Червонуваті низькі хмари клубочилися так, ніби от-от мали розродитись дощем та громом. Бекер сидів на межі світла й тіні, поглядаючи то на хмари, то на крихітне немовля, яке щойно заснуло в колисці. Дитина вся знаходилась у світлі, а стариган ховався в контрасті тіней. Навколо, скільки сягало око, простягалась плоска рівнина. У темному запиленому небі гостро блищало шестикутне сонце, визираючи крізь хмари чітким променем.
Дітей обов’язково треба виводити на поверхню в перші місяці життя, бажано навіть у перші дні. Інакше від постійного перебування в тісноті катакомб формується агорафобія. Гіпокамп немовляти ще недостатньо розвинений аби зберігати спогади, та без цих прогулянок дитина приречена відчувати непозбувну тривогу на відкритому просторі і тим більше в порожнечі космосу. А значить від людини буде мало користі. Звісно, це лікується, але Психогід рідко схвалював радикальні втручання в мозок. Перевага надавалась поведінковій корекції.
Шестикутне сонце в небі покрилося темними пікселями, а потім миттєво згасло. «Це ж треба, захопили і його» — подумав Бекер. Тепер чотири з п’ятьох рефлекторів під контролем повстанців. Температура навколо одразу стрімко пішла вниз.
Рефлектори були фінальним подарунком Старої Землі перед її остаточним та неминучим занепадом. Хоч якась користь від тих розбещених ніжних землян. Сотні квадратних кілометрів ідеальних дзеркал відбивали світло Сонця на поверхню Марса, додатково підігріваючи планету в ключових місцях, джоуль за джоулем. Температура зростала протягом століть: дуже повільно, але постійно. Лід танув, вивільняючи пару та вуглекислий газ. Формування нової атмосфери та клімату залежало не тільки від рефлекторів, крім них ще було багато кропіткої наполегливої праці. Та вони складали основу, без якої все інше погано працювало.
Плани перетворення Марса на придатну для проживання планету сягали тисячоліть. Сотні поколінь зміниться, поки перша людина вийде поверхню без скафандру. Проте вже зараз очікували на першу ключову перемогу, результат роботи людей протягом усього першого тисячоліття: температура в екваторіальних широтах нарешті наблизилась до нуля, водяна пара наситила атмосферу, тож за розрахунками машин протягом кількох днів на пустельну поверхню Марса має випасти дощ. Перший за мільярди років дощ. Доказ того, що праця людей не позбавлена сенсу.
Бекер послав сигнал виклику на захоплений рефлектор. Нашоломний екран скафандра зобразив сердиту дівчину, ще майже підлітку, яка плавала в невагомості.
— Привіт, доню. — він першим порушив тяжку мовчанку.
— Доня? Оце так ти заговорив? Зазвичай ти називав мене за номером, та й тому я була рада! А коли в моїх руках опинилась доля ваших казематів, то тепер згадав, що в тебе донька є?
Розмови з донькою ніколи не давались Бекеру легко. Але зараз у нього було обмаль часу, щоб донести найголовніше. Він вбирав риси її обличчя, порухи очей, милувався маленькими стиснутими кулаками.
— Я намагався зробити з тебе хорошу марсіанку. Ми маємо бути сильними, інакше нам не вижити.
— Мене нудить від твоєї пропаганди, крізь тебе говорять шаблони машин. Ти живеш за програмою, яку створили машини, і хочеш щоб всі так жили. А я хочу сама розпоряджатись своїм життям! І мені плювати, чим це закінчиться, навіть якщо нас захоплять та відправлять працювати на каторгу на Іо, мені байдуже. Завдяки нашому прикладу люди зрозуміють, що краще самому вибирати своє майбутнє. А не спати, срати і займатись сексом тоді, коли машина тобі дозволить.
— Лабрис, я завжди пишався тобою. Ти наймолодший оператор орбітальних шатлів за весь час, ти…
— О так! — вона сердито засопіла, так сильно, що здавалося її тіло зараз почне обертатись у невагомості. — Ти завжди, завжди пишався, коли я підкорялась програмі, коли я виконувала її кляті вправи, коли вирішувала задачі за поданою схемою. Я для тебе ніби корисна бактерія, що перетравлює СО², яку треба культивувати в правильних умовах аби отримати з неї користь. Але тебе ніколи не цікавила твоя донька. Мене справжню ти завжди ненавидів. Ненавидів і боявся. І боявся недаремно, — вона, здавалося, рубала словами. — Не тільки тобі можна вбивати близьких.
Бекер сперся на прозорий купол розумної колиски. Це був сильний удар. Лабрис ніколи не говорила на цю тему, не обмовилась жодним словом. Проте він знав, що ця думка сидить в її голові постійно. Відколи вона дізналась, що він убив її матір.
Власне, в нього не було вибору. Програми жорстко регулювали структуру населення Марса та астероїдів. Земна цивілізація впала після хвиль епідемій та політичного безладу, і тепер від них залежали всі колонії Сонячної системи. Лише сувора дисципліна та повне підпорядкування вимогам штучного інтелекту допомогли людству зберегти цивілізацію в космосі, поки тривали три століття Падіння. Жорстке дотримання карантину, уникнення контактів із Землею та дослуховування до пророцтв машин навіть тоді, коли вони здавались абсурдними, лише це втримало останній рубіж людства. Регулювалась не тільки кількість людей, але й стать, пропорція між поколіннями. За двадцять років до запланованої колонізації чергового астероїда чи планети кількість населення збільшували. Але нових поселень не будували вже півтора століття. Народити дитину поза планом було найтяжчим злочином.
Бекер не знав, що мати Лабрис перестала приймати контрацептиви. Потім вона вибралась на віддалену полярну станцію, і там таємно народила дитину. Суд машин визнав їх обох винними. Їхня пара виявилась третьою за чотири роки, хто несанкціоновано завів дитину, тому звичайного покарання із виселенням на пекельний супутник Юпітера Іо було недостатньо. Згідно вироку, Бекер мав власноруч стратити або доньку, або матір своєї дитини. Після цього несанкціоновані народження дітей надовго припинились.
— Ваш надрозумний Психогід не додумався прислати на перемовини когось більш підходящого, кого я не так сильно ненавиджу?
— Я сам прийшов…машини не посилали мене.
Донька вражено мовчала. Вона не уявляла, що Бекер може зробити щось самостійно, без дозволу та інструкцій.
— Ви… не хочете вислухати наші вимоги? — злості та самовпевненості в її голосі відчутно поменшало.
— Вони не мають значення. Вам не вдасться нічого зробити.
— Ми розіб’ємо рефлектори на друзки, якщо не знищимо тиранію машин. Як ти думаєш, машини погодяться самознищитись заради виживання Людства, чи вони такі самі егоїстичні шматки ентропії, якими хочуть виставити нас?
— О, то ви вирішили використати шатли з залишками пального як бомби? Розумно. А роботів-ремонтників додумались перепрограмувати?
— Що?!. Звідки ти?..
— Доню, ти справді думаєш, що ключові вузли, від яких залежить продовження життя всієї планети, може просто так захопити бунтівна купка підлітків? А потім вжух і поміняти весь соціальний устрій, укладений століттями? Насправді я вражений, я пишаюся тобою. Ти зібрала найбільше послідовників у найкоротший термін, і ви не взяли під контроль лише один рефлектор із п’яти. Я думаю, що це рекорд.
Лабрис втупила погляд у камеру та беззвучно ворушила губами.
— Тобто ти хочеш сказати… ні, я не вірю, цього не може бути. Ти не такий, ти раб машин.
— Так, доню, я раб машин. І я теж захоплював станцію, приблизно у твоєму віці. Хоча й не так ефектно як ти, визнаю, і наміри в нас були куди скромніші.
— Я не вірю жодному твоєму слову.
— Віра не має значення, ти в цьому переконаєшся. Земляни були боягузами і слабаками, це й робило їх параноїками. Ті десятиліття, за які на навколоземних орбітах будувались рефлектори, були найбуремнішими та найскладнішими в історії Людства. Вони боялись, що хтось захопить станцію і впустить їм на голову, тому заклали в їх архітектуру стільки запобіжників, що навіть самі машини не можуть використати їх як зброю. Сонце не спуститься до нас. Тож машини вирішили, що не буде нічого поганого, якщо купка дітлахів розвиватиме таким чином свої організаційні здібності. Лабрис, ти справді думаєш, що тобі першій прийшла в голову думка захопити їх?
Дівчина відвернулась та насупила брови.
— Мені треба подумати. Нам треба порадитись. Не може бути нічого ідеально захищеного. Навіть якщо доведеться розібрати рефлектор на шматки вручну, ми це зробимо.
— Роботи не стануть цього робити, а вручну… ну, Сонце встигне вибухнути й згаснути, а у вас все ще залишиться купа роботи. Та й даремно це. Навіть якщо якимсь дивом у вас вийде знищити їх, це лише зупинить розвиток років на п’ятдесят, може сто, розрахунки різняться. Так, доведеться перейти на інші джерела енергії. Можливо навіть відкинути мрію вийти колись на поверхню. Або переселитись на Титан. Людство не зупиниться. Якщо буде треба, ми принесемо на орбіту Марса великий місяць і знову розплавимо ядро планети припливними силами, щоб запустити магнітосферу та зберегти повітря. Ми не здамося, люди для того й живуть, аби мріяти про неможливе та крок за кроком робити його дійсністю.
— Я відмовляюсь тобі вірити. Ви просто купка фашистів, які ненавидять свободу.
— Ти вважаєш мене божевільним? Лабрис, я говорю тобі зараз не як батько, хоч ти вважаєш мене поганим батьком, та це не важливо. Фашизм, свобода, демократія — це все поняття давно минулих часів. І навіть тоді їми розкидались направо та наліво, використовуючи просто як образи. Або як маркери приналежності до племені. Ми зараз тут, на Марсі. І ми маємо вижити. Говори з машинами. Говори з людьми. Переконуй, об’єднуй, покажи їм кращий варіант майбутнього. У тебе чудові здібності, ти досягнеш багато чого. Можливо, навіть самі машини здивуються. Ризик того, що ви зможете знищити рефлектори мізерний, але він існує. Невже ти думаєш, що машини дозволили б це вам зробити, якби ви не були важливі? Такі люди як ти потрібні, Лабрис, це теж фрагмент виховання. Прагнення до свободи важливіше навіть за рефлектори, інакше машини не ризикували б станціями. Але треба навчитись співвідносити ваші прагнення із дійсністю. Навчитись обирати, — слова в нього закінчились, і він знесилено замовчав.
Немовля в колисці прокинулось. Бекер направив на колиску камеру, щоб Лабрис теж побачила її.
— Знайомся, це твоя сестра.
— Коли я думаю, що мене вже більше ніщо не здивує, ти знаходиш новий спосіб… Як це можливо?
— Люди складні створіння, які живуть за простими вивченими схемами. Навіть якщо не розуміють їх. Вочевидь, мене тягне до певного типу жінок. Або жінки зі мною стають схильні до певних вчинків. Зрештою, це одне й те саме, просто з різних кутів зору.
Бекер понатискав сенсори колиски, і вона сама попрямувала до шлюзу. Згідно інструкцій, занадто довго вигулювати немовлят на відкритому просторі теж не було корисним. Він залишився самотньо стояти серед пустки.
— Бачиш, ти не геть безстрашна. І це добре. Я знаю, ти хочеш запитати, що буде з нею та її матір’ю. З ними все буде добре, суд машин постановив, що має стати на одну людину менше. Подбай про неї.
— Ти кидаєш нас?
— Я б хотів полетіти на Землю, спробувати налагодити там відновлення цивілізації, але ми не виживаємо в такій гравітації, занадто багато століть пройшло. Вікно перельоту на Іо закривається, завтра по обіді відлітає останній корабель. Я завжди мріяв побачити виверження вулкану на власні очі, тож…
Самотня дівчинка, яка з подружками захопила орбітальну станцію щоб звільнити людей від тиранії машин, перестала стримувати себе й розридалась.
— Я люблю тебе, доню, і завжди буду любити
Лабрис не відповідала. Вона мовчки плакала, сльози в невагомості збиралися навколо її очей у кульки, трохи розтікаючись щоками, тремтіли з кожним порухом вій, але не відривались у вільне плавання.
Вони мовчали разом до самого ранку.
Маленька сніжинка неправильної форми впала на шолом скафандра Бекера та одразу розтанула.
А завтра, можливо, буде перший дощ.