Спаситель, якому начхати

Коли малою слухала про Будду Назареяна, то визирала надвір і дивувалась: що ж такого побачив у світі Ісус, що вирішив померти задля його спасіння? І що було не так зі мною, що його пожертва мене геть не зворушувала?

 

Вибух струсонув Скинією. Сили диктатора Дунґо штурмували острів. Ейзарія нищилась. Я ж немов заціпеніла: витріщалась на кріогенний саркофаг з обличчям моєї сестри всередині.

– Ні!

– Так. – озвався твій зверхній голос, – Справжня мета – спасіння довголіття і воскресіння. Можеш клясти мене, але зробиш, як наказано!

Я мала випустити СОГ-2 на поверхню, щоб усі без антигену сконали. Усі війська Дунґо; і всі двадцять тисяч цивільних. Зате опісля ніхто не посмів би напасти на нас. Ти – власниця вірусу й “Лазара” – стала б гегемоном регіону. А ще – ти обіцяла повернути Айлу.

План зухвалий і просто таки гротескно-наполеонівський, розкритий тобою у сховку Скинії, у розпал боїв нагорі. От тільки “Лазар” був не про повернення близьких. Числа дослідження брехали. А якби й ні, впевнена, що Айла цього хотіла б? Чи була б вона знову людиною, а чи овочем? Втім, це ж байдуже, так? Ти й собі брехала про справжню мету.

– Ти, як той Молох, мамо. – озвалась я, – Навіть на краю прірви прагнеш пожерти якнайбільше!

І клацнула активатором ЕМІ-гранати.

 

Порятунок світу від голоду й чуми – благородна мета. Що може звучати солодше, так, мамо? Ейзарія – твій острів-фортеця – мала стати його форпостом. Але ти прирекла її, прагнучи незмірного.

Я була свідком світу вже геть неуявного іншим: зелених лук, густих долин, помережаних стрічками річок під безкраїм блакитним небом старого програвача. А ще – свідком світу, що помирав, лишав тільки сірість та повсюдний шурхіт вентиляції. І задуху. Коли наставав сезон гіперганів, східний вітер змітав усе легше від залитих в бетон сталевих паль.

Моя родина Лінкольнів входила до десятки найзаможніших в регіоні. У ХХVІ-му столітті ми володіли величезною агрохімічною імперією, зведеною на попелі й кістках Темноліття. Проте цей світ не пам’ятав крові, лише, хто його нагодував.

Про голод я чула з пелюшок. Про загибель зернових, цвіт океану та парниковий колапс, що вже було не спинити. Про Плісняву, що пожирала поля, як полум’я цивілізації – прерії. Це виринало скрізь. Щороку більшало місць, де скрута переростала у справжній мор. Їх називали нетрями.

Зона проживання звужувалась, а в її центрі стояли Лінкольни й моя мати. Ми подарували людям харчові брикети хоа, чим порятували сотні тисяч життів. Хоа був нашою індульгенцією світу за те, що ми панували, мов давні олігархи Америки.

 

Ейзарія впала. Дунґосці забирали, що могли, інше – палили. Нас замкнули у комірчині. За столом навпроти сутулилась ти, мамо. Між нами – бляшанка з двома смертями. У тиші – прірва несказаного.

Вперше за роки я роздивилась твоє лице. Мій давній спогад – випалені сонцем береги й люди поруч з твоїм силуетом. З малечку я впізнавала тебе зі спини швидше, ніж з обличчя.

Ти була дуже зайнятою. Хоч я й бачила тебе вряди-годи, втім навчилася гордо розповідати: “Моя мама шукає способу врятувати світ!” Адже тебе дійсно вело саме це?

Для плебсу ти була гарантією хліба насущного, символом боротьби з ворожою природою. Але тебе не цікавили ні люди, ні їхня віра. Якось у церкві ти разом з усіма проспівала гімни, а після лаконічної проповіді вийшла, наче то чергова зустріч з партнерами. Але я знала той твій вираз: повної байдужості до речей-не-більш-ніж-атрибутів твоєї репутації. Я часто його зустрічала.

Усі ті наукові саміти, пожертви, ручкання з елітою, “горе” за Айлою, коханці й дефілювання зі мною – виправдали вони себе? Звідусіль я чула, якою ж важливою справою займається моя мати! Хіба вони могли помилятись?

У тих почесних софітах за якусь часину ти голубила мене більше, ніж довгі тижні до та після. Якими ж холодними були ті пестощі! І яким гарячим був твій ляпас на форумі в Седжоні. Тоді ти дійсно звернула на мене увагу. Нарешті всі довкола бачили, яка з тебе зразкова мати! Ти ж була нездатна любити. Чи вирішити глобальні проблеми, бо жадала іншого. Ти була продовженням амбіцій своїх батьків: мадам Абі жадала статків, твоя власна мати – влади, а ти – слави. І я теж була частиною твоєї слави. Тільки мене ти зламала. Повелася як з річчю: відіслала геть і забула. Але я не забула тебе, мамо. Я ненавиділа, а втім жадала твоєї усмішки.

 

Комірчина. Твої вуста стислись у лінію:

– Ти – моя найбільша помилка.

– Дякую, мамо. Я знаю.

– Ти не відаєш, що накоїла, Кіро.

Звісно. Звідки мені було?

 

Мене кликали Принцесою вбогих. Я брала участь в гуманітарних місіях під стягом Лінкольнів, а ти пожинала плоди. Я стала Амідою нужденних – обличчям твого милосердя у нетрях, а якось – у серці пітьми охопленої чумою провінції. Виживання було фартом. Тож так – я бачила мор.

Злидні обожнювали мене. Гадали, мій нігілізм – вияв скромності й співчуття. Вони приймали з моїх рук хоа, дякували, молились. Знали б, як до здертої шкіри я мила себе після їхніх нетрищ; як прагнула забути їх сморід, стогін та очі загнаних звірів; як зневажала себе через глибоку відразу до них: за те, ким були, як животіли й плазували перед владою мені подібних; як упритул не бажали бачити мене справжню, натомість уявляли осяйну спасительку; а хто й бачив – ненавиділи, та не підводились, а далі скніли. Геть як я. Це за такий світ ти боролася, мамо? Такі, як ти – ви ж не рятували його, ви не давали йому сконати, адже самим вам у ньому зручно.

Так-то чхала я на людей. Їхній світ ввижався мені жалюгідним, а втім весь час переконувала себе у щирій вірі в доцільність його порятунку (якби вдалося). Цим я прагнула відрізнятись від тебе: справді турбуватись метою, а не ханджувати. Втім, яблуко від яблуні: я теж торувала шлях до власної “мрії” за ширмою альтруїзму. Ти, мамо, була моєю “мрією”.

 

Майже рік у пеклі чуми. Я вижила. І не сама.

Завагітніла. Те байстря – випадкове, як усе там: секс, стимулятори, смерть. Ні, моє дитя… Яка різниця! Цього не мало трапитись!

Життя часто зачинається у бруді. Я свідчила це не раз. Чому ж мій випадок мав бути інакшим? Після пережитого я вагалась, чи давати життя у такі знедолені і наповнені муками часи. Напевне, ні. Ти, мій сину, ріс і прагнув у цей світ, бо така вже природа, однак ти не обирав цього, а коли зміг би – то надто пізно. Було краще покінчити з тобою тоді. Я зробила все можливе, проте природа вперто змушувала тіло захищати тебе. І якось, ясного надвечір’я я нарешті змогла здивуватись неосяжному факту, що така, як я, могла нести у собі нове життя. Це явище відчувалось сакральним. У світі, де панувала смерть, обіцянка життя вабила, і я захотіла її пізнати. Життя торує шлях, не зважаючи на біль. Крізь нього. Попри нього. Може, це не так і погано?

Тоді я зважилась тебе зберегти, мій сину. Чомусь була переконана, що ти – хлопчик. Байдуже, хто твій батько, вирішила. Я спробую стати тобі матір’ю. Хорошою, дбайливою. Не як моя. Якщо хтось й мав умови, аби ростити дитину в такому світі, хіба це була не я? У тихому закутку, подалі від усього цього. Напевне, тоді вперше за довгий час я відчувала щось схоже на щастя.

Спи! Спи сном солодким, серце моє

У недоторканих наших краях,

Де небо блакитне і болю нема,

Де будем завжди такими, як є…

        Викидень стався на двадцятому тижні. Я думала, що помру, але це несуттєво, порівняно з потрясінням утрати. Лікарі сказали, сталось отруєння, хоч я й не могла збагнути, чим. Це спустошило. Дивно, як ти, небажане дитя, навіть не дитя іще, а зародок, став таким важливим. Сама винна! Вчепилась у тебе, мов у пліт. Моє життя набуло сенсу аж на цілих п’ять місяців. Що ж, спи сном спокійним, мій ненароджений сину…

 

Коли рік потому ти викликала мене на Ейзарію, мамо, я – в’язень твоєї тіні – не могла не прибути. Втім, я більше не мордувалась, як померти. Я гнівилась. Чому мали померти я чи мій син, а не цей зогнилий світ? Може, він й не для мене, але заборгував мені відповіді. Якщо я й свідчила щось у ньому, то це сваволю: чвари й наругу над людяністю навіть попри прірву. Мій вік – то час задухи. Час вітрів і вовків, попри всі збережені технології. Та хіба у них крилась причина?

Ейзарія ж була центром цього чортовороту. Я лише не очікувала такого розмаху. Ти залучила наших союзників, але й Дунґо – спільну загрозу – також. Забагато вплутаних у гру сил. Ейзарія кидала виклик навіть гіперганам, та була геть вразливою до іншої стихії. Тоді-то я й збагнула пастку. Ти зводила вавилонську вежу, приречену обважіти, і зігнала під неї двадцять тисяч агнців.

 

– Врешті, вона тебе спинила, виходить. – оскалилась я. – Ти не передбачила такого? Справді: як передбачити щирість?

– Тобою зманіпулювали, Кіро.

– Невже? Інколи грань тонка.

 

Та дівчина у витонченому андрогінному костюмі носила давнє західне ім’я – Патриція, і воно їй личило. Вперше побачила її на острівних стрімчаках і потім натрапляла всюди: завжди у вирі подій, впевнена, мов цілий світ влаштований для неї. Це мало б дратувати, а спонукало прагнути. Вона очолювала “Ноя” – збір генетичного матеріалу флори і фауни для прийдешніх поколінь. Жоден до пуття не знав, хто вона і звідки має такі статки-зв’язки, втім годі сумнівів: “Янгол карми” – старий танкер в лагуні – належав їй.

Ми були ровесницями, а такими різними! Тож коли Пат якось підрулила познайомитись, опісля лишивши слухали калатання серця, я навіть не обирала. Просто спостерігала, як воно витріщилось їй услід, а тоді спакувало речі зі словами: “тепер житиму в неї.” Ну, і що я могла вдіяти? А чи мала?

Відтоді ми були нерозлийвода. Раптом я припинила бути для всіх донькою Барбари Лінкольн, водномить ставши подругою Патриції. Вона розкляла мене від твоєї тіні в очах інших, і моїх власних.

Пат обожнювала тварин; зналася на мистецтві, грала на роялі, колекціонувала копії антикварних полотен.

– Клімт, Вермеєр, Ван Гог. – перелічила вона.

– А оця?

– Білокур.

Та квіткова композиція раз у раз привертала мою увагу. У своїй багатошаровій складності й водночас невигадливій простоті вона свідчила щось приземлено рідне, витокове, але протилежне диссолюції.

– Життєствердне. – підказала Пат. Наш світ мав би процвітати, волала картина, а став осередком зла та смерті, бо ми виродились у завдавачів болю через власні зранені душі. Втім, Пат вірила у карму й спокуту; що ми досі були здатні зцілити себе і світ.

– Сенс життя – жити.

Я думала про це під час роботи на тебе, мамо. Ти обіцяла покінчити з голодом і чумою, але ці два вершники тримали в шорах третього. Ти це добре знала. Ми стояли за крок від Великої війни, якби наші ліки дозволили Дунґо зрости на силі. Ти потребувала їх ресурсів, але не збиралась ділитись. Це я могла прийняти. Тому ми підробили звіти. Але ти не поспішала рятувати й союзників. Тобі бридило бути третьою серед рівних. Ти вигадала план.

Проєкт “Ханаан” – перемога чуми. Ми мали тисячі піддослідних, котрі продали душу за примарну надію спасіння. Будь я більш цинічною – сказала б, що то жертви в ім’я науки. Але я не можу забути тієї безпосередньої присутності смерті й відсутності богів, яких приклика́ли приречені; і руки, що потому тяглись до мене як особистого спасителя. Та я не була сальватором. Я працювала на пані Смерть, була її поромником і клерком. Я обіцяла людям рятунок, знаючи, що їх подальша кончина – лиш чергова ітерація, ще одна таблиця у звітності, списаний газ у крематорії. Щодня споглядала вервечку пакетів на ношах, хоч могла й не дивитись. Для чого? Певно, на випадок Божого Суду, аби зізнатись, що зріла діяння рук своїх. Ми мусимо знайти ліки, переконувала себе. Я трималась лише завдяки Пат. Ти це знала, а план потребував мене зламаною.

Тому ти вбила Тук – схожу на Айлу розумницю, хвору, до якої я прикипіла. Змусила докори сумління роз’їдати мене, шукати причину помилки і вийти на правду. “Ханаан” – біозброя. Дарма лякатись пеклом, коли мати – диявол! У чому ж, біс її, тоді була надія?

Що ти відповіла, коли я прийшла з цим до тебе?

– Дати людям рятунок – це, звісно, добре, але такі як ти, Кіро, не надто переймаються світовим порядком, тимчасом як саме він – головне, а люди – марні.

І додала:

– Сподівалась, ти засвоїш це з викиднем.

 

Я стискала пальцями карок скрюченого на підлозі тіла. Не могла ж ти, мій демоне, піти так легко! Лють підняла мене, і я замахнулася ще раз. І ще!

– Отож, ми обидві зраджені тими, кого любили. – ти зловтішалася навіть на руїнах своєї незбудованої імперії. Дістала з бляшанки пігулку, покрутила між пальців, проштовхнула крізь зуби, а тоді підсунула мені другу… Навіть в особистому апокаліпсисі ти пихато вважала його спільним.

Думала, я піду з тобою? Після усього? Ти убила Тук. Айлу. Мого сина. Пат.

Ти знала, що, зламавши, підштовхнеш мене злити інфу союзникам, а Пат -шпигунка Дунґо – вчинить те ж; що перші спробують усунути тебе тихо, а Дунґо діятиме грубо; мене ж, розчавлену остаточно зрадою Пат, ти підкориш.

Але Пат не зраджувала мене, тільки тебе. Це Пат дала мені ЕМІ-гранату. Вона розгадала план спровокувати Дунґо, а тоді занапастити їх на острові. Пат втішала мене після Тук. Пат подарувала мені цілунок: не коханки, а обранниці. Оманлива фашистка, серйозно? Вона могла втекти, а дала себе вбити, підтвердивши: вона була щирою. Вона вірила у карму й спокуту. Вона кохала.

 

Я флегматично відмила комірчину від крові та шматків плоті, як робили з хворими. Склала рештки в пакет. Втім, спалити тебе поруч інших було б блюзнірством. Тож віднесла тебе на полігон мікологів – туди, де виросла Пліснява. Вона пожирала цей світ – хай пожере й тебе.

Дунґосці пішли. Ейзарія згоріла. Десь за обрієм почалась Велика війна. “Янгол карми” хилився на мілині. Я зайшла востаннє. Не знала, що далі: чи піти світ за очі, чи прийняти останню ванну. А тоді помітила теки, зібрані Пат: дійсні результати пошуку ліків від Плісняви й чуми. І ємності СОГ-2 із епітафією:

Боги мертві!

Хто змиє з нас цю кров?

Вся влада у наших руках.

Життя чи смерть. Я мала справжній вибір. Втім, люба Пат, ми владні над вчинками, та не бажаннями.

Обрати смерть було простіше. Лише віднести СОГ-2 у міста – і за місяць вцілілі Ейзарії лишилися б єдиними живими в регіоні. Просто таки біблійна кара!

La fin du monde. Я смакувала ці слова. La fin світу, повного болю і брехні. Світу, що такий й без нас, але значно покривджений людьми. Як Бог, чи Небеса, чи Усемати кинули напризволяще своїх дітей, як люди занедбали сплюндрований ними світ, так і я тепер збиралась покласти край людям і нарешті обірвати цей нескінченний цикл мук. Дратувало, як вони обожнювали месій та спасителів, аби ті прийшли і порятували їх, раз у раз прикликаючи подібних тобі, мамо, але ніколи не припускали, що їхні долі можуть опинитися в руках такої понівеченої їхнім же світом душі, як моя. Яке ж спасіння вирішить принести вона?

Дилема руйнівника, Пат: коли маєш таку силу, на тебе лягає тягар не лише руйнування, але й відповідальність за те, що прийде опісля. Інакше я була б такою ж, як матір. “Ной”, квіти на полотні, диво нового, незаплямованого життя, яке мені довелось носити – я не бажала, щоб усе просто скінчилось. Не насправді.

Я була готова взяти гріх усенищення, але чи вагу усетворення?

Що ж, я була Смертю, Руйнівницею світу, і ніхто не міг мені вказувати, яку браму відмикати: у пекло, чи рай.