Вихід (18+)

Ранок ще тільки почався, а вже довжелезна колона людей, вишикувавшись, крок за кроком повільно рухались вперед. Ще тільки почало запалюватись небо рожево-зеленкуватим відтінком, зникали моторошні сутінки, а з ними і мальовничі та руйнівні метеоритні дощі. Хтось називав це падінням зірок, чи швидше обвалом реальності. Бог покарав їх, руйнував творіння Своїх рук — цей круглий шар під назвою Земля.
Пустували здоровенні кам’яні будинки з великими, подекуди із мініатюрними віконцями без скла. Пишні хороми споруд нагадували швидше декорації до якогось фільму-жахів. Потріскані стіни, темні і моторошні ями вікон, звідки здавалось от-от визирне привид із ланцями на руках. Мальовничі архітектурні будівлі перетворились на руїни, непотріб. Старий театр палахкотів у вогні, куполоподібний дах із химерами провалився, а самі химери – античні леви, горгульї та єдинороги валялися у середині, стражденними очима споглядаючи як палахкотять рештки завіси, декорації до вистави „Венеціанський купець”. Театр втратив свою дивовижну здатність притягувати у своє лоно злиденних на видовища багатіїв, священиків, муніципальних керівників. Театр втратив останнього глядача вже давно. Та й самі декорації помалу трухлявіли, розсипались, а тепер просто палахкотіли як непотріб. Тяжко згадати коли цього „Венеціанського купця” грали, і вже геть стерлись із пам’яті імена акторів, рецензії і відгуки в пресі. Театр палахкотів як Троя чи Помпеї. Скрипіли балки дерев’яного перекриття, ті які ще не встигли обвалитись. Звук цей нагадував агонію, крик про допомогу. Але мольби ніхто не чув.
Усі ж мешканці, як приворожені стояли у довжелезній черзі, яка викручувалась по вуличках мабуть більше ніж на три милі. Крок за кроком вони повзли до центру містечка-фортеці де знаходилась головна ратуша. У повітрі пахнуло надією і смерділо сіркою та гниллю, потом і мертвечиною. Тхнуло згарищем, у провулках – сечею. Сморід пронизував чергу, кожну людину, залазив у ніздрі, болів у скронях. Натовп, захлинаючись у кашлі, ковтав жадібно повітря; стогнав, сопів; крок за кроком, човгаючи взуттям, ліз вперед. Ці змарнілі тіні з посинілою від холоду і недоїдань шкірою, ще півстоліття назад називали себе людьми, „істотами розумними”. А нині?..
Люди про щось перешіптувались, сміялися. І з кожним кроком наближення до ратуші вони раділи все сильніше, як діти.
Сміявся і старий нафтовий магнат, час від часу хукаючи на холодні маленькі долоні, щоб їх зігріти. Пошарпане пальто здригалось при кожному його подиху. Холод пронизував до кісток. Але його занадто аристократичне минуле не дозволяло собі проявляти слабкості. І перед ким, холодом? Він пережив п’ять нафтових криз, сотню державних перевірок і ревізій, кредиторів, десятки позовів до суду і трьох своїх дружин. Маленький, згорблений старигань крок за кроком ішов уперед, шпортався у смітті. Він ніколи не думав що стане у чергу, безглузду чергу, разом із повією хворою на сифіліс, вошивим дитинчам, яке постійно плакало. Не уявляв себе без улюбленого крісла із червоного дерева і бокала англійського бренді. Він сміявся, просто тому, що все це нагадувало фарс. І як тут не сміятися, коли страх полонив розум, коли думки про майбутнє доводили мало не до істерики. Магнат сміявся і подумки молився своєму богові, якого сам придумав, якому він вірив. З яким був на рівних.
Крок за кроком. Черга отак стояла із дня в день, ось уже цілісінький місяць. Кожного ранку вона ставала трішки коротшою, і від цієї думки здавалось мороз кусав не так сильно і відчуття голоду притуплювалось. Люди ночували в черзі, не відходячи ні на крок. Дивились у холодне і якесь чуже небо, мугикали пісні чи перечитували старі журнали або книги, роблячи при цьому маленькі кроки вперед, аби не забаритись, не пропустити важливого моменту. Черга замінила тепло домашнього каміну, щоденний поспіх у справах. Черга вкрала достатки і привілеї, вона зрівняла їх, випростала, показала що всі у ній, черзі, рівні. Бідняк і відомий письменник, актриса і гувернантка, продавець тістечок і власник порностудії. Вони стояли один за одним, сіпаючись від морозу, кашляючи і задихаючись у смороді. Вони відчували один одного, розглядали потилицю того, хто стояв попереду. Один тарабанив пальцями по золотому портсигару, інша рахувала кроки, чи бубніла собі щось підніс. Горланила молодь, сміялась, веселилась. Обговорювали чи дійсно існує Бог, який на вигляд рай, як часто варто займатись сексом та рецепти виведення бородавок. А ще хлопці ніжно прижимали до себе змерзлих дівчат, обгортали їх своїми худими руками. Особливо закохані цілувались, не звертаючи уваги на чергу та сморід…
Крок за кроком.
Ще не так багато залишилось. За церквою визирають руїни кабаре, куди часто любили заходити місцеві вельможі, верховні засідателі, єпископи і каноніки різних конфесій. Але кабаре зруйноване, розпусниці, які махали на сцені ногами та задовольняли багатіїв, напевне були десь у черзі, у скромних нарядах, без косметики і гламуру. А далі обов’язково віддзеркалиться маленьке озерце, де водились жирні коропи та соми …
Руїни. Залишились одні руїни і спогади. Тут було ось так, а там… Все втратило свій шарм, красу, велич. Натомість зостались згарища і руїни, хвороби і ненависть до існування. За все доводиться платити — за прогрес і технології, за возвеличення себе до статусу бога.
А ще не так давно місто було повне життя. Метушливе, яскраве, єдине і не повторне у своєму роді. Багато чим воно завдячувало просто таки геніальним інженерам і конструкторам, бо саме вони створили з мегаполіса, столиці культури і розваг, столиці криміналу і місцевої бідноти — фортецю, цілковито і повністю відгородившись від зовнішнього світу високими мурами, що висотою сягали понад п’ятсот метрів, із товщиною стін понад пів милі. Щит над містом захищав мешканців від падіння метеоритів, шкідливих газів та вірусів. Бо світ, що був за муром, так званий зовнішній світ, цілковито збожеволів.
Усе, що знаходилось ззовні, вирувало у міждержавних, етнічних війнах. Церква повстала на церкву. З іменем Бога на устах, як інструментом людської ненависті, марширували світом хрестові походи; винищувались, вирізались народи і племена. Людство потерпало від безкінечних метеоритних дощів, страждало від чуми, СНІДу, віспи та штучних вірусів. Лише півстоліття потрібно було для того, щоб перетворити Землю в пекло. За цей час населення зросло у п’ятнадцять раз і з кожним днем зменшувалось. Те, що залишилось — це тридцять мільярдів голодних, хворих, ненависних і божевільних мешканців Землі. За муром панував хаос, метеоритні дощі руйнували міста, села, цілі країни. Повітря настільки наповнилось сіркою, що кожен подих міг дути останній. Хаос наповняв кожен клаптик землі. Голод зомбував людей, робив нерозумними рабами.
Світ остаточно збожеволів, світ вмирав.
Місто-фортеця ж було зведено для захисту її мешканців від земного безумства. Ані вірусів, прокази чи війни. Багато хто намагався потрапити у штучний рай. Багато хто віддав усі свої статки, нажитки, щоб лише бути тут, у спокої, подалі від усього цього зовнішнього дикунства. Були тут і президенти, які кинули свої держави на поталу хаосу, тільки для того, щоб врятувати свої зади; міністри більшості країн, актори і знаменитості, мільйонери, мільярдери, бандити і все ті ж світові терористи і бойовики, яких так безуспішно розшукували там, за муром, коли ще всі не вижили з розуму.
Був створений штучний рай у самому пеклі землі.
І усе здавалось йшло добре. Міцний мур оберігав мешканців від божевілля зовнішнього світу, щит над головою не давав проникнути у повітря вірусам та газам. Чотирьохмільйонний народ маленького раю був щасливий.
Останній, тридцять восьмий за рахунком, спалах на Сонці розірвав усі надії на краще життя. Сонце повністю вмерло. Всі знали до чого це призведе. І очікування найгіршого виправдались, коли Земля через вибух Сонця змінила орбіту. Лише за якихось півроку звичні уявлення з астрономії стали вже нікому непотрібними. Хаос поглинув усе, навіть такий звичний клімат. Змінилась температура, то нищівні кількарічні засухи, а тоді повільно — льодовиковий період. У містечку-фортеці настали не райські часи, коли захисний щит обвалився і метеоритні дощі руйнували усе на своєму шляху. Повітря наситилось вуглецем та сіркою. Пекло, що весь цей час було за мурами, там, далеко, ввірвалось у штучний рай. Жадане спокійне та врівноважене життя у містечку скінчилось. Скінчилось назавжди. Не вистачало харчів, не вистачало прісної води та вакцин від хвороби і штучних вірусів.
Найстрашніше, вони не могли померти. Тоді, років тридцять тому, було так легко вхопити Бога за бороду. І вони це зробили. Триклятий ген старіння розшифрували. Все, що залишалось — жити, жити довше. Сто, двісті? Яка різниця. Організм не старів, клітини регенерували. Залишалось тільки вживати численні пігулки, мікстури і жити скільки влізе. Але це було раніше…
На кожне безсмертя був свій антидот — хвороби, віруси, підвищена чутливість до холоду, прояви божевілля, депресія, нав’язливе бажання вчинити суїцид. Така була ціна за прирівнювання себе до бога. За все доводилось платити. Але так важко було відректися від усього. Від грошей, від влади, від самого життя…
І коли багатомільйонний народ містечка-фортеці корчився в агонії відчаю і болі, Народний Засідатель міста промовив: „Вихід є!” І цей „вихід” був настільки нереальним, що у нього мало хто вірив. Але він був.
Колона людей непоспішно рухалась вперед. У поодиноких поглядах читався нестерпний сум. І з кожним кроком наближення до ратуші все виразніше чувся цей зловіщий звук. Від кожного такого удару хтось напружено зітхав, дехто хрестився, а інші просто сміялись, наспівуючи недоладних вульгарних пісень.
Крок, тоді ще один крок…
А на майдані, на підмурівку, навпроти торгового центру, стояв Народний Засідатель міста-фортеці із купкою міністрів, споглядаючи на манливе дійство. Колись його шати були пишними — із під соболиної шуби визирав дорогий костюм, завжди жовта краватка, начищені до блиску туфлі. Він був модником, справжнім метросексуалом. Нічого дешевого, нічого стандартного, тільки ексклюзивні, тільки речі виготовлені на замовлення.
Та це було все в минулому. Соболина шуба стала схожа на лахміття. Його посиніле обличчя, брови, що вкрились памороззю, постійно здригались при кожному приглушливому ударі. Він лише панічно сміявся і крутив у руках стару, пошарпану книжку. Біблію. Він спостерігав як люди наближались, в колоні по одному до того, так званого, „Виходу”. І по щоках мимоволі текли сльози. Він був безсилим щось змінити. В його руках була зосереджена влада всього штучного раю. Коли світило сонце і чергова оголена дівиця приносила йому в ліжко свіжу булку та каву, він лише задоволено мугикав: „Моє королівство. А я в ньому король.” Тільки от промайнуло це все, як сон. Зараз він не в силі щось змінити, навіть якби і хотів. Король перетворився на блазня, мовчки спостерігаючи крах імперії.
„Вихід є!” — він пам’ятав ці слова. І не знав, чи жалкувати про це зараз, а чи змиритись. Нічого кращого запропонувати не міг ніхто. Який толк від купи міністрів, радників! У рай падали метеорити, горіли будинки, цілі квартали. Повітря перетворилось на отруту. І якби пішов дощ, була б хоч вода. Народ чекав від нього розумного рішення, порятунку, виходу… Він не знав чи правильно це все, і поради ніхто не міг дати. Міністри мовчали, за його спиною крутили пальцем біля скроні, мовляв „король” цілковито збожеволів. І тікати не було куди. Говорили, що за муром війни скінчились. І це лякало. Він знав, точно знав що там, за муром нікого вже більше не залишилось. Отже — вони останні.
Не таким він уявляв кінець світу. Згадував, як розповідала бабуся, ще в дитинстві про страшний суд, про небесних ангелів, знак звіра і все таке. І якщо цього всього не було, може і Його не…
У центрі майдану, на невеликому підмурівку, стояла вона — машина, що вкорочувала довжелезну чергу, щоразу клацаючи „зубами”. Смертельна і гуманна водночас, яка дописувала останні рядки історії, монотонно б’ючи гострими „ курантами” по чужих життях. Це і був отой славнозвісний „Вихід”. Машина стала єдиним порятунком від агонії, божевілля і що найголовніше від безсмертя. Поміж двох вертикальних основ розміщувалось гостре лезо, яке падало і піднімалось, падало додолу і піднімалось вверх.
Якби знав Жозев Гійотен, що його смертельний винахід буде „відраховувати” останніх людей на землі. Якби він це тільки знав… За часів Людовіків та французької революції він «сотворив» апарат смирення, гільйотину. Якби він тільки знав до чого це приведе. Врешті і його голова потрапила під її сталеве лезо, принаймні так говорили. А тепер прискорювала кінець людства.
Черга крок за кроком рухалась в перед. Ніхто не бажав щось змінити, відступити. Але куди відступати, адже заради порятунку все це і затіялось.
Здавалось люди прагнули жити, але в ту ж мить, так урочисто і щиро вітали смерть, яка дихала їм у скроні. І не було у очах, змарнілих і скляних — страху, швидше байдужість. А у когось, зводячи очі до п’єдесталу, на якому клацала гільйотина, тліла надія, що там, за „Виходом” буде краще. Буде не так як тут.
До гільйотини підійшов хлопець, йому ще б жити і жити. Він рушив у перед, не зважаючи на страх, від якого судомило живіт і трусились ноги. Посиніле обличчя хотіло тепла і їжі. Він озирнувся, щоб ще раз подивитись на довжелезну людську колону. Востаннє? Та його вже штовхали в плечі. Ще раз озиратися не став.
— Що, юначе, досі не налюбувався цим триклятим світом? — буркнув чоловік за його плечами, у старому латаному пальто. — Ти головне не бійся. Там буде краще, хлопче. Це тобі я говорю, колишній Папський радник.
Чоловік намагався підбадьорити хлопця, але не виходило. Він опустив очі; хіба він міг знати, що буде далі, за „Виходом”? У семінарії вчили одного, при дворі у Ватикані грали в зовсім інші ігри, де Богом і не пахнуло. А зараз навіть він сумнівався, що там, за гранню життя, буде щось. Трусився від холоду і страху.
Хлопець попереду закивав.
Юнак думав ще раз озирнутися, та не зміг. Чоловік за ним, знову підштовхнув його у плечі. Маленькими кроками він добрався до такого жаданого „Виходу”. Юнак смиренно просунув голову у круглий отвір. Старий кволий священик прошепотів молитву. Хтось потяг за мотузку. Механізм вступив у дію. Лезо із човганням кинулось у низ, неначе яструб на польову мишу. Йому не було страшно. Він хотів, щоб це якомога швидше закінчилось. І можливо там, за гранню, його нагодують, зігріють і не буде такої нестерпно довгої черги.
Останні посмертні судоми. Голова, вільна від турбот, котиться у глибоку чорноту; тіло, худе і кволе хтось штовхає до тієї ж ями.
Все скінчилось швидко.
Кажуть, в такі моменти душа покидає змучене нутро. Виривається із кокона людських гріхів, хтивості, пожадливості та лицемірства. „Вихід є!”. Але він був можливий лише після смерті.

І коли прозвучав останній глухий удар леза гільйотини, розносячись луною по самотньому містечку, десь у чорному небі запалилась нова зірка, що сповіщала про народження.
Там, далеко, почувся ніжний дитячий крик.
Зародилось нове життя.
Тільки вже не на цій Землі…