Особливий андроїд (16+)

Що робить людину особливою в цьому світі? Я завжди гадав, що її інтелект, здатність до складного логічного мислення, змога виживати не завдяки, а всупереч природі. Після другої одноденної війни, що ледь не перетворила світ на суцільне радіоактивне море, ті хто лишились в живих залишили нам, їх нащадкам, правила та закони, що ми повинні були б сумлінно дотримуватись і до певного часу в нас це виходило. П’ять сотень років тому ми відхрестились від створінь, що самі й створили, знищили й забули їх як страшний сон в Мертвих Морях Євразії, бо втратили головне. Ми більше не були особливими. Можливо, моя пиха, жадоба до заборонених знань нас погубить, хто знає, але поки я ще живий, то це моя історія.
Я професор Уоллер, дослідник стародавніх технологій, історик та інженер. Це був звичайний день, проте я почував себе дивно: то впущу батарею, то розіб’ю ампулу з реагентом. Мій аспірант, Роуен, сміявся з мене, натякаючи, що я перепив минулого дня на свій ювілей, хоча я зав’язав з цим грішним ділом ще минулого року, після отруєння. Весь час, що я проводив у своєму кабінеті мені здавалось, що за мною слідкують, але як тільки повертався до лабораторії, буря тривоги стихала. Доходило до того, що мені здавалось як «Лялька», тобто зламаний андроїд, якого я знайшов в одному з Мертвих Морів, слідкував за мною. Звичайно такого не могло бути, так я гадав. Він сторіччями був похованим серед радіоактивних відходів з яких я його дістав під час першої та єдиної експедиції в ті небезпечні та заборонені місця.
Робочий день добігав кінця, а я пообіцяв дружині, що прийду додому раніше і, о Всюдисущий Розуме, ця тривога та забудькуватість, проклинаю її всією душею. Я не одразу помітив цього, проте забув картку доступу до квартири на столі в кабінеті. Мені треба було просто йти далі, якось би я й потрапив додому, але я помітив пропажу на половині дороги, тому, засніженими вулицями, я повернувся до інституту.
– Антоне, ти тут? Антоне!
Я зайшов до свого кабінету, це була невеличка завалена різними пристроями кімната. Я не хотів розносити бруд підлогою, тому чекав на відповідь свого аспіранта. Я оглядався, роздивляючись колекцію з сотень механізмів, що зібрав за все своє життя. Ці механізми не мали майже ніякої практичної цінності в сучасному світі, проте були цікавими для вивчення технологічних можливостей та побуту минулого, хоча насправді мені просто від них віяло якоюсь дивною романтикою. Стіл за яким мав би сидіти Роуен знаходився за масивною чіп-шафою, тому я бачив лише витанцьовування тіней в тьмяний білому світлі кімнати.
– Зараз… Секунду… ̶ голос з кімнати звучав дивно, він був то жіночим, то чоловічим.
Я нетерпляче зайшов вглиб кімнати та відчув, що вона була просякнута солодкуватим запахом із вже звичним тут запахом заліза. Антон був на протилежному її кінці та спирався на шафу. Він був пристойним молодиком, проте іноді робив якісь дурниці. Його очі забігали по кімнаті, ніби він щось шукав, а потім прокашлявся та мовив:
– Пане… Уоллер. Професоре. А я на Вас сьогодні вже й не чекав. Вже така пізня година.
– Я забув картку доступу до квартири, вона була десь на столі.
Антона одразу ж пересмикнуло й він, мало не впавши, проте дуже швидко підійшов до столу та взяв картку. Не знаю навіщо, але він її обтер та віддав мені.
– Ось вона, пане.. Професоре. Уоллер, ̶ аспірант стояв з натягнутою посмішкою та дивився в мої очі.
– Дивний ти якийсь сьогодні. Казав тобі не пити ту бадягу, і досить бавитись з модулятором голосу, не малий вже.
Через мій незрозумілий стан я не одразу побачив відсутність андроїда на стенді навпроти мого столу. Це був мій найцінніший експонат, тому як тільки я побачив його відсутність, то ніяк не міг відкласти цю розмову. Мене не було всього двадцять хвилин, а він вже утнув, якусь нечувану дикість! По відчуттях мої очі наливалися кров’ю, вени набухали, а шкіра червоніла до кольору помідора, я несамовито волав на весь поверх інституту. Не пам’ятаю коли востаннє я так зривався на когось.
– Роуене! Де ти, у біса, дів мого андроїда?! Я тебе відрахую, засужу, якщо прямо зараз же мого робота не буде на цьому ж стенді! Ти мене зрозумів?
Мій аспірант нервово дивився зі сторони в сторону, його тіло затряслося, коли мої руки потягнулися до його шиї. Він дуже швидко відійшов від мене, ніколи не бачив його таким швидким.
– Пане! Професоре! Я зараз все Вам поясню!
В гніві я майже не сприймав його мови. Я кричав і кричав, не міг зупинитись… Навіть не пам’ятаю, що я сказав в такому стані, хоча це вже й не важливо. Пригадую, що Антон, намагався мені пояснити що сталося, наче він прибирав в кабінеті, протирав пил та впустив робота, чи щось таке. Андроїд впав та його ледь закріплені задні панелі відпали від його тіла. Він розповів, що зміг побачити всередині, в його нутрощах. Від цих слів я обімлів. Холод пройшов по моєму тілу, зуби тремтіли і я відчував, що якби я не був підстаркуватим, то зараз якраз був би час для першої сивини. Річ у тім, що я знав те, що там знаходилось: заборонені Токійськими Конвенціями технології. Я не описував їх у своїх працях та не доповів відповідним органам про них, бо знав, що їх вилучать, а я не міг втратити такий цінний експонат, такий цінний об’єкт досліджень.
Через страх я спочатку й не помітив з яким захватом розмовляв Роуен, його настільки вразили технології минулого тисячоріччя, що він ніяк не міг замовкнути. Я навіть не міг впізнати в цій людині свого ледачого та інфантильного аспіранта. Жестикуляція Антона була надмірно енергійною, очі віддавали незвичайним блиском і здавалось, що той наче підріс на пару сантиметрів. Він розповів мені такі деталі роботи андроїда, що я навіть уявити не міг.
– Виявляється цей маскувальний робот, або по номенклатурі МР, досі був робочим і, навіть, увімкненим. Весь цей час він набирався достатньої кількості енергії, аби…
– Аби що? Не тягни, Роуене!
– Я не знаю, але коли доторкнувся до його батарей, мене моментально вдарило струмом, я не міг відірвати від нього руки, відчував як горю зсередини, тоді його голова повернулась, а очі на мить блиснули червоним світлом.
Як тільки я почув ці факти, мій страх зник так само раптово, як і мій гнів до Роуена. Невже андроїд був увімкненим весь цей час? Чи чув він мене, коли я розповідав йому історії, чи відчував він весь той плин часу, що пробув в такому стану. Чи був він тим самим «особливим»?
Антон далі розповідав історію та у вирі своїх думок я не чув його. Мені вже було зрозуміло, що від удару струмом мій аспірант знепритомнів, тому той не може знати де мій робот. В захопленні від нової інформації я почав шукати щось, що могло б підказати мені, куди зник андроїд. Весь цей час Роуен лише стояв та спостерігав за моїми діями, пару разів я зловив на собі його холодний погляд та звернув увагу на якусь темну краплю, що стікала з-за його вуха.
– Професоре, Ви вже добре тут затримались, Ви обіцяли своїй дружині сьогодні прийти раніше, тому давайте Ви прийдете завтра, а я для Вас підготую відео з камер спостереження, або навіть знайду Ляльку. Його заряд незначний, тому не думаю, що той втік далеко.
Рідина все крапала з-за вуха Антона, а запахи ставали солодшими та нудотними. Мій аспірант взяв мене під руку та повів до виходу з кабінету, його мова була заспокійливою, а хватка міцною, як у лещат. Він казав, що про все потурбується і, що мені немає про що хвилюватись. Я намагався щось відповідати та він завжди перебивав мене, постійно починаючи зі слів «пане», чи «професоре». Ми зайшли в коридор, світло було вимкнено, але деякі його обриси було видно у світлі повного місяця, мої чоботи вицокували по керамічній плитці, але коли ліворуч від мене мали б бути двері підсобки, стукіт підборів змінився за хлюпання, ніби я вступив в сніг, що тане. Аспірант лише сказав, щоб я не хвилювався і, що прибере за мною. Ні, Роуен ніколи не був таким! Не міг же на нього так подіяти удар струмом? Що з ним сталося?
Я вийшов з інституту з дивними відчуттями, схожими на панічну атаку, я не міг ані поворухнутися, ані щось сказати, лише дивився на свої чоботи, що залишили на снігу темно-червоні відбитки. Я не можу сказати скільки я так простояв, але розумів, що достатньо, аби дати Роуену втікти. Одразу ж, коли я прийшов до тями – я побіг додому, Я боявся. Боявся за себе, за свою дружину, онуків.
Вже біля будинку, я помітив, що ключ-карта була в кривавих розводах, чому я не помітив цього одразу? Я біг на свій поверх так швидко, що здавалося час навколо мене зупинився, ледь не падав зі сходів, коли сковзав кривавими підошвами чоботів, проте вчіплювався в поручні та біг далі. Я був на четвертому поверсі, коли почув крики поверхом вище. Там була моя квартира! Здоровий глузд казав бігти з дому, проте я не слухав навіть самого себе. Я піднявся, двері були відчинені, світло було увімкнене, а галас припинився так само швидко, як і почався.
Я швидко оглянув свої кишені, і серед них я знайшов невеличкий розкладний ножик, який я звичайно ж дістав, та обережно увійшов в апартаменти. Все що знаходилось там – це горе та відчай, вписані в мою історію червоними тонами. Кров була всюди, в кожній кімнаті, але тіла я знайшов лише у вітальні, як і те, що весь цей час намагалось бути моїм аспірантом Антоном Роуеном та зараз сиділо над тілами мої коханих людей.
– Професоре чи знаєте Ви, призначення андроїда?, ̶ він говорив, не повертаючись до мене обличчям, – це, як я вже наголошував, модель МР, або Мер – маскувальний робот, а якщо бути точнішим – інфільтратор. Знаєте, такі роботи використовують зазвичай оптичне маскування. Але цей… Цей експериментальний. Він не увійшов до серійного виробництва, як це вважали, через надмірну жорстокість, проте дуже сподобався своїм новим творцям: «Особливим».
Я дивився на його спину та бачив краплі крові, що просочувались з-за вух та через білу сорочку вздовж хребта.
– Професоре, цей робот, для маскування переймає особистість ворога, але проблема була в тому, що тоді не було можливостей зробити ідеальний замінник шкіри. Який би Ви знайшли вихід із цієї ситуації? Не відповідайте, я знаю Вашу відповідь. Я дуже багато почув за всі ці роки, стоячи навпроти вашого столу і Ви дуже схожі на моїх навіжених батьків. Ви були б не проти мати такого робота, але я вирішив показати наслідки Вам одразу.
Він зірвав з себе одежу та шкіру, неначе сценічний костюм, його корпус був пошкодженим принаймні задні панелі не були надійно прикріпленими. Коли андроїд повернувся до мене, то його тіло витягнулось і він став на голову вищим за мене. Робот зробив пару кроків в мою сторону і я спробував вцілити ножем в щілини між пластинами його тіла, але він легко схопив мою руку та стиснув її так сильно, що ніж випав з моєї руки, в калюжі крові.
– Професоре, якщо я вижив, то чи вижили мої батьки в тих радіоактивних вигрібних ямах?
Він послабив свою хватку та, поки я корчився від болю, роздивлявся мою квартиру.
– У Вас дуже гарний дім, професоре Уоллер, ̶ він похилив свою голову, в якійсь цинічній імітації смутку, ̶ Я теж хочу додому, але не переймайтесь, я Вас не забуду. Я скоро повернусь до Вас. Дуже скоро.
Мер, як він назвав себе, приклав до мого лоба свою металеву долоню, після чого я знепритомнів, а коли прокинувся, вже був прикутий до лікарняного ліжка в оточенні служби безпеки. Мене підозрюють в серійному вбивстві, але кожен тиждень я чую про нові схожі випадки все далі на Заході, все ближче до Мертвих Морів Євразії, все ближче до гробниць «особливих», де я викрав андроїда з його дому.