Найкраще — попереду

Рядок вагончиків, розфарбованих червонястою лускою, завмирає у найвищій точці маршруту. Під ложечкою смокче, мереживо сукні врізається в шкіру. Я сиджу у першому ряду, у голові “дракона”, що тягне за собою по рейках десяток маленьких кабінок. Попереду — прірва. Мимоволі сягаю поглядом до напівпрозорих цифр на межі поля зору, перевіряю статистику перцепцій, хоч і пам’ятаю настанови Дима цього не робити.
“Дракон” чмихає, з тихим клацанням перемикаються магніти. Метал треться об метал, і механічне тіло поволі, наче знехотя, починає рухатися. Я встигаю помітити шахтарські поселення вдалині, сірі на сірій поверхні планети, майже невидимі тут, серед вибуху фарб і світла. А тоді ми закладаємо віраж, вітер вдаряє в обличчя, і вагончик несеться назустріч землі. “Дракон” заходить у спіраль, і моїм тілом кидає об захисний каркас. Тримаюсь за поручні, аж біліють пальці. Перед обличчям метеляється волосся — Диму не сподобається, що це зруйнувало картинку. Відганяю згадку про Дима, аби зосередитись на страху і піднесенні. Думки не потрапляють в трансляцію, але можуть споганити настрій — а от це сприймачі одразу відчують. Буду бідкатись — підуть до когось цікавішого.
Конкуренція серед стрімерів росте щодень. Вибір вражає — від затишних спа-процедур до космічного туризму. Проте Дим каже, що я підкуповую людей щирістю. Мої емоції справжні, а люди таке цінують.
Десь збоку нас накриває хвилею води, і я верещу, тягнучи руки до фонтану бризок. Оце добре, це Дим оцінить — змусила-таки себе відпустити рейки. Не думаю, скільки дорогої води змарновано на цю розвагу. Мене втискає у сидіння, ми мчимо назустріч мертвій петлі, і я знову кидаю погляд на статистику: цей стрім має шанси увійти в трійку моїх найуспішніших. Прямо зараз разом зі мною “дракон” закручує в адреналіновому вирі кілька тисяч сприймачів. Щедро ділюся з ними своїми чуттями, дарую страх і захват, дикий рев у вухах, фальшивий запах морського повітря, холод металу під пальцями та божевільні виверти сили тяжіння, що ударами шарпають тіло.
Я проганяю думки про заробіток від перцепцій і заправляю волосся за вуха.

*

Коли я спускаюся з атракціону, ватяні ноги ледве слухаються.
Нарешті. Подумки зупиняю стрім короткою командою, і сідаю на лавку. Думаю, чи не купити собі надміру дорогої солодкої вати — мене нудить, не так від трюків “дракона”, як від тиску поглядів уявного натовпу зсередини голови. Ненавиджу це відчуття. Але Дим би сказав, що це краще, аніж шахти, і мав би рацію.
Поміж яскравих павільйончиків гуляють сім’ї власників копалень та представників влади. Шик і багатство різко контрастують з краєвидами, що проглядалися з верхівки “дракона”. На перших етапах колонізації тут планували звести багато громадських зон, але більшість тих проєктів завмерло через брак фінансування. Купа недобудованої інфраструктури так і залишилась на поверхні, вічно стриміти пам’ятником людським обіцянкам. Розваг негусто, і це одна з причин, чому стріми такі популярні.
Ідея навідатись до парку атракціонів належить Диму — власне, як і більшість хороших ідей. Без нього я б сиділа по той бік нейроінтерфейсу, серед сприймачів. Гарувала б по чотирнадцять годин в день та перед сном проживала чужу радість, не маючи власної.
Вирішую все ж відмовитись від солодкої вати — мереживні сукні мають сидіти ідеально. Пора додому, обговорити із Димом сьогоднішній стрім. Він рідко відпускає мене саму, але два вхідні квитки ми б не потягнули.
До моєї автівки лишається десяток метрів, коли мене шарпають вбік грубим рухом. Не встигаю навіть оглянутись, як плече прошиває колючий біль, і свідомість меркне.

*

В ніс вдаряє запах сирості. Роззираюсь. Ліс бетонних стовпів виростає з голої бетонної підлоги й тримає голу бетонну стелю, розходиться вусібіч, скільки сягає око, і губиться в темряві. Верхівки стовпів розфарбовані кольорами по секторах — схоже на недобудований паркінг. Я сиджу на холодному стільці, руки скручені пластиковим хомутом.
З-за моєї спини з’являється постать і світить мені ліхтариком в обличчя. Грубий чоловічий голос питає:
— Отямилась, цяця?
Втягую носом повітря, намагаючись заспокоїтись.
— Я… я не… — на очах набрякають сльози.
Незнайомець регоче. Світло б’є мені в очі, але я розрізняю на ньому комбінезон робочого з шахт і балаклаву. Помічаю віддалік брудний гравібайк.
— Зара’ ми всьо скоро порішаєм, і ніц тобі не буде, ясно? Не реви, — він махає ліхтариком. — Зара’ ти мені продиктуєш номерок свого багатого друга, брата, татка, чи хто там в тебе, мені скинуть за тебе викуп у ‘коїнах, і ти вільна валити на всі чотири сторони. Ага?
— Викуп? — лепечу я.
— Ага, викуп, — я чую втіху в його голосі. — В той парк бідні не ходять, та ше й в отаких сукеночках! Так шо давай думай, кому дзвонити будемо?
Варіантів небагато — я не маю нікого, крім Дима. Ніколи не мала. Тому я диктую його номер.
Бандит дістає якийсь пристрій із наплечника — схоже на телефон із додатковим блоком, обплутаним дротами. Мабуть, щоб не вдалося відстежити дзвінок.
Чую із динаміка приглушене Димове “Алло?”, і тамую схлип.
— Ага, мені твій номерок красуня одна дала, та… Зара’ я тобі скину, куда грошики переслати. Тищу коїнів, та. І тоді відпущу її цілу й красиву… Га? Ага, тіко недовго!
Він тицяє пристрій мені під ніс, і я не відразу розумію, чого він хоче. Врешті вичавлюю:
— Дим…
— Тримайся, я щось придумаю, — твердо каже він мені.
У нього нема таких грошей. І в мене нема. Якщо він десь їх роздобуде, ми будемо відробляти їх все життя. У мене навіть чіп для стрімінгу — першої моделі, із тих, які ставили на етапі досліджень. Дим підбив мене згодитися доброволицею, і так ми отримали технологію, за яку інші тепер платять скажені гроші. Мій акаунт одноразовий, перестворити не вийде; та все одно, якщо цей бандит дізнається, що в моєму черепі є мініатюрна пластинка вартістю в річну зарплатню шахтаря… Думки стрибають кудись вперед, і я зосереджуюсь на власних руках.
— Я не хотіла…
— Тримайся, — з притиском повторює Дим, — ти не сама.
— Хвате з вас, — фиркає чоловік і забирає телефон, — тако, значить, на всьо маєш годину часу, потім твоя краля пожалкує, що вибрала звонити саме тобі, ясно? Аби грошики мені капнули.
Ніяка поліція мене не шукатиме, в колоніях їм вічно бракує ресурсів. Вони може і почухалися б, якби біда спіткала якихось когось важливого… Але громилу пощастило — він напав всього лиш на мене.
Серце гупає десь у горлі. Це вже зовсім не той радісний страх, який переповнював мене на “драконі”. Це по-справжньому.
Тримаюся за Димовий голос, аби не запанікувати остаточно. “Ти не сама”, — каже мені Дим.
Я не сама! Дурепа, яка ж дурепа.
Перевіряю, чи не дивиться на мене громило. Наче ні. Раз він не впізнав мене з самого початку…
Кліпаю, і нейроінтерфейс вантажиться від легкого дотику думки. Запускаю трансляцію.
Обводжу поглядом паркінг, зачіпаюсь за написи на стінах, за кольори і лого вдалині. Сподіваюсь, цього достатньо, аби Дим розібрався, де я. Аби переконав поліцію прийти сюди — ніяких зайвих зусиль, ніяких пошуків, лиш арешт готового злочинця. Якою неважливою б я не була, їм важко буде проігнорувати злочин в прямому ефірі. Залишаю стрім відкритим, і цифри в кутку сповіщають, що до мене підключаються нові й нові сприймачі.
Видихаю, аби опанувати себе. Бандит, що колупався у своєму телефоні, озирається на мене і відкладає пристрій.
— Шо, нуд бере? Я тобі зара’ придумаю розваг, питань нема.
О ні.
Ні-ні-ні.
Його балаклава рухається, і я розумію, що він шкіриться під нею.
— Ти обіцяв годину, — благально кажу я.
— Ну, умови нашої угоди такі троха… — він махає пальцями в повітрі, — розмиті.
І знову шкіриться. А тоді дістає з чобота ніж.
Я не можу відвести погляд від щербин на лезі. Ковтаю слину.
— Не треба.
— Не треба шо? — глузливо перепитує він і підходить ближче.
Я втискаюсь в крісло, смикаю зв’язаними руками, але їх міцно тримає вузька стрічка пластику, що боляче врізається в шкіру. Громило торкається лезом моєї щоки, поправляє пасмо волосся, що впало на очі.
— Ти, цяцю, розваж мене якось. А як нє, то я придумаю, — ніж плазом стукає мені по вилиці, — як себе розважити.
Я не знаю, на що він розраховує, але беруся розповідати йому якісь історії — перше, що спадає на язик, якісь нісенітниці, будь-що, аби розігнати тишу, аби не дати цьому божевільному залишитись наодинці з думками про те, що ще він може зі мною зробити. Голос тремтить, пальці оніміли від холоду й від страху. Кілька разів я затинаюся надовше, аніж йому до вподоби, і він підганяє оповідки ножем. Грається моєю сережкою. Зрізає верхній ґудзик моєї сукні, і той стрибає бетонною підлогою із тихим стукотом.
Я не знаю, скільки ми отак розмовляємо. Відчуття часу змазане, реальність пливе. Але врешті нашу бесіду перебиває далеке виття сирен.
Викрадач схоплюється на ноги, наче й не здивований, і обертається на звук. Спочатку з’являються відсвіти мигалок на стінах, потім з-поміж колон вилітають дві машини поліції.
Громило ривком підіймає мене і приставляє ніж до горла. Тіло ціпеніє, кров бухкає у скронях.
З машини вискакують люди у формі, ціляться в нас.
— Відпусти дівчину! — кричить один.
Дихання бандита обпікає мені вухо. Він прикривається мною, як щитом, і відходить назад. Поліціянти далі тримають нас на прицілі, але не ризикують стріляти, поки я в зоні ураження.
Цікаво, наскільки влучні з них стрільці?
— Покатаємось, — гарчить чоловік і штовхає мене до свого гравібайка.
Я завалююсь на широке сідло — мабуть, модифіковане для вантажів. Він сідає поряд, стежачи, аби я залишалась між ним та дулами зброї. Ми зриваємось з місця. Поліція, мабуть, вирішує, що ефективне затримання злочинця важливіше за моє життя, і відкриває вогонь. Попри нас свистить куля, влучає в гравібайк і рикошетить кудись вбік. Інший постріл вибиває хмарку бетонного пилу із колони поряд.
Чоловік закладає віраж, і ми стрімко розганяємось. Машини поліції громіздкі й вайлуваті, призначені радше для транспортування заколотників, аніж для переслідувань. Гравібайк легко маневрує між горами будівельного сміття перед виїздом з паркінгу. Ще трохи — і ми відірвемось, і я знову буду в його владі.
Вдихаю. Змушую себе потягтися руками, досі перетягнутими хомутом, до ручки гальм біля керма. Це заскакує викрадача зненацька, він спішить відбитись — і полосує ножем навідмаш. Рукав моєї сукні розходиться порізом, шкіру обпікає біль. Але я встигаю смикнути гальмо, і, коли ми різко сповільнюємось, скочуюсь з гравібайка на землю, до крові стесуючи долоні й коліна. Боляче вдаряюсь головою, але одразу ж підбираюсь і відповзаю вбік, аби вже там поспішно підвестися.
До нас наближаються сирени поліції, і я біжу до них, біжу, як ніколи не бігла. Громило з ножем озирається, а тоді втікає в темряву.

*

Чоловіка на гравібайку не наздогнали. Враховуючи розміри колонії — сумніваюсь, що його знайдуть, але й він мене навряд чи шукатиме.
Дим забрав мене з рук поліції у лікарні, і вже ні на мить не лишив саму. В палаті пахне стерильністю. Дим сидить коло мене на лікарняному ліжку і гладить моє волосся. Ці дотики заспокоюють.
— Ти молодець, — повторює він, — ти впоралась.
— Завдяки тобі, — я підтягую ноги аж до підборіддя.
Ми мовчимо.
— Влаштуємо відпустку? — бурмочу я. — Так щоб тиждень без ніяких стрімів, і взагалі…
Дим хмуриться.
— Плюс тридцять відсотків підписок за сьогодні, — відказує, — треба ловити момент. Затягнути їх, аби лишились, ти ж розумієш. А ще маємо заявки на рекламу…
— Ото божевільні, — зітхаю я, — знайшли, на чому рекламуватись.
— Людям цікавий чужий страх із комфорту власної оселі, — усміхається Дим.
Його голос діловий. Він готовий будувати плани й стратегії.
Він одразу береться рахувати вигоду.
Усвідомлення прошиває мене струмом.
Я скидаю його руку і сідаю, аж в голові паморочиться від різкого руху.
— Це ти… ти все влаштував?!
Він мовчить, а тоді киває. Не намагається заперечити, лиш перевіряє, чи нас ніхто не може нас почути.
— Заплатив старому знайомому, аби розіграв виставу. Він мав дати тобі втекти пізніше, тут ти зімпровізувала… Але в решті — пройшло, як по нотах.
— Як по нотах?! Я мало не вмерла від страху!
Дим відмахується.
— Ой, ну не починай. Ти була в безпеці весь час. Все було під контролем.
— Він мені погрожував!
— Він розважав публіку. Якби ви просто сиділи й чекали поліцію, сприймачі б знудились.
Я мовчки підіймаю руку із порізом, що тягнеться від ліктя аж до кисті. Дим не ніяковіє.
— Я не чекав від тебе ініціативи… Але це, — відповідає він, — маленька ціна за успіх. Просто подряпина.
Він бере мене за руку і ніжно цілує зап’ясток.
— Тепер не болітиме! — він усміхається і гладить мене великим пальцем по щоці, — моя хоробра дівчинка.
Але цього разу мені не достатньо його примирливих слів. У місці дотику шкіра досі пам’ятає холод ножа, і мене аж трусить від тої згадки.
Хитаю головою й відсовуюсь на ліжку, і Дим починає гніватись. Я добре знаю його, і впізнаю найменші прояви — як морщаться його брови, як напружуються кутики губ.
— Ти ж мріяла про місце в десятці рейтингу. Я дав тобі це!
Схоже, він щиро образився, що його подарунок не оцінили.
— Краще б ти попередив…
Дим кривиться, і я вмовкаю, не закінчивши думку.
— Попередити? Фішка нашого акаунта — автентичність! Емоції мають бути щирі!
“Нашого акаунта”.
— Я мала лише стрімити яскраві враження! А не… отаке!
Хочу, аби мої слова звучали, як обвинувачення, але виходить жалюгідний схлип. Дим правий — я не вмію вдавати. Почуваюсь маленькою і нещасною.
— Ти не розумієшся на цьому, — покровительським тоном каже він, — без новинок ти швидко вилетиш із гри. Маєш сказати мені дякую.
На очах набрякають сльози, і я дратуюся на себе за це. Але сльози завжди розчулюють Дима, і зараз він також одразу м’якне.
— Ну-ну. Тобі нічого не загрожувало! Все вже позаду.
Він притягує мене до себе за талію й обіймає. Я втикаюся носом у його плече і вдихаю запах — такий знайомий, такий заспокійливий. Він майже перебиває сирість, що в’їлася в мою шкіру в тому паркінгу.
— Тепер ти в десятці. Усе найкраще — попереду, — він цілує мене в маківку.
“Найкраще — попереду”.
Задумуюсь, що ще Дим зможе вигадати заради нашого “попереду”.
Ні.
Ні-ні-ні.
Я не хочу цього.
Я хочу сказати йому, що з мене досить, що я йду від нього. Він засміявся б: це не вперше. Я йшла від нього уже тричі, та він завжди спосіб переконати мене, що без нього у мене немає майбутнього.
Я й досі не певна, чи не правий він.
Раптом я розумію із кришталевою ясністю: Дим ніколи мене не відпустить. Я — його проєкт. Отруйна турбота литиметься із нього контрольованими дозами, і підживлятиме мене, мов наркотик, аби втримати в пастці.
Я не вмію жити без його захисту, без його порад. Він розв’язував всі мої проблеми так довго, що я забула, як це робити.
Я боюся. Я боюся за себе так сильно, що аж закусую губу, і водночас боюся себе через те, що збираюся зробити.
Я маю стати непотрібною.
Нейроінтерфейс вантажиться миттєво. Замість розпочати трансляцію, сягаю до іконки налаштувань у кутку.
Дим помічає мій скляний погляд, хапає мої зап’ястки й стискає до болю, добиваючись уваги. Ігнорую його.
“Цю дію неможливо скасувати. Ви впевнені?”.
Я впевнена.
“Акаунт видалено”, — нейроінтерфейс гасне.
Попри страх, все тіло проймає полегкість, достойна найуспішнішого стріму. Втім, тепер мої відчуття належать лише мені.