Привітання з того світу (Ернст Ліндеман, Арктур, 2368)

Автор | 11.02.2025

Я розплющив очі. Місток був сповнений жовтих спалахів і виття сирени.
– Ви в порядку, капітане? – спитав перший помічник Мак’Кой і допоміг мені стати на ноги.
– В нормі, лише на мить втратив свідомість, – відповів я і трусонув головою, розганяючи туман.
– Капітан, пошкодження кожуха ядра реактора! – доповів ОКП1Преслі.
– Скинути плазму! – скомандував я, лише мимохідь поглянувши на екран стану реактора.
– Так точно, скинути плазму, – підтвердив Преслі.
Він натиснув кілька кнопок на своїй консолі і в одну мить блимання і виття сирен припинилось. Взагалі увесь місток занурився в темряву. Через кілька секунд увімкнулось аварійне освітлення і кілька моніторів.
– Капітан, схоже ворог припинив атакуючий маневр на нас, – доповів оператор СКО2 Грубер.
– Мабуть вирішили що вбили нас, – сказав другий рульовий Шенкс.
– А це недалеко від правди, – нервово посміхнувся штурман Мартінсон, – Капітан, нас кинуло на нестабільну орбіту. Без двигунів ми, рахуйте, вже мертві.
– Скільки у нас часу, – запитав я.
– Ну через дві-три години ми пірнемо так глибоко, що турбулентність розірве нас на шматки, – відповів Мартінсон, і після коротких роздумів додав: Але точку неповернення ми пройдемо через хвилин тридцять-сорок.
– Схоже, ховатись в атмосфері газового гіганта було не найкращою ідеєю, – сказав я сам до себе.
Порозмірковувавши з хвилину, я мовив до першого помічника і всіх присутніх: “Рано ще самих себе ховати в труну, поки я ще дихаю! Преслі, передайте шефу Томсону разом з усіма його лейтенантами зібратись в залі для брифінгів. Я, Мартінсон і Мак’Кой – туди ж. Всі інші допомагають Преслі тримати це відро купи”. По містку прокотилось багатоголосе “Так, капітан!”. Ми втрьох покинули місток.

Тридцять хвилин до точки неповернення.

– Шеф Томсон, як у нас справи? – спитав я, коли всі зібрались в залі для брифінгів.
– Реактору гаплик, двигуни не працюють, численні пробоїни на палубах з третьої по шосту, більша частина датчиків СКО відмовила, а ще накрився останній гіроскоп, через що нас крутить зі швидкістю три градуси на секунду, – зачитав шеф інженерної служби з свого планшета.
– А ще, – додав Мак’Кой, – у нас в строю, дасть бог, половина екіпажу лишилась.
– Спершу треба зупинити обертання, – сказав я. – Гіроскопи можна полагодити?
– Не за відведений час, – відповів Томсон, зиркнувши на екран, де світились червоні цифри зворотного відліку.
– Придумай щось.
– Та ж не руками їх крутити?!
– А це ідея! Візьми п’ятьох-шістьох молодців зі служби безпеки. У них на це дурості вистачить, головне, аби не перестарались.
Шеф кивнув і мовив до одного зі своїх лейтенантів: “Лінц, займись цим”. Лінц вискочив за двері.
– Отже головне питання – як нам вирватись з гравітаційного колодязя? – мовив я, нервово стукаючи по столу. – В кого які ідеї?
– Може, направити енергію аварійних конденсаторів на маневрові? – запропонував хтось.
– Ні, так ми можемо зовсім лишитись без живлення, а тоді всі хто в лазареті – трупи, – відкинув цю ідею Томсон.
– А система аварійного маневрування?
– Нам її так і не перезарядили, – зізнався я, опустивши голову, – хоча я тричі писав в штаб.
– До того ж, – додав головний інженер, – якщо її використати при таких пошкодженнях, корабель може просто розвалитись.
– Чекайте, якщо двигуни не працюють, то і система компенсації віддачі також! Якщо кілька разів вистрілити з головного калібру, швидкості вистачить?
– Може вистачити. Але виникає два нюанси. По-перше, треба стріляти точно по осі центру маси корабля, а він у нас змістився хтозна-куди. По-друге, ворожий крейсер все ще поряд.
– Ну припустимо, центр маси ми визначимо. Треба лише поглянути на корабель зі сторони і вирахувати точку, навколо якої він обертається.
– Тоді Ви, лейтенант Честертон, цим і займетесь.
– А крейсер треба просто добити, – безтурботно вимовив молодший лейтенант Мінцгаузен.
Всі так здивувались цих слів, що пару секунд безмовно витріщались на молодшого лейтенанта. А він тим часом продовжив: “Судячи з усього, ми завдали їм значної шкоди, і вони зараз самі займаються ремонтом. Їх щити вимкнені і, очевидно, атаки вони не очікують”
– Треба знищити їх одним пострілом, інакше ми точно трупи.
Ми вивели на голопроектор посередині столу зображення крейсера і стали його роздивлятись.
– Крейсер типу “Суверен” має лише один реактор, тож бронебійний снаряд цілком може викликати вибух і повністю позбавити їх боєздатності.
– І куди ж нам цілитись?
– От тут дилема. Судячи з форми надбудов, це або модифікація “Альфа”, або “Гамма”, і у них різне розміщення реактора.
– Треба термічні знімки, – знов взяв слово Мінцгаузен і став пояснювати, – на “Бети” і “Гамми” вони стали встановлювати нові радіатори. Максимальну теплоту емісії підняли з чотирьохсот до шестисот кельвінів.
Ми вивели на всі екрани наявні термічні знімки, які встигли зробити під час бою, і стали шукати. В залі для брифінгів стало зовсім тихо, якщо не брати до уваги тапання по екрану і скрипи зубів.
– Ось, знайшов! – радісно сказав лейтенант Легрант і вивів одне з зображень на центральний екран.
– Чітко видно п’ятсот кельвінів. Значить “Гамма”.
– МакКой, хто у нас найкращий снайпер?
– Мабуть сержант Дерден, але він з позавчора на губі3.
– Чхати, тягни його до гармати! – сказав я.
– Отже, якщо ні в кого нема інших ідей чи заперечень, приймаємо цей план. Всім вперед виконувати! – підсумував перший помічник.
Всі присутні коротко козирнули і чимшвидше покинули приміщення. Я зробив кілька глибоких вдихів, потер скроні, кинув погляд на зворотній відлік і собі попрямував геть.

Двадцять хвилин до точки неповернення.

Коли я залетів у БІЦ4, сержант Дердент був уже в кріслі оператора головної турелі. Все ще в наручниках. Поряд командер МакКой і командер Штайнметаль – голова служби безпеки.
– Отже, Тайлер, тобі пояснили наше положення? – з ходу спитав я.
– Так. Ми всі трупи, – сказав сержант зі зловтішною посмішкою.
– Ти так точно, – буркнув собі під ніс Штайнметаль і легенько штурхнув сержанта в плече.
– Капітан, а якщо я це зроблю, з мене знімуть обвинувачення? – хитро примружившись, мовив в’язень.
– Дердент, ти сказився? Ти побив старшого офіцера, а не пиріжок з їдальні вкрав, – мовив за мене перший помічник.
– …Все ж, якщо ми виберемось, я замовлю за тебе слівце перед трибуналом, – додав я.
– Ех, ну добре, – розчаровано видихнув і відвернувся від нас до моніторів. Потім він підняв руки над головою і брязнув наручниками. Я кивнув Штайнметалю, і той зняв наручники з сержанта, наостанок ще раз його штурхнувши зі словами: “Тільки спробуй щось утнути”.
– Так-с! Нікому не дзижчати і навіть не дихати! – сказав Дердент, взявшись за джойстик. Ми затамували подих. Він хвилини дві ніжно рухав джойстиком, вводив поправки з клавіатури і щось тихо бубнив, аж поки не роздався клац спускового гачка. В ту саму мить над головою гримнуло, весь корабель смикнуло і по корпусу прокотилась вібрація. Яскрава смуга прорізала екран в напрямку ворожого корабля.
– Привітання з того світу, покидьки! – вилаявся сержант, відкинувшись на спинку крісла. Цілу секунду нічого не відбувалось, аж поки на темному тлі крейсера не загорілась маленька світла цяточка, що за мить перетворилась у грандіозний сліпучий спалах. Спалах зник так само миттєво, як і з’явився, а разом з ним зник добрий шмат ворожого корпусу. Ворожий крейсер струснуло ще кілька разів від вторинних вибухів, аж поки всі його вогні не згасли.
– Як же мені подобається дивитись, як воно горить! – сказав Тайлер з ідіотсько-щасливим виразом обличчя, коли повернувся до нас.
Начальник служби безпеки хотів вже знов закувати сержанта в кайданки, проте я зупинив його.
– Сержант Дердент може погуляти, поки не прибудемо на базу. Він обіцяє добре поводитись. Командер Штайнметаль може бути вільний, – розпорядився я.
Не втрачаючи часу, я зв’язався з лейтенантом Честертоном і запитав про центр маси.
– У мене дві новини, але, боюсь, хороша Вас не порадує, – відповів той. – Я зміг досить точно визначити центр маси і виявив, що наші гармати не зможуть вистрілити під потрібним кутом. Центр маси значно змістився вліво через те, що ми втратили частину правого борту.
Мені аж мову відібрало. Я напружено почав перебирати в голові варіанти, що лишились.
– Ернсте, – звернувся до мене перший помічник котрий все чув, – може, не пізно покинути корабель?
– Пізно було з самого початку, – сказав я пригнічено, – рятувальні капсули нізащо б не подолали тяжіння гіганта.
– Прикро. Хто тепер буде годувати мою ящірку… – мовив МакКой.
– Що ти сказав? Ящірку? – перепитав я. – Ранго, ти геній!
У мене в голові виникла шалена думка. Я зв’язався з Томсоном.
– Шеф, нам потрібно підірвати другий артилерійський погріб, а також коридори Б-шість, Б-девять і Б-дванадцять, – випалив я.
– Ти хочеш, щоб нам сраку відірвало? – здивувався головний інженер.
– Саме так! Сили вибуху має вистачити, щоб корабель порвало навпіл. Задня частина впаде на планету, натомість передню має викинути з гравітаційного колодязя.
– План гівняний. Я б ніколи не додумався підривати власний корабель, – сказав шеф і додав через секунду, – тому це може спрацювати. Я направлю своїх хлопців, щоб показали, куди ставити заряди.
– Ти все чув? – спитав я, глянувши на першого помічника.
– Так точно! – відповів той і козирнув, – біжу негайно виконувати!

Три хвилини до точки неповернення.

Всі на містку були на своїх місцях.
– Всі переборки загерметизовано! – доповів Преслі.
– Курс згідно оптимального вектору! – доповів Мартінсон.
– Увесь екіпаж приготувався до удару! – доповів МакКой.
– Тоді на рахунок три… – сказав я, – три!
Перед тим, як сказати останнє слово, я натиснув кнопку детонатора. Через мить я пережив те саме відчуття, як тоді, коли катапультувався з підбитого винищувача. На груди ніби впав бегемот, вуха заклало від вібрації і скреготу металу, а в очах потемніло від перевантаження. Через пару секунд, трохи оговтавшись від легкої контузії, я поглянув в ілюмінатор. Від вибуху нас добряче закрутило. Лиш на мить в ілюмінаторі промайнула корма нашого корабля, що стрімко віддалялась.
– Джентльмени, схоже ми побороли тяжіння! – радісно мовив Мартінсон.
– Капітан, щойно прийшла відповідь на сигнал про порятунок, – доповів Грубер, – ескадра буде тут за дві години.
– Ну що ж… – мовив я і увімкнув загальнокорабельний зв’язок, – урочисто вітаю всіх з другим днем народження!

________
1Офіцер Контролю Пошкоджень – відповідає за координацію дій з ліквідації пошкоджень, управління аварійними командами, протипожежні заходи, герметизацію пробоїн та підтримку життєво важливих систем корабля.
2Система Контролю Оточення – комплекс радарів, антен і сенсорів різних типів для побудови і відслідковування докладної картини того, що знаходиться навколо корабля на ближніх і дальніх дистанціях.
3Губа – гауптвахта. Місце ув’язнення членів екіпажу за серйозні проступки і злочини.
4Бойовий Інформаційний Центр – координує дії екіпажу під час бою, приймає тактичні рішення і забезпечує ефективне управління всіма системами корабля для досягнення бойових завдань.

6 коментарів до “Привітання з того світу (Ернст Ліндеман, Арктур, 2368)

  1. Спостерігач

    А чого такого феноменального снайпера, як Дердент одразу не поставити стріляти у ворожий корабель?
    Якщо не брати до уваги височенні шанси на загибель від влаштованого вибуху всередині корабля – вигадка автора під назвою “стратегія ящірки” заслуговує на аплодисменти! Дякую, сподобалось.

  2. Автор

    Найкращий снайпер, але ж не єдиний.
    В їх початкові плани взагалі не входила зустріч з ворогом.

  3. Владислав Лєнцев

    Оповідання одразу стає аж надто фантастичним навіть для космічної фантастики після цієї репліки:
    – В нормі, лише на мить втратив свідомість, – відповів я і трусонув головою, розганяючи туман.

    Втрата свідомості навіть на мить це дуже серйозно, і тут можна було б використати ці наслідки, щоб головний герой попри страшенний головний біль намагався все розрулити. Або ж просто прибрати цю втрату свідомості в принципі, бо вона не додає абсолютно нічого, крім руйнації занурення. Текст одразу тобі ніби каже: та я прохідний бойовичок – при тому, що претензія на нормальний сай-фай.

    Далі, ворожий крейсер дійсно зʼявляється нізвідки. Експозицію про нього, точніше про те, в якій насправді вони сраці, треба дати якомога раніше, тому що надто довго ми думаємо, що проблеми тільки в гравітаційному колодязі. Як результат – крейсер взагалі не сприймається як серйозна перешкода. Мабуть, варто було взагалі якось показати цей бій, хоча б в експозиції-флешбеці. Це дало б також можливість краще підвести до моменту мозкового штурму, коли проблеми та їхні розвʼязання зʼявляються нізвідки і тому читати це не цікаво. Ну тобто якщо ми будемо з самого початку знати про поранених, незалежно від цієї сцени, то в цьому діалозі, де ми розглядаємо різні варіанти і, зокрема, той, який вбʼє поранених, не буде враження, що все це просто матеріалізується для потреби автора. Потрібні, як то кажуть, setup and payoff. І ні, якщо ми щойно заявили, що в нас нема половини екіпажу і через дві репліки на основі цього робимо такий висновок, це не сетап і пейофф. Коротше, дайте читачу більше часу і можливостей вникнути в ситуацію на самому початку, щоб варіанти розвʼязання проблеми бодай щось для читача означали. І оскільки оповідання ледве налічує 11 тисяч символів, місце для цього точно є.

    Так само сприймається ніби дуже важлива інтрига, який же це тип корабля: ми гадки не маємо, які вони взагалі існують, тому коли вони мусять просканувати корпус, це не справжня перешкода, а картонна перегородка. Цю проблему можна вирішити інакше: задати детективну інтригу, з самого початку. Не обовʼязково розписувати типи кораблів, це буде інфодамп – просто якраз у сцені бою задати таку поведінку ворожого крейсера, з такими деталями, які на перший погляд нічого не означають, щоб потім персонажі використали ці деталі, коли сканування їм нічого точного не скаже або буде неможливим. Типу не знаю, при якомусь маневрі ворожий крейсер аж надто розвернувся, що вказувало на центр тяжіння як у певної моделі. Знов-таки, це ніби дрібниці, але особливо для маленьких оповідань сетапи і пейоффи дуже важливі.

    Бо в підсумку в тексті майже відсутні саспенс, драматична напруга. Ми знаємо недостатньо про самих персонажів – типу хто вони взагалі – щоб за них перейматися, і водночас недостатньо про те, що відбувається і що вони роблять, щоб перейматися за результат їхніх дій. Тож і виходить, що головне моє питання після прочитання: ну і що? Додайте сюди яскравіші характери, задайте мету – чого вони взагалі хотіли досягти цим боєм, покажіть цей бій і закладіть кілька сетапів, щоб потім зробити прекрасні пейоффи. Це складно, але якщо все надто легко, то нащо взагалі щось робити?

  4. Автор

    Але ж Владе, взагалі я думав залишити те як персонажі опинились в даній ситуації за кадром.
    Мені справді було важко знайти якусь золоту середину між проблемами які можна вирішити надто легко і тими котрі вирішити неможливо.
    Я планував ще попрацювати над твором перед “офіційною” публікацією. Дякую що вказали вектор руху.

  5. Олександра

    Судячи з коментаря (обширного) Влада у вас дійсно добре оповідання. І вперше (навепно) на цьому конкурсі я з ним погодужюсь)
    Згадався старий дорий Зоряні ворота Атландита, з Шепердом, Маккеєм і іншими на борту корабля) Рішення божевільні – як там, ідеї виникають під час скрутного положення – як там) Взагалі класний у вас вийшов екшн і сай-фай.
    Помітила і відмітила – мем – як я люблю коли все горить)
    Власника ящерки звуть – Ранго, як ящерку ранго з мультфільму)

    Та і взагалі у вас хороші відсилки. Якби Маккой у вас видавав геніальні ідеї як Маккей, то взагалі розтаяла б) Ностальгія за кращим серіалом мого дитинства)

  6. Раст

    Мені особисто оповідання сподобалось. Можливо тут і недостатньо передісторії і всякого такого, але потрібно враховувати обмеження конкурсу. А те, що я бачу – особисто мені дуже цікаво читати, і тактика з “хвостом ящірки” дуже цікавий і досить неочікуваний.
    Щасти у конкурсі!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *