Її розбудив потужний удар у живіт. Водномить сперло в грудях і заледве вдалося вдихнути. В куточках заплющених очей одразу набігли сльози. Але ж болюче, зараза, це материнство, навіть коли бажане. І від згадки про те, що лікарі назвали її вагітність “феноменальною” легше анітрохи не стало. Аякже, “диво” не входить у лексикон справжніх фахівців. Хоча тут було саме воно. І от зараз “диво” ще трохи пововтузилося у пузі, ще разочок зарядило мамі пʼятою в живіт і, врешті принишкло.
Сон як рукою зняло. Касія навпомацки натисла на трекер на запʼясті, а тоді розплющила очі. Зиркнула – показники як завжди, лиш би не гірше, але вже за мить екранчик заблимав червоними літерами: “Щоб поновити підписку на сервіси “Лонджевіті-Фарма”, натисніть тут! Оберіть свій тариф!” Один натиск кнопки – і все знову згасло, залишилося лише блідо-блакитне світло, що лилося в кімнату крізь щілину причинених дверей. Бісять, як же ж, зараза, бісять своїми рекламами.
Жінка підвелася, намагаючись не кректати у процесі, насилу взулася, а тоді почвалала до дверей. Лише наблизившись, її вуха почали вловлювати монотонний гул, що долинав із сусідньої кімнати. За стіною над якимись химерними формами трудився принтер. Резервуар мʼяко сяяв блакитним, а голка вовтузилася у вʼязкому гелі, залишаючи за собою то там, то сям звивисті кривульки.
– І що то з того має вийти? – здавалося, питання прозвучало мʼяко, але Амброж, який сидів у кутку, все одно здригнувся від несподіванки, ще й вдарився ліктем об край платформи.
– Не спиш? – він спробував приховати занепокоєння в голосі, але поквапна і трішки незграбна спроба зняти окуляри видала його.
– Як і ти, – Касія відповіла з посмішкою і якось геть по-дитячому. – Що ти вже задумав, збиточнику?
Вона зробила крок до платформи і допомогла Амброжеві вивільнитися із оков робочого приладдя. Старезні VR-окуляри геть його не щадили. Тепер на щоках, окрім старих рубців від болячок, розповзалися брунатно-фіолетові синці. Але не це було найголовнішим. Касії треба було побачити Амброжеві очі, або, якщо чесніше, своє в них відображення. Так можна було на мить уявити, що насправді вона жила не тут, а лише у його голові, просто визирала назовні через ці сіро-блакитні віконця. І там, у його думках, звідусіль оточена любовʼю, могла не боятися ні болячок, ні смерти.
– То що ти знову придумав? – Касія поквапилася повернутися до розмови. На дурні думки в неї точно часу не було.
– Колиску спроєктував. Для малечі. Має виглядати, ніби старовинна, з верболозу сплетена. Ти ж таке любиш. А найголовніше, Касю: готову модель купувати не доведеться.
– Який в мене економний чоловік! – і Амброж отримав поцілунок у куточок губ, ніби винагороду.
Насправді ж вони обоє знали, яку ціну доводилося платити за подібне, але зараз, посеред ночі, не хотілося розтроюджувати душу розмовами про безвихідь.
– А ти чого не спиш? Знову товчеться?
– Ага, опівнічник, як і тато. Але, якби ви всі повлягалися, мені було б трохи легше. Ходи спати, дай собі трохи на спокій.
Амброж підійшов до принтера, ще разок зблизька оглянув резервуар. Не видно жодних збоїв, все мало б вдатися.
– Ходімо, бо завтра день має бути шалений.
***
Касія забігла в кабінет за лічені хвилини до початку робочого дня. Недоспана ніч і вранішній інцидент не минули безслідно. Трекер, що пищав на руці, наче знущався: мовляв, ти не просила, але я навіть задурно покажу тобі, наскільки все погано. За мить треба було говорити з клієнтами, а голос все ще тремтів. Так не годиться. У “Лонджевіті-Фарма” сентенеріанці мають отримувати лише найліпше обслуговування, інакше з ними говорила б не людина, а якась LLM-ка.
Хай там як, зламана колиска не йшла Касії з-перед очей. Щось пішло не так. Жінка винила себе, бо втрутилася напередодні, але знала, що Амброж гризся теж. Це він недогледів. Десь у моделі чи налаштуваннях чаїлася підступна помилка, а матеріалу на другу спробу в них не було. І, знаючи, як чоловікові в цю мить дошкульно і прикро, Касія так і не змогла знайти підходящих слів, щоб розрадити. Просто розплакалася, ковтаючи сльози, зʼїла сніданок і, як могла, помчала на роботу. Тепер серед лавини дзвінків не було жодного шансу зателефонувати бодай на два слова і сказати найважливіше. Зібралася лише на коротке повідомлення: “Не картайся. Кохаю тебе”.
Вдих. Видих. І перший клієнт на звʼязку. Проблеми у них майже завжди ті самі: змінити тарифний план, розпитати про новинки, додати пакет “для малюка”. Дарма, що в електронному кабінеті все це можна було зробити за лічені секунди. Сентенеріанці. Що з них взяти. Як то кажуть, звичка – друга натура, таке і за сто років не викорінити.
Якщо по правді, то траплялися і серйозніші випадки. Побічні ефекти. Передозування. Припинення надання послуг через заборгованість. Але, на жаль чи на щастя, Касії з таким працювати не доводилося.
От жила собі людина, скажімо, років девʼяносто, і ще б стільки прожила та щомісяця отримувала свій пакунок піґулок, що беріг би її від усіх можливих болячок. Мабуть, збирала б грошенята на якийсь “сплячий” сервер для щасливої вічности, аж раптом – інвестиції прогоріли. Та й все. Для більшости навіть тиждень без медикаментозної підтримки ставав фатальним.
Касія глянула на візерунок пігментних плям, що вкривали її руки. Якщо подібне на роботі траплялося, то жінка чомусь почувалася впевненіше. І ні, в цьому не було паскудного зловтішання. Касія просто ніколи не плекала ані найменших надій прожити сотню-дві років, а до цифрового безсмертя їй як до неба рачки. Натомість, обіцяні 35-40 завжди були при ній, завжди майоріли на горизонті. Інакше й бути не могло, а тому трагічного тут було мало. Навіть теперішня дивовижна поява другого серцебиття в організмі не змінила перспективи, лише увиразнила їх. Звісно, було б за щастя дочекатися, поки маля піде до школи. Може, буде дизайнером, як тато.
Але міркувати про це часу не було. Був дзвінок, і третій, і пʼятий, аж поки на екрані не замайоріло сповіщення що у відділення з коротким візитом завітала Синтія Амон і чомусь запрошує на розмову консультантку Касію Верум. Серце стислося у передчутті неприємної розмови, і маля у пузі, ніби відчувши це, тривожно штурхнулося.
Синтія не сиділа за столом, як личить керівництву, а боса вмостилася у фотелі, підібгавши ногу. Вона втілювала в собі всі ідеали жінки поза часом: прожилки сивини у темно-русявому волоссі, легеньке плетиво зморшок на обличчі. Старість вже давно не повʼязували з хворобами, тож вона радше заворожувала, ніж лякала. З першого погляду неможливо було сказати, чи пані Амон пʼятдесят, чи упʼятеро більше. Касія відчула, як десь поблизу шлунка ворухнулося щось подібне на заздрість, а, може, на звичайну нудоту. Як би їй кортіло обміняти всі рубці і плями від болячок на таку шкіру, що виглядала, наче рисовий папір після ориґамі.
– Проходьте, сідайте. Я вже замовила для вас порцію нектару, зараз принесуть.
Цей напій не мав чітко виражених лікувальних чи відновлювальних властивостей. Менеджери любили додавати його у пакунки клієнтів радше як смачний бонус, але він, як і все, чим торгували “Лонджевіті-Фарма”, коштував стільки, що і не снилося. Отже, мова йтиме не про сьогоднішнє спізнення. А звідки тоді така ярмарка небаченої щедрости?
– То ви ретропозитивна?
– Так, пані. З народження.
– Батьки були носіями ретровірусу? Вони скористалися нашим курсом фертильности?
– Угу. Наскільки мені відомо. Мати відійшла при пологах, батька теж невдовзі не стало, – Касія застосовувала всю свою професійність, щоб жодна емоція не зодяглася в інтонацію. Зараза, бісять такі дурні питання. Так ніби ці сентенеріанці воліли забути, що, окрім грошовитих клієнтів компанії, на землі ще сновигали зо пару мільярдів душ, яким від вірусу сховатися нікуди.
– Я спробую бути небагатослівною, щоб не забирати ваш час, – холодно вела далі Синтія. – Ви стверджуєте, що не отримували медикаментозної підтримки, щоб завагітніти. Можливо, ваш нинішній стан – це перше свідчення трансгенераційного ефекту наших препаратів? Якщо гіпотеза підтвердиться, нам, звісно ж, варто буде переглянути їхню вартість.
Касія відчула приступ нудоти. Цього разу від злости та огиди. Курс фертильности для декого ставав метою життя. Хтось, як її батьки, міг нашкребти необхідну суму лише за рік-два до відходу, спромігшись лише поповнити когорту осиротілих ретропозитивних малюків. Люди, хапаючи недожитки зі столу сентенеріанців і хмарожителів, мріяли хоча б “увіковічнитись у дітях”. Касія, може, і не бачила в тому сенсу, бо чого варте саме ДНК, якщо вас не згадають? Але власноруч відбирати єдиний шанс у тих, хто хапався за життя, здавалося жорстоким.
– Не думаю, що можу бути вельми корисною, пані. Це, мабуть, якийсь прикрий збіг обставин та й усе.
– Для вас, Касіє, це більше схоже на унікальний шанс, ніж на прикрість. Компанія хоче провести обстеження власним коштом, але надасть вам доступ до результатів аналізів. Більше того, для заохочення можемо гарантувати, скажімо, потрійний базовий пакет на рік. Навряд чи ви змогли б забезпечити своїй сімʼї такий подарунок.
Маля у животі добряче хвицнуло ніжкою, шкода, важко було зрозуміти чи воно так погоджується, чи висловлює невдоволення.
– А чи могла б компанія обрати інше заохочення? – несміливо почала Касія, бо вогник надії, що спалахнув всередині, здавалося, обпікав горлянку.
Синтія лише запитально звела брову.
– За допомогу в дослідженнях наша сімʼя радо прийняла б пакет процедур з відновлення зору. Для мого чоловіка, – Касія відчувала, що ця її забаганка обійдеться іншим людям устократ дорожче.
– А хіба “Іммортех” не дбають про своїх фахівців? – примружилася Синтія і, здавалося, можна було прочитати слово “розчарування” у крихітних зморшках навколо її очей. – Наскільки мені відомо, кібернетичні модифікації та протезування для працівників безкоштовні, чи не так?
Так і було. Амброж останнім часом стрімко втрачав зір. Це впливало на якість роботи, а щоб компенсувати, він працював вдвічі довше, тож очі перенапружувались навіть більше. Керівництво щомиті могло помітити всі ці недоліки, а тоді панькатися ніхто б не став: або встановлення “кібернетичних високочутливих сенсорів”, або на твоє місце прийде хтось інший. Касія не знала, як пояснити всім цим сповідникам трансгуманізму, що сенс її куцого життя таївся в сіро-блакитних Амброжкових очах. Вони були варті всього. То нехай сентенеріанці думають про довготермінову перспективу, а їй достатньо буде маленького шматочка щастя.
***
– Амброжку, уявляєш? Мейвен із сусіднього кабінету завантажили у хмару! – кращого способу почати розмову Касія не придумала. – І компанія оплатила процедуру, оце пощастило!
– Та де… – Амброж дуже тяжко зітхнув. – Пригадуєш, я розказував про свого нинішнього клієнта?
– Того якого завантажують вже пʼятий рік?
– Ми кожнісінький його спогад переносимо, все зберігаємо, аналізуємо. Він не хоче щось абстрактне, йому подавай “власну вічність”, щоб кожну бажанку, кожну дрібничку врахували.
– Аякже! Переконайте мене, що безсмертним бути круто, – хмикнула Касія.
– Давніші хмарожителі не такі: вони вже звикли до думки, що можна зволікати тисячоліттями. От приходить відповідь від клієнта, а працівника, що з ним листувався, вже років 60 як нема. Це стільки “свіжі” метушаться дуже.
– Новоспечені сентенеріанці теж такі. Щороку нагадують, аби компанія не забула про подарунок до Дня народження, – і чоловік з жінкою розсміялися. На фоні дрібʼязкових довгожителів прості люди вже зовсім не виглядали мізерно.
– Але ж Мейвен…
– З нею геть інакше. Місця на серверах обмаль. Компанії платять лише за “хмарних фахівців”: не всю людину, а шматок, спроможний працювати.
– Цифрового раба? – Амброж знічено кивнув у відповідь. – Це ж гірше смерти.
– Це можливість для тих, кому дуже щось треба або тих, кому вже геть нічого не треба. До речі, ти навмисно не запитуєш, але я таки знайшов спосіб полагодити колиску, лише мушу трохи довше над тим попрацювати.
– А ми з малям знайшли спосіб попіклуватися про тебе, поки ти піклуєшся про нас, – Касія знала, що чоловік ніколи і нізащо не погодився б на таке, а тому завбачливо підписала угоду. Скільки того життя.
***
Лікар знімав повʼязки з очей перед великим дзеркалом. Амброжеві бракувало терпцю, щоб сумлінно висидіти всю процедуру, бо ж зараз десь у цій будівлі його дружина творила справжнє диво, хай там як до того слова ставляться бундючні медики. Він мав бути поруч, він мав її ПОБАЧИТИ.
Поки тривала перевірка-діагностика-огляд, до палати увійшов сивоволосий сентенеріанець. Хоч той стояв біля самісіньких дверей, Амброж чітко бачив його відображення у дзеркалі: сріблястий чуб, ледь помітні, майже декоративні зморшки навколо очей і на чолі.
– Ви завершили, лікарю? – нарешті пролунав сухий тріскотливий голос. – Маю розмову до пана Верума.
Амброж все ще дивився на незнайомця крізь дзеркало, а по спині наче повіяло холодом.
– Я представляю компанію “Лонджевіті Фарма”, – продовжив сентенеріанець, коли усі сторонні покинули палату. – Маю повідомити, що сьогодні під час пологів ваша дружина відійшла. Кардіологічні ускладнення ретровірусу виявили ще на етапі діагностики, але без лікування…
Після другого речення Амброж і так не чув нічого.
Відійшла. Касія відійшла.
Водномить сперло в грудях і заледве вдалося вдихнути. В куточках сіро-блакитних очей одразу набігли сльози. Амброж дивився крізь них на своє розмите відображення з огидою і майже люттю. Чому вона обрала його очі, а не власне серце?
– … на щастя, нам вдалося отримати всі необхідні зразки, тож за угодою у вас немає жодної заборгованости…
Амброж згадував як дружина любила вдивлятись йому в очі, намагався пригадати найменші детальки їхньої крихкої вічности вдвох, але видіння вперто вислизало. Тільки Касин голос і сміх лунав у вухах, заглушуючи все на світі, заглушуючи шваркотіння чоловіка за спиною.
– А дитина? – ледве вимовив і затнувся Амброж.
– Феноменальний випадок. Жодних ознак зараження ретровірусом. Щоправда, через ускладнення при пологах, дівчинці необхідне термінове лікування. Без нього вона протримається щонайбільше днів пʼять. Ось тут усі папери та вартість послуг, якщо забажаєте стати нашим клієнтом та укласти угоду.
Дівчинка. 5 днів. І нереальна сума, в яку оцінили життя маленького дива.
– Дайте мені хвилину на дзвінок, будь ласка.
Сентенеріанець кивнув, але з палати не вийшов.
– Доброго дня, це Амброж Верум, дизайнер. Я подумав про нашу нещодавню розмову стосовно підвищення продуктивности. Враховуючи мій досвід і вміння, гадаю, я міг би бути надзвичайно корисним для “Іммортеху”, якби працював у хмарі. Звісно, я все розумію. З повною передачею всіх файлів у власність компанії. Ні, без нарахування зарплатні, натомість, я хотів би оформити пожиттєву місячну підписку на повний пакет послуг “Лонджевіті-Фарма” для Касії Верум. Ні, не дружини… Доньки. Гаразд, надсилайте договір, я ознайомлюся і зможу сьогодні-завтра його підписати. Звісно, дякую за співпрацю.
Амброж завершив розмову, не відводячи погляду від власного відображення. У посірілих очах виднілась лише його зіщулена під вагою рішення постать. Зрештою, він неквапом повернувся до сивоволосого сентенеріанця, котрий все ще стояв біля дверей.
– І вашу угоду теж підпишу. Тепер відведіть мене до моєї донечки.