Авторство довести неможливо

***
– Ми потурбуємося про збереження доброї пам’яті про ваших близьких. Заповніть анкету та покладіть бажані пристрої до цього короба. По завершенню роботи, ви отримаєте їх очищеними, а усе найважливіше буде записане на обраний вами засіб збереження, а також, за бажанням, у фізичному вигляді. Наші монахи збирають чудові альбоми власноруч. Бажаєте?
– Ні.
– Гаразд!

***
Він не так давно почав цим займатися, але вже з перших місяців роботи втручання в особисте життя померлих припинило викликати у ньому минулий трепет. Та цього разу щось виходило за рамки буденності. Пристрій належав молодій дівчині, на його невдачу, дуже симпатичній.
Він уважно перелистував фото, обираючи гідні збереження. Така молода, здорова дівчина, і померла так рано..? Йому було шкода видаляти зайве, але мало з тих фото сподобались би її родині. У більшості, через їхню якість – це були буденні фото, які власник, як буває зазвичай, планував колись видалити сам. Деякі фото були відвертими. До цього він теж звик, але цього разу було схоже на те, що Бог його випробовував. Деякі місця з фотографій повторювалися, наприклад, лавка під великим дубом на пагорбі, з якого виднілося місто – фото були з одного ракурсу і майже зовсім однакові, лише за різних погодних обставин. Самотні селфі та фото друзів. З примірочних. Раптом він спіймав себе на тому, що припинив очищення і вже просто гуляв галереєю. Він відклав телефон та просидів деякий час у тиші. Потім пролистав трохи ще і таки вирішив піти прогулятися. Зробивши з десяток кіл монастирським садом, він повернувся.
“Думаю, мене просто непокоїть те, що вона була дуже молодою. Так шкода.”
Тоді він вирішив відкласти фотографії на потім. Але відео зробили лише гірше. Дівчина мала дзвінкий голос і, здається, писала власні пісні. Вона мала доволі багато друзів, милого песика, а також, можливо, бойфренда. Ні, не можливо, тут було видно точно. Цей факт його чомусь засмутив.
“Сподіваюся, вона зробила достатньо хорошого, аби потрапити до раю.”
Деякі відео він все ж зміг видалити, але як і з фотографіями, вирішив взяти перепочинок і перейти до аудіо. На це в нього пішла не одна година, хоча записів було не так багато. Це були її пісні та читання якихось віршів та текстів. Під них він і задрімав.
– ВЕЧЕРЯ!
До келії постукали. Він прокинувся, трохи підзарядився, по молитві перебрав ще трохи фото та вирішив, що на сьогодні досить.
Наступний день, здавалося, був найдовшим у його житті.
Для нього монаше життя не було легким, попри те, що інші вважали інакше. Треба дати належне, деякі з братів з усіх сил намагалися прийняти його якомога тепліше, та він все ще помічав їхню ніяковість щодо себе.
– Тобі подобається спорт? Ми з братами плануємо у вільний час зіграти у футбол, хочеш з нами? Ти, мабуть, не вмієш грати, але це легко, ми навчимо.
Брат Роберт був до нього найприязнішим.
– Ні, дякую. Можливо, іншим разом. Я маю працювати.
– Я ж кажу, у вільний час, тобто перед роботою.
– Я зрозумів. Просто я дійсно хочу якомога скоріше повернутися до роботи.
Брат кивнув.
– Це добре бути закоханим у те, що робиш.
На вулиці цвірінькали птахи, а очікуваного ним дзвону все ніяк не було чути.
– Чесно, – продовжив своє Роберт – я б теж хотів би таким займатися. Чи не дивно, що попри все, нам у такій роботі все ще довіряють менше, ніж монахиням?
Йому подобався Роберт, хоч і було важко підтримати з ним розмову.
– Дякую тобі. Що спілкуєшся зі мною.
– Звісно, брате! Як інакше?

По сигналу та черговій молитві, він стрімголов поспішив до кімнати.
Врешті-решт, текстові файли.
Він клацнув на закріплене.
“Майже 900 тисяч символів. Мені знадобиться деякий час.”
Це була чернетка книги, над якою вона працювала. Початок йому здався добрим.
Раптом книгою проскочив знайомий образ:
“… Вони зустрілися на давно залюбленому місці. Стара лава, ще древніший дуб, і зовсім нове місто на горизонті.”
Пошуки виявилися неймовірно короткими – на одному з фото залишилися геодані. Вже за деякий час він був там.
Місце й справді було казковим, змушувало поринати у думки; то заспокоювало, то розпалювало розум. Не дивно, що воно її так надихало. Тепер це стало ідеальним місцем для читання книги, написаної нею.
Вже наступного дня, на тому самому місці, книгу було дочитано її першим читачем та фанатом. Водночас його полонили захват, сум і розпач. Для себе він твердо вирішив, що книга має право на життя. Можливо, він просто тісно асоціював книгу з нею самою. ВОНА мала право на життя.

***
Він побоявся надсилати книгу з монастирського комп’ютера, проте використав його для знаходження інформації про те, як опублікувати книгу.
Відредагований та роздрукований рукопис він заніс особисто. Йому залишилося лише чекати. Єдине, що його непокоїло – він використав власне ім’я, як автора. Та кращої ідеї йому на думку не спало. А от з медіапам’яттю про неї все ж довелося попрощатись. Його робота була високо оцінена, що правда, як і попередні, і незабаром йому принесли новий короб.

Про місце на пагорбі він не забував, та продовжував його відвідувати. Його приємно дивувало, як щоразу місце виявлялося вільним та тихим. Та на останній раз не поталанило, і він вже вспів засмутитися, аж раптом щось у сидячому силуеті його зачепило. Він підійшов ближче. Йому похололо. Це була вона..? Ноги вже несли його подалі з того місця, як він отямився та зупинився. Якась вже нова сила повернула його назад.
– Можна?
Вона теж звикла бути тут самою, тому поява молодого монаха була для неї неочікуваною.
– Так, сідайте.
Її голос видався йому приємнішим, ніж на записах. Не тільки голос.
– Люблю це місце. – здивований своїй сміливості сказав він. Це запалило щось в її очах.
– Так, обожнюю його.
Вона посміхалася та по-дитячому перебирала ногами.
– Я навіть написала твір, частково надихаючись цим місцем. – на хвилину вона задумалася, а потім додала – Але втратила його.
– Правда? Як так?
– Мої батьки викрали мій телефон, який я мала необачність лишити у них, і провели очищення.
Він зробив вражений вигляд.
– Невже не можна відновити файл, чи зайти на акаунт з іншого пристрою?
– Я зайшла, але документу не було. Генеральні чистки вони проводять добре.
Схоже, їй це давалося важко.
– Але я її пам’ятаю. Не усе, але відновити зможу. Творчість нікому не потрібна зараз, але для мене ця робота була важлива, для душі.
– Але чому батьки зробили так?
Дівчина засміялася.
– Вони від мене відмовилися.
– Чому?
– Бо я не захотіла йти їхнім шляхом, шляхом заробляння грошей. Тобто, мати «пристойну» на їхню думку роботу.
– Невже це причина відмовитися від дитини?
– Для деяких, так.
– А чого ти хочеш?
– Співати пісні. – вона подивилася у вічі монаха та важко позіхнула – Я розумію, Ви зараз почнете казати, що потрібно йти до своєї мети і все таке… Але це не так просто, як здається.
– А письменництво? – неочікувано для неї запитав він.
– Не певна, що змогла б написати ще хоч якусь книгу. Але навіть з цією – я надіслала її у купу видавництв, і всі на мене чхали. Можливо, батьки були праві.
Він скоро зрозумів, що у її посмішці та сміху мало було правди. Сам він не міг брехати, але справжні думки інших за маскою помічав.
– Ти не права.
Дівчину насторожила зміна його тону. Він зрозумів, що це виявилося трохи різким, але ступати назад вже не міг.
– Послухай, я маю зізнатися.
І він розповів. Спочатку це здалося їй жартом, або неординарним способом підтримки. Але чим далі він вів свою розповідь, все більш специфічними ставали деталі. Такого він вигадати не міг, лише знати.
– Я тобі не вірю.
– Це правда, я монах.
– У це я вірю, ти схожий… на такого. У все інше теж вірю. Я не вірю, що книгу просто отак взяли й прийняли. Ти щось переплутав.
– Це правда. Пішли!
Він піднявся.
– Куди?
– У видавництво!
Він був сповнений надії, а от її його надмірна радість дивувала. Варто сказати, її подив все ж таки прожив довше за його надію.

– Я не дуже розумію, про що ти нас просиш. – з неочікуваною зверхністю відповів редактор, вислухавши його – На книзі не буде навіть твого ім’я, дурнику, яке ж в тебе ім’я?
Він зам’явся.
– Що ми напишемо у твоїй біографії? Що ти можеш розповісти про себе?
Чоловік сміявся, та дістав з кишені телефон, здається, плануючи комусь зателефонувати.
– Я…
Він не міг нічого сказати. На емоціях вона ледь не схопилася за його рукав, та швидко пригадала його положення і засумнівалася, чи може так зробити.
– Ну?! – вона ніяк не могла втямити, що мав на увазі редактор, а монах все ніяк не починав говорити.
Зі страхом в очах він поглянув на неї, а потім вибіг з офісу.
– Ти куди?! – кричала вона у погоні за ним, та наздогнати його так і не змогла.
Вже після легкого перепочинку, вона знайшла на картах місцезнаходження чоловічого монастиря, який займався очищенням.
За воротами вона побачила одного з монахів та звернулася до нього.
– А можна побачити брата … – вона помітила, як той виходить з однієї з будівель монастиря – Оцього! Ей! – він на її вигук не відреагував.
Монах, що був поруч, кивнув, та покликав його сам, вже за іменем. Той підійшов.
– Так, слухаю?
– Що трапилося?
– А що трапилося?
– Ти знущаєшся?!
– Пробачте..?
Схоже, його відповідь її розлютила, але вона втрималася від висловлювань, лише щось тихо прогарчала та ображено помчала подалі звідти.
– Часом я радію, що не мушу жити серед звичайних людей – жартома сказав брат Роберт, який ще не вспів далеко відійти. – Та й поруч з нами психлікарня, ти знав? Тепер будеш.
Роберта він все ще пам’ятав, і навіть чомусь раптом пригадав старе запрошення.
– А ви все ще у футбол граєте?
Роберт зрадів.
– Так, але не сьогодні. Я повідомлю, коли ми заплануємо.

Його неабияк спантеличила ця дивна інтеракція, яка ще й трапилася відразу після позапланової зустрічі з Абатом. Але ще більше ввечері його вразила знахідка під подушкою – фотографія цієї істеричної незнайомки.

***
– Уперше в історії проводження нашого конкурсу… Стривайте, можливо, це вперше в історії людства, коли номінацію у найвищій категорії отримав твір, написаний автором, якого у якомусь сенсі навіть не існує. І у цей свій перший раз, він не тільки отримав нашу увагу, але й переміг. Я радий запросити на цю сцену доктора Мамона, який забере цю нагороду!
Оплески.
– Коли я працював над цим проектом, я сприймав його за свою дитину. І саме так я зараз почуваюся – як гордий батько, дитина якого досягла великого успіху. Це лише початок. Дякую!
Він був готовий піти зі сцени, але схоже, за кадром йому подали знак, що в нього ще є час. Ситуацію підхопив ведучий.
– Я маю визнати, що сама по собі книга не є неймовірною. Це звичайна історія про кохання, дружбу та пригоди, сповнена деякими кліше. Але те, з яким розумінням людської психології прописані персонажі, якими реалістичними є сюжетні повороти – ти не можеш уявити, що це було написано без наявності життєвого досвіду. У чому секрет?
Обличчя Мамона засяяло, а голос набув ділового тону
– Наші нові моделі наділені гіперемпатією. Спочатку ця технологія добре себе проявила у Партнерах, які наразі використовуються скрізь, включаючи церкви. Але вже зараз… Автор справді помер, і настала нова ера у сфері мистецтва. Тепер немає жодних причин не вважати твори штучного інтелекту справжнім мистецтвом. Це зайвого разу підкріплює думку, виражену мною раніше: я вважаю, що людський життєвий досвід не є незамінним. Інформації не обов’язково проходити через людський мозок, аби стати цінною. Так само, як ми отримуємо ілюзію досвіду через книги та кіно, штучному інтелекту не потрібно проходити стадії від немовляти до дорослого, аби отримати справжній людський досвід та вважатися легітимним. Кордони між “живим” та “штучним” стираються все більше. І я з нетерпінням чекаю, аби побачити цей дивовижний новий світ.
Маленьку кімнату заполонив звук дзвінких аплодисментів.
– Шановні глядачі, на ваших очах сталася історична подія – вперше в історії людства світовий бестселер – це книга, яка була повністю написана штучним інтелектом. Що на нас чекає далі?
Вона вимкнула трансляцію і ще раз подивилася на папірець, існування якого їй було важко прийняти. Жирним шрифтом виділялося: “Авторство довести неможливо”. З жалем вона запхала його до шухляди і продовжила заповнювати резюме.