Сторітелер

Везувій розцвів червоними пелюстками, і стовп чорного диму вирвався нагору. Максим безсило опустив руки. Табличка з написом «Кінець світу близько» вислизнула з пальців і з глухим стуком впала на землю. Помпейці висипали на вулиці, мов горошини, й приголомшено втупилися в смертоносну гору, яка вже скоро поховає місто під товстим шаром попелу. Дехто кричав, інші хапали дітей і намагалися втекти, та все було марно.

Максим мовчки спостерігав, як уже втретє перед його очима розгорталася одна з найвеличніших трагедій історії, і серце втретє защеміло. Коли присмак вулканічного попелу почав дерти горло, він викликав консоль і натиснув кнопку виходу.

Зняв шолом. Трубки VR-костюма почали від’єднуватися. Максим зробив кілька звичних рухів очима, потім розім’яв плечі й руки, а коли костюм поступово розтікся, мов желе, й увібрався в крісло, почав масувати затерплі ноги. Система вколола стимулятори, і він з полегшенням відкинувся назад.

Поруч, у сусідньому кріслі, його друг вкотре намагався запобігти скиданню ядерної бомби на Хіросіму. На екрані, що транслював його дії, показало кімнату бункера і солдатів в американській формі часів Другої світової. Ігор зняв шолом і поволі приходив до тями.

— Трясця! Це взагалі можливо зробити? — прохрипів він.

Максим лише знизав плечима. На екрані змінилася локація — величезний гриб простягся в небо, намагаючись торкнутись хмар. Потім камера змістилась в самий епіцентр детонації, де люди випаровувалися за мить, залишаючи по собі лише тіні на стінах.

— Кляті іроди, — відвернувся Максим. — Гру неможливо пройти з позитивним фіналом.

Він повільно звівся на ноги, тримаючись за підлокітники.

— Можливо, — вперто заперечив Ігор. — Треба не втрачати надії. Якби знайти правильну людину, в яку можна вселитися… Ту, яка зможе змінити все.

— Одна людина нічого не змінить.

— А я вірю, що змінить. «Людина проти катастрофи» — гарний слоган, чи не так?

Максим скривився. Девіз розробників уже остогид. Хотілося виплюнути його разом із дурнуватою грою, злити в каналізацію й забути. Якби не гостра потреба в грошах для оплати навчання, він нізащо не погодився б на цей експеримент.

— Тестування проходить у штатному режимі? — привітно поцікавився куратор групи. Посміхнувся вводячи результати на планшеті.

— Так собі, — Максим уже збирався поскаржитися, згадавши помираючих помпейців, але передумав і швидко промовив: — Хоча в межах очікуваних результатів.

— Авжеж. 99% сесій провальні, що повністю підтверджує наші попередні розрахунки. І це чудовий результат. Якби катастрофам можна було запобігти, ми б тут із вами не сиділи, — куратор знову всміхнувся.

Максим першим вийшов з ігрової й рушив до їдальні.

 

— Я одного не розумію, — почав Ігор, сідаючи поруч з другом.

— Чого? — Максим смачно жував підсмажену курятину, витираючи губи серветкою.

— Чому лише одна людина?

— А що ти хотів? Переміщуватися між різними людьми протягом однієї сесії?

— Ну так. Це збільшило б шанси на успіх.

Максим лише закотив очі. Участь у бета-тестуванні цієї гри була для нього лише способом виплатити непомірний борг, який тяжів над ним. Хоча раз за разом спостерігаючи зблизька як катастрофи забирають життя персонажів один за одним, ловив себе на думці, що йому це чомусь подобається. Подобається бути частиною створеного ігрового світу, персонажем історії, яку пише він сам, хоч і в обмежених рамках.

— Дивись, на прикладі твого Везувію. Спочатку ти граєш мером Помпеїв…

— Там не було мерів, це був муніципій. Містом керували дуумвіри, двоє правителів, яким, у свою чергу… — почав Максим, але Ігор перебив його.

— Так-так, не в тому річ. Хоча… Так навіть краще. Спочатку ти граєш одним дуумвіром, а потім переходиш до іншого й наказуєш жителям покинути місто завчасно.

— Пробував, — відповів Максим.

— І?

— Марно. Дуумвіра усунули на загальних зборах і ледь не запроторили до місцевого божевільні.

— Важко.

— Авжеж. Майже всі мої спроби — Помпейська трагедія, повінь у Китаї 1931 року, навіть порятунок астронавтів першої експедиції на Марс — все даремно.

— Треба знайти місію, де вирішальну роль відіграє одна людина. Таке ж траплялося в історії, правда?

— Спробуйте «Титанік», — промовив хлопець за сусіднім столиком. — Кажуть, якби помічник капітана вчасно помітив айсберг, трагедії можна було б уникнути.

— «Титанік»? Цікава ідея, — Ігор загорівся й подякував незнайомцеві.

Після обіду друзі одразу рушили до ігрових кімнат. Чим більше часу у грі – тим більше нулів на рахунку.

— …представлені катастрофічні локальні та глобальні сценарії всієї історії цивілізації, а також кілька вигаданих на основі культурного надбання людства. Як-от зомбі-апокаліпсис у 21-му столітті, повстання машин або вимирання людства через грибкову епідемію. Усі ці та інші катастрофи доступні будь-коли під час вашого перебування в грі. Проте тільки до сьогодення. Головна мета — запобігти катастрофі. Якщо вам це не вдасться, не переймайтеся — це більш ніж очікуваний результат…

— Очікуваний результат, — буркнув Максим, проходячи повз кімнати для інструктажу новачків.

— Вони ж намагаються створити максимально реалістичний сторітелінг, — сказав Ігор і знизав плечима. Побачивши невимовлене запитання в очах друга, додав: — Може подобаються їм катастрофи. Садисти?  — і широко всміхнувся.

Максим скривився, проте нічого не відповів. Читати лекцію другові про основи створення історій і сторітелінгу, які він вивчає в університеті, бажання не було. Як довести, що не сама катастрофа важлива в будь-якій історіЇ, а емоції, думки персонажів. І головне — їх вибір.

Максим швидко одягнув VR-костюм і почав вибирати нову місію. Рятувати помпейців більше не хотілося, тому прокручував список доступних сценаріїв. Серед безлічі катастроф раптом промайнув знайомий рік — 2125й. Максим збільшив напис.

Падіння астероїда в квітні 2125 році знищило 98% відсотків населення Землі.

Задача: попередити вимирання цивілізації на планеті.

Прийняти місію “Так/Ні”

Максим закляк. Зазвичай у списку місій були лише катастрофи минулого або альтернативні версії з додаткового меню на кшталт зомбі-апокаліпсису, та всі вони обмежувалися подіями, що вже сталися. Він скосив очі на дату внизу екрана, потім знову поглянув на опис місії. Квітень — за десять днів. Вагався він всього секунду.

У грі можна було вибрати будь-якого персонажа, будь-кого з мільярдів людей на Землі, проте система завжди пропонувала кілька найперспективніших варіантів. Гортаючи список вчених і чиновників, Максим насупився. Попередні місії чітко демонстрували: ані влада, ані впливові люди не могли змінити хід подій і запобігти катастрофі.

Раптом система заблимала зеленим, і на екрані з’явилася його точна копія. Напис пропонував одягти власну шкіру — двійника Максима в ігровому світі.

Одразу промайнула божевільна думка: а що, як просто вижити самому, проігнорувавши загальну місію з порятунку планети? Поміркувавши ще хвилину, Максим не втримався й натиснув на своє зображення.

Перед очима закрутився вихор із тисяч різнобарвних ниток, сплітаючись у химерний візерунок. Коли він нарешті отямився, навколо постала знайома сцена: ті самі інтер’єри, потопаючі в клубах попелу. Помпеї.

Максим опустив погляд на руки й майже відчув знайомий присмак попелу на язиці. Долоні швидко вкрилися сірим. Довкола панувала паніка: люди бігли хто куди, хтось зачинявся в будинках, інші, стоячи навколішки, благали богів про порятунок. Голова в них швидко припадала попелом, і Максим знав: більшість із них ніколи звідси не виберуться.

Він викликав меню й натиснув кнопку “Вихід”.

Вийшовши з гри, Максим із полегшенням видихнув. Його двійник так само проходив бета-тестування цієї ж дивної гри. Згадавши про місію, він швидко поглянув на дату й здивувався. У цьому світі до падіння астероїда залишалося лише п’ять днів. Що можна встигнути за такий короткий час? Проте, знаючи завдання, він заздалегідь обміркував свої кроки. Купити квиток на найближчий рейс до Місяця чи Марса й втекти з планети. Почати нове життя, нарешті написати книгу, замість марнувати освіту Сторітелера.

Проте перевірка балансу повністю зруйнувала ці плани. Максимів двійник у грі витратив усі свої заощадження до останньої копійки. Тож він вирішив відпочити перед кінцем світу й просто насолодитися ігровим життям свого двійника востаннє, наскільки це дозволяла ця сесія.

Він неквапливо попрямував до їдальні. Їжа була його головним хобі в житті. А смачно їсти — щирим задоволенням. Різноманітні запахи збуджували ніздрі, а страви місцевого меню радували око. Хоча більшість гравців ставилися до страв їдальні байдуже, Максим, звиклий із дитинства до лікарняних харчів через тривале лікування, щиро любив прості страви, приправлені традиційними смаками.

Їдальня, на подив, була майже порожня. За дальніми столиками сиділи лише троє блідих гравців, а позаду почувся тихий шепіт кураторів.

— І багато?
— Більше сотні варіантів.

— Сто копанок чортів тобі в печінку! — вигукнув куратор, а потім знизив голос. — Що збираєшся робити? Доповідатимеш нагору?

— Сьогодні спробую перезапустити всю систему. Буде багато викидів із сесій, але це має спрацювати. Якщо ні… — він замовк, зробив паузу і лише через хвилину продовжив: — Доповім.

— Це ж сотні варіантів нашої Землі.

— Не тут, — перебив його колега, і вони почали збиратися.

Максим удавав, що ананасове желе — найцінніша річ у світі, і що він нічого не чує та не бачить, зосереджуючись на насолоді від солодких шматочків. Але щойно куратори залишили їдальню, він швидко встав і пішов слідом. Провести останні дні розплутуючи таємничу змову чи відкриваючи чужі секрети — чи не найкращий план перед кінцем світу?

— Але залишається проблема? — почув Максим продовження їхньої розмови. — Квантова сплутаність.

Максим, ховаючись за укриттям, затамував подих.

— Тобто, ми можемо від’єднати світи від системи, але вилучити квантові нанокомп’ютери — ні?

— Саме так.

— Щоб їх чорти побрали, — роздратовано вилаявся другий куратор. — Головне, щоб піддослідні не дізналися правди про реальність ігрових сесій.

— Вірно.

«Реальність ігрових сесій?» — подумки здивувався Максим.

— Якщо хоч один із гравців дізнається,  — додав куратор, зробив паузу і продовжив. — Нам кінець.

Сказане приголомшило Максима, але він не встиг обміркувати ситуацію. Куратори швидко рушили в його бік, і він щільно притиснувся до стіни за своїм укриттям.

— Але треба допомога. Я запускаю перезавантаження, а ти відвертаєш увагу, — промовив один із них, проходячи повз.

— Диверсія? Гарна ідея. Щось придумаємо, — відповів його колега, і вони залишили кабінет.

Максим зачекав ще кілька хвилин, щоб упевнитися, що куратори пішли, і вийшов зі свого укриття. Невпевнено, але повільно підійшов до комп’ютера, на який до цього так уважно дивилися куратори, і застиг від шоку. Куратори по всьому спішили, тому екран залишився не заблокованим системою.

Голографічний дисплей показував реалістичну 3D-модель вирви, яка безперервно рухалася, нагадуючи стрічку Мебіуса: поглинала сама себе, вивертаючись назовні. Пояснення текстом свідчили про активність порталу в інші світи. Максим довго дивився на химерне зображення, аж поки його погляд не опустився вниз до тексту.

Навіть базові знання, достатні для школяра, допомогли зрозуміти суть написаного. Стандартну квантову сплутаність використовували для створення нанокомп’ютерів, здатних переносити свідомість гравців у паралельні світи. Водночас один обчислювальний пристрій залишався в їхньому світі, транслюючи побачене піддослідними у тих паралельних реальностях.

Максим з жахом відступив на крок. Кількість досліджуваних паралельних світів перевищувала мільярд.

— Щоб вас переломило, — прошепотів Максим, ледве стримуючи емоції. — Там дійсно помирали люди… справжні люди… тисячами, мільйонами, постійно.

Він опустився на крісло, безсило схиливши голову. Гра виявилася зовсім не грою. Максим підняв голову і подивився на свої руки. Він усвідомив, що перебуває у тілі свого двійника — реальної людини з паралельного всесвіту. І тепер йому судилося померти разом із цим світом.

— Падіння астероїда знищить 98% населення планети…

Від паніки Максим почав гарячково натискати на екран, шукаючи рішення. Проте через хвилину пошуків він опустив руки, відчувши безсилля. Портал зв’язував їхній світ лише з тими реальностями, які були максимально подібні до оригінальної. Це означало лише одне: астероїд прилетить і в його власний світ.

Раптом усе довкола почало заливатися червоним світлом. Пульсуюче криваве сяйво огорнуло кабінет, і зовні пролунав голос:

— Ви в порядку? Максиме?

Максим поглянув на свої руки й побачив, як вони розпадаються на пікселі, осипаючись у повітрі подібно до трухлявого пилу. Різкий біль у скронях змусив заплющити очі. Вже за мить він отямився у своєму оригінальному світі, сидячи в кріслі. Над ним схилилися Ігор і куратор, голосно вигукуючи:

— Максиме!? Гей! Чуєш мене?

Крісло вкололо дозу стимуляторів, і серце почало стрімко битися.

— Дихайте глибоко. Вдих-видих, вдих-видих, — куратор повторював інструкції, демонструючи їх сам, і Максим мимоволі почав слідувати за ним.

— Стався збій. Ми не встигли вчасно витягти вас із симуляції. Як ви себе почуваєте?

Максим кілька разів кліпнув очима, намагаючись упорядкувати думки. Він продовжував дихати глибоко, відчуваючи, як новий укол додав чіткості його зору.

— Нас викинуло так раптово, — захоплено почав тараторити Ігор. — От стою я собі на палубі, попиваю шампанське… До речі, я таки врятував Титанік! Ти прикинь? Крута була порада від того хлопця. І ось стою, жінки поруч посміхаються з моїх жартів… і бац! Викинуло назад. Просто уяви!

— Так… Мене теж викинуло, — хрипло промовив Максим.

Тим часом куратор схилився над його монітором, щось уважно переглядаючи. Максим, хоча й був ще трохи спантеличений, помітив дивну деталь: його екран був порожнім. Усі дані сесій, включаючи останню, повністю зникли.

Куратор уловив його здивований погляд, посміхнувся і спокійно сказав:

— Не хвилюйтеся, усі ваші сесії надійно збережені у нас на сервері.

Пізніше Максим та Ігор жваво обговорювали великий збій системи разом з іншими гравцями. Говорили про вірус, хоча подробиць ніхто не пояснив. Про свій дивний досвід Максим вирішив не розповідати. Місія в 2125 рік пропала зі списку варіантів, наче її і не було.

Через два дні, отримавши грошову компенсацію за збій і завдані незручності, він взяв відпустку і вирушив до космопорту.

Квиток в Марсіанську колонію зігрівав душу, обіцяючи новий початок. На екранах космопорту він побачив як в новинах повідомляють про потенційну загрозу падіння астероїда. Проте на відміну від місії в грі, вірогідність падіння смертельної каменюки оцінювалась всього у 1,7%.

Вже піднімаючись на борт корабля, Максим зупинився, щоб востаннє вдихнути справжнє земне повітря. Те саме, яке людство ще довго не зможе відтворити навіть у найдосконаліших умовах. Він знав, що врятуватися неможливо. Гра чітко показала реалії.

— Ви йдете? — звернулася до нього жінка, нервово пробираючись до входу.

— Пробачте мені, але я нічого не можу зробити,  — тихо промовив Максим.

— Божевільний, — буркнула жіночка через плече й поспішила далі.

— Побачимося в іншій сесії, — додав він, замислюючись про свою першу книгу, яка, без сумніву стане бестселером в Марсіанській колонії.