Коли натискання більше не працюють
Бугай ображався, коли його порівнювали з неандертальцем. «Це все заздрість», – думав хлопець. Ті хробаки, які так його називали, навіть піднятися з дивана без сторонньої допомоги вже не могли. Їхні тіла – розпластані амеби – давно втратили форму, а лінивий розум не продукував нічого, окрім задоволення від життя у віртуальних світах. Ну і, звісно, ще заздрощів до нього – Бугая. А все тому, що з його тілом все було ОК.
У дитинстві вони насміхались, бо від хвилювання він часто не міг одразу включитися в розмову. Але тепер Бугай завжди давав собі три секунди, щоб зібратися, і починав з фрази: «Логіконики, послухайте…». Це контролювало напруження.
Так давно то було. У часи, коли кожен юний логіконик – людина цієї епохи – робив свій глобальний вибір щастя. Тоді більшість обрала віртуальний рай. А Бугай – реальний спорт. Він вчасно зрозумів, що справжній драйв – це не мандри в піксельних містах, а тягання всякого заліза у спортзалі і відчуття гарячої крові, що розганяється по венах.
Штучний розум вчив, що покликання логіконика – знайти своє щастя. Кожен мав назавжди залишитися задоволеним. І люди прагнули цього понад усе. Щастя було скрізь: їжа з’являлася, розваги змінювалися за помахом пальця, будь-яке бажання виконувалося миттєво.
Більшість обрала цей ілюзорний стан, солодко проживаючи свій вік, навіть не виходячи з дому. А свідченням майбутнього благополуччя у кожному місті височіли чотири білі вежі – символ величі штучного інтелекту. Вони то виблискували у сонячних променях, то ховалися у тумані. Там, у тих вежах, було серце та мозок локального ШІ, його ядро. Але що саме відбувалося всередині – вже ніхто й не знав.
Великий Логікон залишили їм предки ще кілька століть тому. Бугая завжди дивувало, як ця машина-мережа взяла під контроль всі високотехнологічні процеси, необхідні для життя людей на планеті.
Якось так непомітно для себе, людство досягло вершини прогресу, об’єднавшись із штучним розумом – і зупинилося. Бо навіщо напружуватися, якщо натискаєш кнопку – і отримуєш результат?
А потім Логікон вимкнувся…
Ніхто не знав, що сталося – збій, поломка, диверсія? Тепер це було важко з’ясувати. Кнопки більше не виконували бажань. Вода не текла. Ліжка не самозастелялися. Мережа ліфтів, що пересувала людей між містами, зупинилася. Мегаполіси, що ще вчора вирували життям, охопила паніка. Світ перетворився на уламок колишньої цивілізації.
Логіконики виявилися абсолютно безпорадними. Тільки найкмітливіші та прудкіші об’єдналися в банди, привласнивши залишки їжі, убиваючи кожного, хто намагався їх відібрати. Вони розлючено ходили вулицями, бездумно трощили частини мертвого ШІ.
А Бугаєві кривдники – слабкі, нікчемні істоти з тілами, схожими на попкорн у стаканчику, – сиділи у своїх розкішних апартаментах, боячись вийти за межі помешкань. Вони мліли від голоду, тремтіли від страху, доїдаючи останні енергетичні батончики, які вдалося врятувати, поки Логікон мерехтів і бився в останніх конвульсіях.
І над усім цим хаосом мовчки височіли чотири вежі вже безжиттєвого штучного розуму.
Всі чекали. Але Логікон більше не відповідав…
Бугай міг би приєднатися до однієї з банд. Але він не хотів встрявати в цю глобальну беззмістовну м’ясорубку.
«Та ні, хлопці, звиняйте», – відповів він тоді на пропозицію ватажків Бивнів. Десь усередині, глибоко під шарами броні з м’язів і зневаги до всіх, жеврів його страх. Сильний страх кінця. Адже він розумів, що зовсім скоро їжі вже не стане зовсім, і тоді навіть міцні кулаки більше нікому не допоможуть. Абсолютно всі будуть приречені. Немає сенсу битися за рештки, важливо знайти глобальний вихід… Поки світ остаточно не змінився від голоду та здичавіння.
Бугай дивився темну, як домашні екрани, після зупинки ШІ, ніч. У животі забурчало… Він знаходився на даху Великого Музею Доісторичних часів, де вони з друзями знайшли прихисток. Сюди йшли майже тиждень, долаючи втому, відбиваючись від бандитів, які траплялися по дорозі. Їх вела надія, що знайдуть тут резервну версію Логікона, про яку чули ще з дитинства. І яку їхні предки мали завбачливо залишити на випадок катастрофи.
Раптом десь серед мороку запалахкотіло вогнище. Хтось необачний розвів вогонь. Тишу прорізав людський крик розпачу, що свідчив про швидкий кінець чийогось життя. «Чого й варто було очікувати!» – подумав Бугай сумно. У цей новий непевний час усі б мали бути максимально обережними. Адже місцина кишіла недоумками, які полювали один на одного. Люди звіріли від безнадії, як тільки старий світ завис, як перегрітий сервер.
Добре, що вони не такі. Бугай подивився на своїх друзів, які безтурботно спали під зорями. Залізняк — накачаний блонд — хропів, підсвистуючи, як і вирішував усі проблеми. Гром — бундючний темноволосий хлопець — глухо гуркотів уві сні, немов розбите колесо. Окулярик спав, сопучи, як дитина. Він був худорлявий, блідий, із застарілою оптикою на носі. Не схожий ні на кого, хто колись жив у ситому світі Логікона. Вони його викрали під час подорожі у головорізів. А він пообіцяв їм запустити машину штучного інтелекту. Та чи буде з цього Окулярика якась користь?…
Великий Музей Доісторичних Часів знаходився у понівеченому хмарочосі, що стирчав серед уламків цивілізації, наче хворий зуб. Зранку вони всі разом обстежували приміщення. Здавалося, його не відвідували вже понад пів століття. Потріскані стіни вкрилися темними потьоками, а колись міцні залізні двері проїла іржа.
Йшли обережно. Тут міг ховатися хто завгодно. Багато дверей, багато кімнат: десь темно, десь світло. Біля руїн колишнього зоосаду почулися дивні звуки, що наростали. Хлопці про всяк випадок розчинилися по кутках.
—Логіконики послухайте… Давайте швидше, поки нас не помітили, — тихо скомандував Бугай.
— Ми в дупі, так? — пробурмотів Окулярик, витираючи лоба.
— Ага, — зітхнув Гром. — і кивнув у темряву, звідки доносилося лихе шарудіння. Хтось повільно перебирав уламки, обережно ступав по битому склу. І не один хтось.
Бугай напружив слух.
— Жесть… — пробурмотів Залізняк.
Це могли бути Бивні — безпринципні відморозки, одна з найгірших банд. Саме з їхніх лап вони витягли Окулярика.
Шарудіння наближалося. Бугай відчув, як холодний піт стікає спиною. Він пам’ятав, як це було минулого разу, тому акуратно підняв шматок труби, що валявся поруч.
Ось з’явилися чужаки. Їх було троє. Потім ще один. У руках — арматура та різаки…
Бугай бачив, як Окулярик, притиснувшись до стіни, намагався сховатися. Повільно пересувався далі від кутка огляду. Раптом він натрапив спиною на якісь двері, що заскрипіли й гучно відчинилися.
— А хто тут? — промовив один із чужинців, що почув скрип. Це був низький, кремезний орангутанг із розбитим обличчям. Він одразу пізнав хлопця, а за ним — інші.
Окулярик кинувся навтьоки в кімнату, що відкрилася. Це був довгий коридор. Він мчав так швидко, як міг, але попереду була стіна. Хлопець опинився затиснутим між брудними тілами типів і нею. Нападники, оцінивши ситуацію, спокійно наближалися, глузливо посміхаючись.
Бугай навіть не встиг подумати — ноги самі винесли його вперед, на допомогу.
— Спочатку зі мною, — сказав чужинцям, переводячи подих.
— О, ще один… — промовив Орангутанг, повернувшись до Бугая та погрожуючи шматком металу, що нагадував ніж.
Бугай, не чекаючи його дій, різко вмазав трубою у зуби. А потім ще раз — куди вже вийшло. Бив швидко, ритмічно, без зайвих слів, не даючи отямитися. Ще один удар — і другий бандит, із тілом обвислої амеби, зігнувся навпіл, тримаючись за сонячне сплетіння.
Залізняк теж не гаяв часу — схопив іншого нападника за шкірки й жбурнув його об підлогу, як мішок зі сміттям. Тому типу навіть не допомогла арматура, яку він притягнув із знеструмленого Логікона.
Гром завершив роботу — останній бандит відключився.
Окулярик стояв нерухомо, затулившись руками. Коли нападники вже лежали біля його ніг, він ніби тільки й згадав, що можна дихати…
Всі прислухалися. Нічого підозрілого вже не було…
Вони повернулися до свого пошуку. Нарешті — потрібні двері. Масивні, металеві, вкриті щільним шаром коричневої іржі.
Залізняк і Гром, мов два барани, з розгону вдарилися, випробовуючи власну силу. Марно… Метал навіть не здригнувся.
Тоді вони схопили уламки Логікона, які відібрали у бандитів, і з усієї сили почали гамселити двері. Безрезультатно… Кілька невеликих подряпин.
Окулярик тим часом порався з важелями на старому терміналі, від’єднуючи та з’єднуючи дроти, сподіваючись, що застарілі технології запрацюють. Щось там ніби на мить зашаруділо, але одразу й сконало.
Бугай відчував, що головоломки тут не допоможуть, тому почав шукати інший варіант. Він вирішив перевернути музейний мотлох та знайти щось максимально важке або гостре. Чи важке та гостре.
І вже незабаром величезна купа дивних експонатів лежала біля дверей. Призначення багатьох із них вони не розуміли. Добре, що були пояснення.
— “Цей сейф пережив три світові війни, ядерний вибух і крадіжки банку”, — прочитав Залізняк і замислився, а потім твердо заявив:
— Якщо він пережив усе це, то, мабуть, переживе й ці двері!
З усієї сили він жбурнув сейф об них — БАБАХ! Важезна конструкція гепнулася на підлогу… і не залишила навіть подряпини. А далі почалося…
“Гармата часів Середньовіччя” — БУХ!
“Гільйотина Французької революції” — БРЯЦЬ!
“Телефонна будка” — БУМ!
“Статуя Аполлона” — ТРІСЬ!
Речі летіли, таранили, гепали, падали — тільки встигай відхилятися!
— “Сокира короля Артура”, — прочитав Гром, замахуючись на двері. — ГРЮК!
Несподівано лезо увігналося в іржавий метал… і застрягло там намертво.
— О, це вже прогрес! — вигукнув він і спробував витягти сокиру. Але вона не рухалася…
Бугай взяв наступний експонат: “Бензопилка нафтової ери”.
— Хлопці, а тут стоп! — гучно крикнув Окулярик, який возився зі своїми дротами. — Нічого не кидайте. Дайте це мені…
Він оглянув її з таким виглядом, ніби перед ним був небачений скарб.
— Що це?! — вигукнув Гром.
— Зараз побачиш. Відійдіть всі!
Раптом почулося гучне ревіння. Інструмент борсався в його руках і завивав. Окулярик спрямував його прямо на двері. І ось пилка торкнулася металу.
Спочатку — іскри. Потім — гучний вереск сталі. Потім — звук, ніби гігантську консервну банку розпорюють динозаври-мутанти.
Бензопилка здригалася, пручалася, виривалася з рук, але зробила глибокий проріз…
Окулярик, тремтячими руками, випустив її на підлогу і сів. Пилка ще секунду рикотіла, ніби хотіла когось загризти.
— Отакої!!! — видихнув голодний Бугай. — А тепер я.
Вмить заверещала сталь. Поступово утворювалася величезна дірка — нерівна, розірвана, мов паща старого механічного чудовиська.
Та раптом пилка замовкла. І вже не відгукувалася.
— Логіконики, послухайте…Ану, давайте разом дотиснемо! — скомандував він, бо залишилося зовсім трохи…
Хлопці разом розігналися з криком «А-а-а-а-а», тримаючи статую недобитого Аполлона, таранити двері у місцях розрізу.
Метал піддався. Тріщина стала ширшою. Ще один удар. І ще один. Нарешті з’явився безпечний отвір, через який можна було пролізти.
Окулярик підсвітив ліхтарем.
— Ну, що там? — не витримав Бугай.
— Ти не повіриш, — спантеличено відповів той.
Коли пил осів, вони нарешті зайшли всередину… Там були книги…
Отже, резервний Логікон — це не машини. Не комп’ютери. Навіть не застаріла версія якогось ШІ. Це просто папір.
Дерев’яні книжкові стелажі стояли перекошені, мовчазні. Деякі завалені на підлогу, притрушені товстим шаром тліні. Це були сотні, тисячі книг.
— Стільки зусиль, і все марно, — вимовив Гром, впавши на коліна, і заридав. — Ми так старалися… І що тепер?.. — схлипнув він.
Залізняк згріб книгу, зім’яв сторінку й кинув на підлогу.
— Нам треба їжа, а не папір! — він важко дихаючи, взяв арматуру й бахнув по полицях. А далі знову…
Книги падали, розліталися, гублячи сторінки. Пил завис у повітрі.
Бугай намагався сховатися від літератури, що падала. Він не міг повірити, що його мрія вже не здійсниться. А надія у відновлення світу болісно дригтіла у його серці під гупання книг та зникала під завалами…
Окулярик метався між стелажами, ніби загнаний у пастку.
— Не може бути… — бурмотів він. — Щоб тут були тільки книги. Десь тут має бути, бляха, резервна версія Логікону?! Маю все виправити… Хочу це зробити… Хто б міг подумати, що все закінчиться так…
Він зупинився, важко дихаючи. Очі Окулярика були темні, повні відчаю.
— Друзі, мушу зізнатись. Це я загубив усіх. Пробачте, — він підняв голову, його губи ледь помітно тремтіли. Він провів тильною стороною долоні по очах. І продовжив: Я ніколи не обирав дорогу щастя…Не міг дивитись, як люди перетворюються в бездумні шлунки, тому по черзі ВИВІВ ЗІ СТРОЮ кожну з веж.
Хтось голосно вдихнув. Настала тиша.
— Що!? Падлюка, то це все через тебе. Ти зламав систему, яка годувала мільйони! — заревів Гром. Його голос затрясся, його груди важко здіймалися, а руки просилися в бій.
— Ти вбив їх. Ти вбив нас! — Залізняк стискав кулаки.
— Я — я просто… — хлопець зробив крок назад, — думав, так краще. Звідки ж було знати, що логіконики більше не здатні бути ЛЮДЬМИ. І що тепер ніхто не здатний існувати без Логікону, — видихнув Окулярик.
Гром і Залізняк уже готові були розірвати його від люті, але Бугай підняв руку:
— Зупиніться. Прислухайтесь!
Десь під ними щось бринчало. Звук дуже нагадував автомат розливання напоїв. Вони почали обстежувати підлогу.
«БАЦ-БАЦ-БАЦ», — чулося з-під землі.
— Шукаймо, десь тут має бути вхід. Відсовуйте стелажі! — вигукнув Окулярик.
Папір знову полетів у різні сторони. Всі шукали вхід у підвал. Але один із стелажів не рухався. Не піддавався. Це було дивним. Вони скинули з нього всі книги — там був пульт керування. Натиснули — відкрився простір під підлогою. Забігли… Так і є — ЛОГІКОН!!!
Система припала пилом. Окулярик увімкнув живлення. Запустилась.
«Прикладіть руку для входу і написніть», — запросила вона.
Приклав руку — «Доступ заборонено. Ви не відповідаєте критеріям людства», — відреагувала.
— Що за дурня?! Давай я. — Бугай також приклав.
«Хімічний аналіз не відповідає критеріям людини», — видало табло. Далі спробували Гром та Залізняк. Логікон їх також не визнав за хімічним складом людьми.
-Айда за тими бовдурами, що на нас напали, — вирішив спробувати Бугай.
Притягли напівмертвих: орангутанга з амебою. Приклали руку до системи: «Температурний режим недостатній для проходження контролю». Почали зігрівати всі разом долоні бандитам, хукали довго, утеплювали власними тілами. Ніби нагріли. Приклали: «Недостатні показники людяності».
— Ця штука так і не запрацює!? — не витримав Залізняк.
— Вона нас не визнає людьми!!! — сумно відповів Окулярик, — Ми втратили якісь суттєві ознаки… Схоже змінилися настільки, що вже не схожі на тих, хто створив цю махііііну і мав запустити.
Бугай обвів поглядом стелажі, почав складати на них книги. Може, в них є відповідь, як відремонтувати реальний Логікон.
— А поки що… ми маємо навчитися виживати, — сказав він.
За вікнами залишався мертвий світ.
Бугай не знав, чи врятував Окулярик людство, чи знищив. Але він точно знав одне: вони ще всі мають дізнатися, як стати людьми знову.