Маловухий (12+)

Маловухий

Мокре дерево плахи терлося об шию.
“Легка місія, вони говорили,” — лаявся я подумки. — “Проявиш себе після випуску.” Угу, випуску. Рідна бурса — Тернопільський Інститут Міжцивілізаційних Відносин — до такої прутні мене точно не готувала.
Кат узяв до рук сокиру. Малиновий відблиск зорі Нуарі-0606 затанцював на полірованому лезі.

Дошки шибениці заскрипіли під його масивними лапами.
“Вони ж на етапі середньовіччя, високі феодальні відносини,” — пригадував я слова батька, якими він переконував мене взяти цю місію. Дідько, який же я був злий.
— Звинувачуєшся в образі Його Величності Флупа V Кусьмировича.
Він звертається до мене на “ти”?! Це він безтолоч безкультурна, чи мій імплант автоперекладу збоїть?
Вітер задзвенів кільцями на довгих вухах ката. Він лизнув губи, провів по них язиком, потім продовжив:
— Страти через обезголовлення треморитом. Відсунути вуха засудженому.
Що?! Що з моїми вухами зробити?!
Не встиг я спитати, як помічник ката незграбно потягнув їх убік своїми м’якими лапами. В його великих карих очах відбивався ліс високих вух натовпу, підсвічений рожевим сяйвом Нуарі, що контрастував із кам’яною площею.
“Мабуть, коли в тебе справді такі вуха, це необхідна процедура…” — промайнуло в голові. Треба було йти в медичний, а не слухати батька, може, розумів би більше про всю цю вушну анатомію.
Удар.
Сокира впала, вгатившись у мою шию. Іскри, мов бризки шампанського, розлетілися навколо, фонтаном полуничних вогників.
Я поглянув на статус щитів.
СТОП. Що?! Щит виснажений на 18%?!
Та з чого, бляха, ця сокира зроблена?!
Вуха натовпу похилилися, мордочки скривилися в колективне:
— Овва…
Кат витріщився на свою сокиру так, наче застав свою вірну дружину в ліжку з іншим.
До підходу мого  корабля — півгодини.
“Дідько, нахіба я сюди перся?!” Я думав, що просто пересиджу, активувавши щити. Мене ж запевняли, що вони витримають ядерний вибух!
— Я бачив тріщину! Вдар ще раз! — викрикнув хтось із натовпу.
— Та він демон безвухий! Ви бачили колись, щоб треморит не прорізав хоч щось?!
— Рубай! Рубай! Цікаво ж!
Який же вони милі у своєму насильстві, — подумав я, панічно шукаючи вихід.
Скільки ще ударів витримає мій щит? Може, стрибнути в каналізацію? Але що, як там глибоко? Чи спробувати вибігти по карнизу до ротонди? Чому, до біса, їхня архітектура така схожа на Флоренцію?! Якби не зв’язані руки, я б спробував втекти ще раніше…
Тільки пан Підмурчий, одіозний батько королеви, мовчки спостерігав зі свого п’єдесталу. Його сірі вуха здригалися від кожного звуку, а худі лапи нервово м’яли сріблом гаптоване сюрко.
І навіть він виглядав здивованим.
Посеред сцени страти, на ешафот, вистрибнув силует у плащі. Гострі рухи підняли пил.
— Підмурчий! — пролунав різкий голос. Усі затихли. — Відпусти його, він хотів принести прогрес!
Каптур спав, відкриваючи довгі вуха кольору латте, що звисали по боках.
— Він образив Його Величність Флупа V. Вирок один — смерть! А тепер ти перервав процес страти! Варта, схопити його! — Підмурчий ляснув лапами.
Охоронці ешафоту наставили списи. Незнайомець тихо вилаявся. Імплант переклав це як: “Задниця броколі.”
Він вихопив меч. Сливові відблиски заграли на сірому лезі.
— Ви прирікаєте себе! Одумайся! Те, що він не захотів одружитися з твоєю внучкою, це не зрада! Подивись на нього — навіть вуха не стоять! Але він нам потрібен! Ти сам бачив — треморит його не вразив!
— Ось у цьому і проблема! — Підмурчий змахнув лапою. — Він принесе зміни! А зміни — це загроза владі, що тримається на тремориті! Варта, схопити мого сваха! Того з не стоячими вухами добийте!
“Все в мене стоїть…” — десь хотів я сказати, але не встиг.
Незнайомець не став чекати відповіді. Різкий пірует — і він опинився за спиною ката, приставивши лезо до його горла.
— Ви не залишаєте мені вибору.
— Вбийте його крізь ката! — наказав Підмурчий.
Списи виблиснули в повітрі. Вони влучили в бідолашного ката. Так, істота, яка щойно мала знести мені голову, тепер здавалася бідолашною.
Охоронці кинулися на мене, але мій рятівник не дарма тягав із собою меч. Його рука була міцна, а техніка — майстерна.
Удар!
Зі свистом батога, що розсікає повітря, він забагрянив своє лезо. Троє впали. Четверо підійшли під іншим кутом. Він стояв рівно, лише легко потираючи руків’я меча.
Тут його чорні очі вп’ялися в мене.
Він вхопив мене за комір і, наче іграшку, потягнув за собою. Величезний стрибок — і ми летимо вниз у канаву. Від швидкості мене занудило, від удару об землю — засвербіло в голові. Зверху засвистіли списи. Я бачив, як вони впивалися в кам’яну кладку, входячи майже на метр. Іскри сипалися на нас, наче зоряний пил.
Мене перекинули через плече, і я, ще в шоці, навіть не сперечався. М’яке хутро, що трясеться, все ж краще за плаху, що натирає шию перед ударом сокири. Мій рятівник стрімко маневрував у вузьких провулках, різко повернув, потім ще раз, і ще… Поки ми не зникли в темній, вологій мережі підземних каналів.
Захеканий, він нарешті скинув мене з плеча.

— Дідько… я щойно втрутився в конфлікт, що загрожує загибеллю представників іншої цивілізації. За таке можна потрапити під трибунал…
— Звусь Вухама, — обірвав він мої думки.
— Вуха мав? — перепитав я, не розчувши.
— Та й маю… — Вухама глянув на мене здивовано, але не відволікся. — Я ще ніколи не бачив, щоб щось могло зупинити удар тремориту. Це все ваші технології? — його язик мимохідь облизав шрам на губі.
— Треморит? Це ти про ту сокиру?
— Не тільки.
Він дістав меч, і на його лезі заграли сливові відблиски.
— Треморит — це метал. Сувої кажуть, що єдине, чого він не може розрізати, — це душа…
Я запустив аналіз матеріалу. На диво, це зайняло декілька секунд:
“Матеріал: невідомий сплав. Не фіксується в таблиці періодичних елементів. Не радіоактивний. Кристалічна гратка стабільна. Виявлені аномальні вібрації. Висновок: наділений надзвичайними ріжучими властивостями.”
— Чому ти вбив тих вартових заради мене? Я ж чужинець.
— Я віддав їм найбільшу честь — смерть у бою, — він говорив завчений текст, з щирим захопленням. — До того, як друге сонце з’явилося в нашому небі, ми всі йшли шляхом воїна.
Він міцніше стиснув руків’я меча, вода в каналі ледь хлюпнула.
— Кролика неможливо оглушити, нокаутувати чи критично поранити. Сувої кажуть що колись наша планета оберталась так швидко, що вижили лише найсильніші, що навіть із пораненнями — якщо удар не смертельний — кролик встане і піде в бій. Тому найбільша честь — смерть одним ударом.
— Ти говориш про гравітаційний маневр вашої планети? Його початок відбувся 30 років тому.
— Брехня! Друге сонце зійшло, за 200 років до мого народження!
— Важко пояснити… просто подивись.
Я активував голографічний звіт: “30 років і 271 земний день тому на планеті КК-2004 зазнав аварії транспортний корабель “Новий Поштар”. Із усього вантажу вижили двоє кроликів, які стали інвазійним видом. Незадовго після цього зоря, навколо якої оберталася КК-2004, вибухнула, надавши планеті достатнє прискорення для гравітаційного маневру навколо надмасивної чорної діри. Після завершення маневру КК-2004 була підхоплена подвійною системою Нуарі-0606 та Тенебрі-0912. Для зовнішніх спостерігачів минуло 30 років. Для тих, хто на планеті — понад 2 мільйони. Помірна радіація сприяла прискореній еволюції.”
— Я знав! — Вухама закричав, його чорні очі загорілися. — Наша кров червона, не блакитна, як у решти!
Він простяг лапу до голограми.
— Ти можеш мені показати їх? Перших кроликів на цій планеті?
— Га? А… так, звісно.
Я відкрив архівні матеріали.
— Ось вони. “Бешкетник” і “Ромашка”. Від них походить уся ваша цивілізація.
— Овва… — прошепотів він, простягаючи лапу до проекції. — Справжні предки… Подивись на неї! Праматір! Навіть шрам на губі, як у мене!
Його лапи тремтіли від хвилювання.
— Де вони народилися? Де наш початок?!
— Київський зоопарк. — Я невпевнено прочитав напис на фото.
— От він — Едем! Київський зоопарк!
Вухама подивився на мене так, ніби я тільки що відкрив йому сенс буття.
— Ви, мало вухі, дивовижні!
Він зробив крок назад, замислився, а потім різко повернув голову в бік.
— Шкода, що ти не можеш показати це моєму братові. Його тесть недалеко, але такий впертий…
— Можу.
Я активував голограму на екрані заграла сцена зі страти.

— Ось, дивись, як він кричить, що технології не потрібні…
Я зняв один зі своїх браслетів і вчепив на лапу Вухами.
— Тепер і ти можеш. Натисни тут, і скажи, що показати.
— Ти не підеш зі мною?
— Мій корабель скоро приземлиться. Я і так занадто втрутився у ваші справи.
— То дозволь хоча б провести тебе.
Я кивнув. Мовчки Вухама вивів мене з каналів. Перед нами відкрилася мальовнича галявина — темно-синя трава і яскраво-жовті кульбаби. У небі вже майорів корабель, що входив в атмосферу.
— Мов зоря, що падає… Красиво — захоплено прошепотів Вухама, вдивляючись у небо. Його лапи нишпорили в траві.
— Ти диви, і гвардія підтягнулась.
У його лапі виднілася кульбаба, а кіготь вказував на загін кроликів, що вправно розвертали… балісту.
— Та це ж іграшка для силових щитів… — почав я, але не встиг договорити.
В небі спалахнув болт балісти, глибокий синій, мов лохина.
Вибух.
Щити корабля розтеклися, наче масло. Болт пронизав двигуни і вся конструкція з гуркотом, схожим на обвал тисячі скель, впала на землю.
Вухама ледь чутно промовив:
— Тільки душу не може розрізати треморит…
— Бляха… Це вже акт агресії проти іншої цивілізації! Як так?!
— Треморит.
— Що?!
— Ми зрозуміли: якщо є зброя, яку не можна зупинити… рано чи пізно помремо всі.
Аналог ядерного стримування, — підказав мені ШІ.
— Але… — Вухама потер шрам на губі. — Повір мені, якби тесть мого брата міг, він би завоював не тільки цю планету, а й усі інші. У нас залишилося два великих клани. Шлюб мого брата з донькою Підмурчого поклав край війнам. Ми не перестали воювати через розум. Просто Підмурчий завоював усе, що міг.
Він подивився на мене.
— Ти казав, що нас приймуть у Лігу Цивілізацій. Що там роблять, якщо одна з цивілізацій починає війну?
— За протоколом? Виражають глибоку стурбованість.
— “Глибока стурбованість” — це скільки воїнів ви надішлете?
— Це… заклики до миру. У крайньому разі — виключення з Ліги. Ніяких солдат.
— Ви там що, моркву курите? Ви хочете вивести нас із міжцивілізаційної ізоляції, надати майданчик для наших висловлювань, показати всім нашу культуру, а нам — всі технології? І у випадку, якщо ми все це використаємо проти вас, ви “стурбуєтесь”?!
— Якось так… — я провів рукою по обличчю, зиркнувши на уламки корабля, що догорали в траві.
Як же мені від батька влетить… Мої думки лихоманило.
— Дідько. Доведеться скористатися телепортом. Але де тут розігнатися до 20 метрів на секунду?
Вухама жував кульбабу, задумливо хрумкаючи.
— Так швидко навіть кролики не стрибають. Але…
Він проковтнув.
— Кролики можуть так падати. Королівська вежа — 30 метрів. Тобі вистачить.
— Дідько, який у тебе великий мозок!
Вухама раптово схопився лапами за пухкі щоки.
— Це патологія?!
— Це означає, що ти розумний.
Він завів мене назад у канали. Його очі палали страхом і рішучістю. Всю дорогу він нервово крутив браслет на лапі. Ми вийшли просто в серцевині королівського замку, біля центральних сходів. Вухама зупинився.
— Я — в тронну залу. Ти — нагору. І ще одне…  Якщо я не повернуся, побачимось у Київському зоопарку.
Я кивнув. Він сказав це настільки пафосно, що я навіть не хотів пояснювати, що так це не працює.
Ми розвернулися й рушили кожен у свій бік. Але в останню мить мене щось стиснуло зсередини.
— Стій! Тобі це знадобиться більше!
Я зняв браслет, що генерував щити, і вчепив йому на лапу.
— Витримає 2–3 удари, але це хоч щось.
Вухама подивився на мене, потім на браслет.
— 2–3 удари… Для мене це 2–3 життя. Дякую, маловухий.
Ми розійшлись.
Замок був під моїми ногами. Я дивився вниз із найвищої вежі, телепорт вже був заряджений…
Критичний рівень щитів: 2%.
Це точно був знак, що у Вухами все пішло не так.
Я рвучко підняв голову. З вікон тронної зали виривалися сині спалахи бойових генераторів. Значить, йому довелося битися.
Чорт. Невже його вже оточили?
Ну чому я це роблю?! Я різко розвернувся. Телепорт хай зачекає.
Мої ноги самі понесли мене вниз по сходах, кроки глухо відлунювали у кам’яному лабіринті.
Якщо Вухама ще дихає — я маю встигнути. Я розчахнув двері тронної зали й застиг.
Бій закінчився.
Підмурчий стояв, притискаючи лезо до грудей Вухами. Його лапа не тремтіла. Навколо — тіла мертвих воїнів-кроликів, залиті багряними калюжами. Два гвардійці міцно тримали короля Флупа. Його корона безпорадно лежала поруч.
Побачивши мене Підмурчий без вагань всік меча у Вухаму.
Той похитнувся, важко опустився на коліна. Перед тим, як завалитися, він востаннє глянув на своє лезо — так, ніби чекав цієї миті все життя.
— Треба було тікати, маловухий… А дідько, гуляти — так гуляти.
Він відмахнувся до гвардійців:
— Готувати церемонію. Короля буде страчено. Мій онук стане правителем.
Я кинувся до Вухами, але раптовий біль зупинив мене.
Підмурчий одним рухом ввігнав меча мені в шию, не пробиваючи, лише притискаючи до стіни.
— Навіщо мені ваші технології, коли у мене вже є ідеальна зброя? — прошепотів він, нахилившись. — Треморит не зупинить нічого.
Я важко проковтнув.
— Ти проробив великий шлях, щоб так безславно загинути, — продовжив він. — Але ти дав мені більше, ніж думав.
Очі його загорілися фанатичним блиском.
— Тепер я розумію: однієї планети мало. З треморитом і технологіями, які мої вчені витягнуть із твого корабля…  Я зможу завойовувати світи!
Я подумав: “Треба було йти в медичний і не слухати батька…” та приготувався до смерті.
Меч змахнув у повітрі. Та вдарив не мене.
Підмурчий бездиханно впав на землю, його меч дзенькнув об кам’яну підлогу.
— Ти обезчестив мене! — хрипло вигукнув Вухама, спираючись на стіну. Його груди заливала кров, але він стояв, тримаючись за рану. — Коли не зміг убити!
Він криво посміхнувся, важко вдихаючи.
Гвардійці, що тримали Флупа, перезирнулися, та налякано втекли.
Вухама похитнувся, нахилився, підняв корону та, не вагаючись, поклав її на голову брата.
Флуп ошелешено подивився на нього:
— То ти не обманював мене, брате?
— Ніколи.
Флуп перевів погляд на мене.
— Проси, що хочеш.

***

— Ти ж розумієш, що носити з собою катану — це по статуту? Навіть якщо тобі її подарував сам король цілої цивілізації кроликів? — батько скептично оглянув мене з голови до ніг, його погляд затримався на катані з тремориту. Її лезо мерехтіло темно-виноградним відблиском під холодним світлом корабля Ліги Цивілізацій.
— Ну хоч би на одиночні завдання… — я глянув на батька з надією.
Він зітхнув і, після короткої паузи, махнув рукою:
— Ну гаразд.
У цей момент я щиро зрадів, що не поступив у медичний.
Але радість була короткою.
— І не забудь заповнити рапорт, — додав батько, зловтішно посміхнувшись. — Я вже надіслав тобі його. Всього десять тисяч сторінок. Чекаю завтра в себе на е-мейлі.
— Але ж у мене урок фехтування в Київському зоопарку.
— Нічого не знаю.
Я застиг, відчувши, як по спині пробіг холодок.
— Дідько… все-таки треба було поступати у медичний…