
– Якими тваринами? – запитав я.
Він засмутився. Йому не подобалось бути божевільним.
Мені пощастило найбільше. Кожен з моїх колег отримав як психічне, так і неврологічне відхилення. У мене була лише якась химерна форма синестезії: реакції одних органів чуття стимулювали інші органи чуття.
Звук міг спричинити смак. Дотик міг мати колір. Емоції змінювали освітлення.
Моя улюблена пісня загортала мене в туман, а електронна музика, що подобалася Мойрику, викликала поколювання. Кожен чуттєвий досвід перетворився для мене на складний калейдоскоп, що одночасно був як цікавим талантом, так і нескінченним прокляттям.
Так я дізнався, що через голод у мене темнішає в очах настільки, що я нічого не бачу.
Так я дізнався, що мʼятний колір викликає у мене в ніздрях жахливий сморід, від якого паморочиться у голові. Ба більше, при споживанні чаю з мʼятою я лише згадав про існування мʼятного кольору і знову відчув цей огидний запах. Моя синестезія була навіть лінгвістичною.
Коли я згадував про своїх рідних і близьких та думав про те, де вони і через яке саме божевілля зараз проходять, мене проколювало одночасно тисяча крихітних голок. Емоцію, яку я відчував, було важко назвати якимось конкретним словом. Я не знав, що саме це було – самотність чи безсилля, – так само я не знав, чи дійсно є велика різниця між цими поняттями, але я точно знав, що воно було гострим, нестерпно гострим. І ще – рожевим. А я ніколи не любив рожевий колір.
Тож я намагався не думати про інших людей. Натомість я сконцентрувався на порятунку людства.

Фііна кричить. Її зойк напрочуд яскравий, сліпить мене неначе серпневе сонце. Але одночасно з ним він холодний, тож я миттєво відчуваю мороз на пучках пальців.
– Будь ласка, тримайся, – кажу я. – Ще кілька хвилин, і ми спробуємо новий шолом. Цього разу має спрацювати.
– Ти не зможеш його навіть надягнути на мене, – шипить вона. – Подивись, яка в мене величезна голова.
– В тебе звичайна голова, – відказую я, хоча розумію, що немає сенсу сперечатися. – Але вона дуже розумна, занадто розумна, тож не дивно, що вважає себе такою великою.
– Я мрію бути маленькою, – шепче вона.
– А коли ти була насправді маленькою, то про що ти мріяла? – кажу я, сподіваючись, що це її відволіче.
– Я мріяла створити ліки від раку.
Я киваю. Всі ми про це мріяли.
– Але для цього треба бути великою. Тільки не в сенсі розміру, – продовжує Фііна. – А я ніхто.
– Це неправда, – я хитаю головою. – Ти завжди була великою, тому тепер ти тут. І у твоїх руках – порятунок людства. Саме ти придумала, як нас усіх може врятувати шолом. Це – твоя ідея. Твоя. Ти нас усіх врятуєш.
– Я не можу врятувати навіть себе, – видавлює Фііна.
На її очі навертаються сльози. Як не дивно, сльози викликають на моєму язику смак солі. Можливо, єдина синестетична реакція, що має сенс.
Але раптом я заглиблююсь у причини появи її сліз і відчуваю безсилля. Тисячі рожевих голок миттєво нагадують мені про своє існування.

Коли Земля отримала сигнал з космосу, ми працювали разом в лабораторії над зовсім іншим проєктом. Кілька годин ми витратили на збір інформації по всіх можливих каналах, щоб зрозуміти, що відбувається. Це було доволі складно: цивілізація перетворилась на суцільний хаос в лічені хвилини. Але ми були в лабораторії, у нас було все найсучасніше обладнання, тож ми почали діяти.
Саме Фііна висунула тезу про те, що причиною божевілля є електромагнітні хвилі. І якщо це так, то їх можна заблокувати за допомогою шолома, що захистить мозок. Перша його версія не змогла нам допомогти, тож Мойрик запропонував створити контрсигнал, який випромінюватиме шолом. Я провів усі потрібні розрахунки, ми по черзі їх перевірили. Вуглець підготував потрібні матеріали і запустив друк нового шолома.
Ми всі разом чекали на повернення здорового глузду.

– Розумник! – вигукує Вуглець. Він показує жестом на екран монітора, який повідомляє про закінчення друку.
– Нарешті! – радіє Мойрик. – Як і минулого разу, пропоную вам спочатку випробувати розробку на моєму псі.
– Дурник, – підмічає Вуглець. Його голос знову віддає шоколадом.
Я коротко посміхаюсь. Ми всі напружені, але маємо час і сили на гумор, бо без нього уже зовсім би збожеволіли. Маю на увазі, ще більше.
Удар об штангу. Жовтий колір. Перестигла груша.
– Здається, мені вже краще, – протягує Фііна. – Але я поки що боюся рухатись, щоб не розчавити нікого з вас.
Вуглець знімає шолом з принтера і підʼєднує всі потрібні дроти. Він показує мені рукою на екран: всі системи підключені, контрсигнал активовано, я можу починати тестування.
– Шолом має спрацювати негайно, але можливо твоєму мозку знадобиться хвилина чи трохи більше, щоб адаптуватися до нової реальності, – нагадує Фііна. – Твій мозок уже відвик від нормальності.
Штанга. Жовтий. Груша.
Якщо цей шолом спрацює, другий ми роздрукуємо для цього футболіста. Щоб він забив той клятий гол.
Мої руки тягнуться до шолома. Я востаннє кидаю погляд на своїх колег. Вони мені посміхаються. В їхніх очах надія. Надія тепла і легенько лоскоче мою шию. Це приємне відчуття.
Я посміхаюсь їм у відповідь.
А тоді надягаю шолом.
Штанга.

Але після неї нічого не слідує. Я не бачу жовтий колір. Я не відчуваю перестиглу грушу. Лише чую звук штанги. І більше нічого.
– Так! – радісно кричу я і несподівано для себе навіть підстрибую.
Раніше радість була червоною. Тепер вона втратила колір.
Мені хочеться обійняти Фііну, хочеться підхопити її на руки, але тепер це неможливо.
На стільці, де вона сиділа, нікого немає. Поруч стояв Вуглець, але він зник. І Мойрика, що був неподалік, нема. Його собаку теж не видно.
– Друзі, – кажу я.
Це слово звучить ніби грім у порожній кімнаті. Тут нікого нема. Лише я сам.
– Друзі, – повторюю я.
І зовсім не відчуваю рожевих голок. Лише згадую про те, якими вони були.
Одного погляду за вікно достатньо для того, щоб зрозуміти, що на Землі продовжується хаос. Порожні вулиці, сирени, бите скло, крики. Апокаліпсис досі тут. Я не видумав його. Я збожеволів, але не настільки. Я це розумію.
Ще я розумію, що шолом на моїй голові дійсно блокує випромінення з космосу, яке принесло нам катаклізм.
Я сказав би Фііні, що ми щойно врятували людство. Але не можу, бо я її видумав. Фііна – це одна з моїх патологій.
Раптом чую якийсь гучний звук з вулиці. Тепер, без синестезії, на ньому дуже легко сконцентруватися. З цим звуком футболіст бʼє по мʼячу.
– Ну хоч ти справжній, – кажу я вголос. Але не посміхаюсь.
Мʼяч влучає у штангу. Відлітає назад. Хлопець рвучко перехоплює його, зупиняє і знову йде на розбіг. Ще один удар. Ще одна штанга.
Я починаю розуміти. Не одразу, але до мене доходить.
Удар. Штанга. Кілька сотень таких спроб – і я починаю бачити не те, як він не може забити гол, а те як талановито він влучає в одну й ту саму штангу.
Не знаю точно, скільки я стою біля вікна і дивлюся на цього хлопця. Можливо, минає година. Кожен наступний удар все більше наближає мене до правильного висновку.
Наша планета отримала сигнал.
Мій мозок адаптувався під нього.
Тепер настав час адаптуватися мені.

Я знімаю шолом.
Вони все ще дивляться на мене з надією. Мені знову лоскоче шию.
Мойрик підходить ближче, обіймає мене.
– То як, працює? – питає Фііна. Вона теж робить кілька кроків назустріч до мене. Доволі впевнено – як ходять люди нормального розміру.
– Працює, – відказую я. – Триматиму його неподалік.
Вони по черзі кивають. Я кладу шолом на свій робочий стіл.
– Пес каже, що хвилювався за тебе. І дуже радий, що ти в порядку, – промовляє Мойрик. – Шанс того, що контрсигнал негативно вплине на твої нейрони, мізерний, але він є. Добре, що ти з нами.
– Та куди б я без вас, – відмахуюсь я.
– Розумник, – каже Вуглець. І показує мені палець вгору.
Дивлюся на шолом і ловлю себе на думці: я повернувся до синестезії саме для того, щоб більше ніколи не відчувати рожеву колючість самотності. Життя сповнене парадоксів.
Удар об штангу. Перед очима – жовтий колір. На язику – перестигла груша.
Якийсь час ми мовчимо. Напевно, ніхто не очікував, що ми так швидко прийдемо до щасливої розвʼязки.
– То що тепер? – невпевнено питає Фііна.
Я дивлюся в її бездонні очі, очі великої людини, що інколи вважає себе занадто маленькою. Відповідь здається мені очевидною.
– А тепер ми створимо ліки від раку, – кажу я.