Друг

На борту старенького космічного корабля “Боніта” нас було двоє: я та мій вічний супутник Каспер. Ми часто подорожували, і саме зараз одна з таких подорожей вела нас до наукової станції “Осіріс-19” на орбіті Меркурія.

Я встав з ліжка, щоб глянути у ілюмінатор. В космічній темряві виблискувала далека Венера. Задовольнившись побаченим, я подався до кабіни екіпажу. На моніторі виднілася оцінка автопілота, схоже, до станції залишалося лише двадцять три години.

Вже збираючись повертатися в ліжко, я почув дивні звуки ззаду корабля. Там знаходився відсік для вантажу.

– Каспер? Це ти?, – відповіді звісно не було.

Доведеться піти глянути.

Десь ззаду пролунав голос системи керування: “Увага! Сонячний вітер. Увага! Сонячний вітер”. Чомусь інтуїція забила тривогу. “Таки піду гляну, що там”.

Двері до вантажного відсіку мало не розвалювалися. Уже давно подумував їх замінити, але все не доходили руки. Зі скреготом, вони відчинилися, коли сенсор помітив мене.

Всередині був усілякий багаж: їжа та напої, чиста вода, одяг, засоби гігієни, деякі меблі, запас пального… Все це було гарненько розфасовано по ящиках, коробках і металевих контейнерах, які займали більшість простору приміщення. Сам відсік окрім всього містив у собі доступ до комплектуючих корабля, серед яких був розподільник електроенергії. Саме зараз той іскрив.

– Через Сонячний вітер, чорт…

Схоже, що обшивка десь пропускала його, що створювало електромагнітний ефект, який, ймовірно, вразив електромережу корабля.

Потрібно було щось робити… і швидко! Я підійшов ближче, щоб оглянути щиток розподільника, аж раптом спалах. Усім своїм тілом, я відчув жар, а ноги мої відірвало від підлоги. Перед очима потемніло.

***

Я різко прийшов до себе. Все моє тіло нило тупим болем, але зараз був не час розлежуватися. Відкривши очі, я побачив спалахи полум’я, яке охопило ящики з меблями і одягом. Діжки з запасним пальним були розірвані на шматки. Схоже, мені пощастило, що їх уламки не врізалися в мене…

Спробувавши встати, відчув різкий біль у хребті, на який, мабуть, припав удар об кут одвірку, біля якого я прийшов до себе. Напевно, доведеться пересилювати його, доки не доберусь до шафки зі знеболюючим. З другої спроби зміг встати, тримаючись за одвірок, щоб не втратити рівновагу. Зараз треба було діяти швидко: вийти у житловий відсік і розгерметизувати звідти вантажний. За спиною полум’я все дужче розгоралося, відділяючи мене від скафандра і виходу у відкритий космос і підіймаючи температуру в приміщенні.

Старі двері вперед корабля не відкрилися автоматично, чого варто було очікувати. Система заблокувала їх, щоб уникнути поширення полум’я. Залишалося лише відчинити їх вручну: для цього треба було натиснути на невелику червону ручку знизу дверей і затримати її кілька секунд в такому положенні.

Не гаючи часу, я простягнув руку до ручки і натиснув на неї… лише для того, щоб зрозуміти, що її заклинило! Я натиснув знову, збільшивши силу, яку докладав, але все марно. Побоюючись взагалі її зламати, відпустив.

Що ж робити?!

Хоч я якось зумів зберегти спокій до цього моменту, але тепер відвув, як паніка поволі охоплює мою свідомість.

Я оглянувся в пошуках чогось, що могло б мені зарадити зараз. Решітки вентиляційної труби були замалими, щоб у неї могла протиснутися навіть маленька дитина. А всю задню частину відсіку поволі поглинав вогонь. От-от той добереться до мене. Але навіть без цього в приміщенні ставало спекотно. Зовсім скоро воно перетвориться на велику піч, в якій я приготуйся до золотавої скоринки.

“Думай! Думай!”, – та все марно, що було думати, якщо єдиний вихід і той був закритий. Якби ж я лише замінив ці двері тоді, коли вони вперше зносилися!

На “Осіріс-19” прибуде мій труп за ті двадцять три години. Хоча б Каспер, схоже, був не у вантажному відсіку. Він, можливо, десь ховався саме зараз від гуркоту…

Я знову підійшов до дверей і спробував порухати ручкою. По той бік дверного вікна була безпека.

“А що як я розіб’ю вікно і скористаюся ручкою з того боку?”, – прийшла до мене раптово нова ідея. Наскільки я знав, вікно тут було зроблене з дуже міцного скла, але спробувати було варто.

Вдаривши ліктем, я лише відчув, як біль віддався мені у хребті. “Так не вийде”. Тоді я підняв металевий контейнер, який стояв біля мене і гупнув з тріском по склу. Там зявилася нечеличка вибоїна. “Треба ще сильніше!”. Я взявся гатити по склу контейнером, іноді просто кидаючи його, але більше ніж простої вибоїни і кількох тріщин зробити не виходило.

– Чорт… І це не виходить!… – я гучно вилаявся.

Все марно. Залишалося лише скласти руки і молитися про швидку смерть.

***

Пройшло, напевно, пів години? Я сидів, спершись спиною до дверей. Спочатку в роздумах про можливі шляхи подальших дій, я підривався і оглядав навколо. Кілька разів пробував ручку, навіть ризикнув натиснути її ногою всією масою свого тіла, та все марно. Тепер я більше не вставав, у відчаї я просто сидів повісивши голову. Вогонь підібрався вже впритул до металевих контейнерів, які самі також нагрілися до високої температури. В кімнаті стало зовсім неймовірно спекотно, настільки, що навіть піт з мого чола, здається, випаровувався за лічені секунди.

За цей час я встиг зрозуміти, що система, схоже, вимкнула подачу кисню до відсіку. Дихати ставало все важче. Тому я задумався, чи помру я все-таки від вогню, чи кисень закінчиться швидше. Або може навіть зневоднення? Перспектива згоріти все ж лякала мене найбільше, тому я був навіть трохи вдячний за альтернативи.

Отак сидівши, я раптом почув якийсь новий звук. Не розуміючи, звідки, я оглянувся і зрозумів, що було це з того боку моїх дверей до безпеки.

Я підвівся поволі.

Так, це було з того боку дверей… Каспер дер своїми кігтями дверний метал!

– Каспер! Ти не уявляєш, який я радий тебе бачити зараз! – я крикнув у двері, намагаючись зловити його погляд крізь віконце.

– М’яв! – кіт голосно м’явкнув, помітивши мене.

Я постукав по склу і Каспер підстрибнув до мене і повис на рамі віконця, намагаючись щось зробити, що було відомо лише йому самому. Може, він хотів бути ближче до свого людського друга?

За мить він відштовхнувся від дверей і невдоволено муркнув. Схоже, зрозумів, що біля віконця немає місця, щоб йому сісти.

– Друже, ти не міг би якось мені допомогти? – я знав, що Каспер не міг мене зрозуміти, але його присутність знову додала мені наснаги боротися.

Кіт знову загадково м’явкнув і почав грайливо тертися до кутка одвірку.

Який же я був радий підтвердити, що він був по той бік. Якщо навіть я не виберуся, то принаймні він мав би вижити. Сподіваюся на станції хтось його підбере і буде добре про нього дбати… Я б хотів написати про це записку, але не мав ні чим, ні на чому: все моє письмове приладдя, а також телефон залишилися по той бік, десь в районі ліжка.

Тим часом Каспер знову взявся дерти кігтиками двері, наче збирався зробити підкоп під них. На жаль, дверний метал лише дзвенів і не піддавався ні на йоту. Проте, це дало мені ідею, що як він зможе якимось чином натиснути на ручку лапками і випустити мене? Якщо ручку з того боку не заклинило, то її би могла натиснути навіть маленька дитина, а значить, в теорії, і великий кіт, як Каспер.

– Каспер! – я знову виглянув до нього у віконце.

Той сів і глянув на мене, після чого знову почав м’явкати.

“Не міг би ти натиснути на цю червону ручку?”, – подумав я. Потрібно було якось привернути його увагу до неї.

Аж тут я згадав, як на мій стукіт кіт підстрибнув до віконця. А що як я постукаю по ручці з цього боку і він вирішить, що я з ним граюся. Каспер був розумником, тому я справді здобув надію на цей план.

Я почав аритмічно стукати по ручці і виглядати у віконце, чи не спрацював мій план. Каспер справді звернув увагу на місце, де я стукав і уважно на нього дивився, але не спішив натискати на дверну ручку.

Ще кілька стуків і я почув знайомий дзвін кігтів по металу дверей.

“Невже спрацює?”.

Аж раптом я почув скрип.

“Ручка!”.

Кіт натиснув на неї, але відпустив зарано, щоб розблокувати двері. Зненацька, мені прийшла ідея спробувати ручку з цього боку.

– Такс…

Я обережно поклав руку на ручку і схрестив пальці на іншій руці. Був шанс, що, порухавши ту ручку, Каспер розблокував цю, адже вони були з’єднані.

Натиснувши на ручку з легким зусиллям, я відчув спротив… який змінився неохочим ковзанням металу об метал! Ручка знову рухалася, хоч і з великими труднощами.

Ми змогли! Каспер врятував мені життя! Двері піддалися і з гуркотом від’їхали в бік, реагуючи на мої зусилля.

Коли я побачив кота, той був за кілька метрів, схоже, злякавшись шуму. Я обережно підійшов до нього і ніжно пригорнув до себе.

– Мій котику! – я нарешті видихнув з полегшенням.