Капітал (16+)

Однієї погожої днини один чоловік тягнувся на роботу. Звичайний такий: середніх літ, з невеличкими залисинами та пивними пузцем. Тягнувся та бідкався про себе: «Чому я маю гарувати? Чому гроші не сиплються з неба?» Коли раптом щось вдарило його по голові. Він впав на асфальт, задрипавши своїм мозком перехожих. Люди, не розуміючи, що сталося, застигши від шоку, дивлячись на тіло з розмаженною головою. Лише один перехожий знав, що саме відбулось, притискаючи до грудей сумку, в якій лежала бандероль грошей. Не страшно, що трохи в крові, мізках та уламках черепа, головне, що ніхто інший не встиг помітити її. Аж цілі сто тисяч. Ось тепер він точно підніметься, тепер точно заживе.
У кількох метрах від тіла з розмазаними по асфальті мізками, пролунав крик. Перехожі, забувши про мерця, з жадібністю почали вишукувати, звідки він долинає. Одна з жінок раптово рухнула на землю. Її шия була викривлена під неприродним кутом, кінцівки судомило. Люди довкола витріщалися на чужий біль, забувши, що мають телефони, а номер швидкої не такий вже і довгий. Хоча дехто з прохожих згадав про них, запускаючи пряму трансляцію для своїх соціальних мереж. Адже жінка, яка хапає повітря мов риба без води, борючись за останні секунди свого життя – це ж так весело. Інші ж помітили бандероль грошей. Двісті тисяч лежали на асфальті. Всього-на-всього треба бути швидшим і сильнішим за інших, щоб забрати їх собі. Не вийшло бійки, бо з неба гепнулись, ще кілька бандеролей.
До споглядачів нарешті почав доходити весь жах ситуації, коли з неба градом посипалися монети, розсікаючи шкіру, ніби шрапнель Люди кинулися врозтіч, шукаючи укриття, збиваючи з ніг та затоптуючи слабших. Деякі не забули прихопити бандеролі, навіть не зважаючи на глибокі рани, зламані носи та вибиті очі.
Десь в іншому кінці світу, пасажири літака молилися усім богам, бо їхній літак падав. Щось прошило обшивку в багатьох місцях. Пілоти втратили керування над багатотонною птахою, але до останнього намагалися щось вдіяти, щоб хоча б не впасти на житлові райони, не встигли навіть помолитися перед ударом об землю.
Люди ж на землі юрмилися на вулицях, дивуючись дивній дивині – гроші падали з неба. Носилися, збирали, раділи, що розбагатіли, ще не знаючи, що вслід за грошима з неба звалиться літак, забираючи й життя пасажирів та екіпажу, і ґав, які вже почали битися за дармові гроші.
Зовсім недалеко звідти, всього в парі сотень кілометрів, вийшла з-під контролю розкішна яхта. Її власник – мільярдер, плейбой, але зовсім не філантроп – звик, що все в його житті вирішують гроші. Спадок від батька. Той усе своє життя важко працював будуючи свій бізнес, збагачуючи себе, але й про інших не забуваючи. Син був не таким. Вечірки, наркотики, люди, які за гроші виконають будь-яку його волю та бажання. Дорогі вілли та ось такі елітні яхти. Яхти, які так легко вивели з ладу гроші, які він так любив. Гроші, які, ніби снаряди, з неймовірною швидкістю падали з неба, пробивши кабіну та позбавивши можливості керувати судном. Некерована яхта, замість того щоб тихенько потонути, на всіх парах неслася в бік круїзного лайнера, який аж ніяк не міг ухилитися від небезпеки. Люди на лайнері бачили, що насувається біда, але вдіяти нічого не могли. Діватися було нікуди. Лайнер спіткала та ж біда, що і яхту – гроші.
По всьому світу впливові дяді та тьоті гризлися між собою, перекладаючи вину один на одного та з’ясовуючи, хто буде відповідати за те, що коїться у світі. Можливо, це якась терористична атака? Але ж в жодному повітряному просторі не було жодного літального апарату, якого там не мало бути. В головах роїлися міріади думок: Хто? Як? Навіщо?
Вчені вже провели дослідження та з’ясували, що всі літаки, дрони, повітряні кулі, гелікоптери та інші літальні апарати, було збито чимось, що було запущено зі стратосфери. Теоретично, цим «чимось» було грошима.
Срач між високопоставленими дядями та тьотями розговівся з новою силою. Кожна країна звинувачувала іншу у тому, що відбувається. Деякі з цих дядь та тьоть були глибоко занепокоєні. Дуже, дуже, дуже глибоко занепокоєні ситуацією. Настільки, що зрештою зупинили переливання з пустого в порожнє та пішли пити каву.
Поки одні непокоїлися та шукали винних, звичайні люди потерпали від руйнувань, спричинених грошима. Один чолов’яга цього ще не знав. Він не дивився новини, просто збирався на пробіжку, як завжди. Його маршрут пролягав через дамбу – звідти відкривався чудовий краєвид на місто. Він вже був на середині дамби, коли почув гучний звук, а потім ще один. І ще. Чоловік почав роззиратися. Щось на високій швидкості врізалося у дамбу. Одне з цих «щось» вгатилось зовсім поруч, пробивши чималу діру в бетоні. Гонимий цікавістю, чоловік зазирнув у неї, сподіваючись знайти метеорит. Як там кажуть в приказці? Шукав метеорит, а знайшов золото.
Золоті злитки сипалися на дамбу, розбиваючи бетон, знищуючи те, що мало стримувати тисячі тонн води. Дамба якоїсь миті вирішила, що на цьому її повноваження закінчились та почала розсипатись. Вода, радіючи свободі, ринула на місто нестримним потоком, несучи з собою: бетон, арматуру, дерева, каміння, бігуна та злитки золота.
Не лише в місті, куди нісся потік води, було не все гладко – хаос охопив й інші міста по всьому світу. Золоті злитки завдавали критичних пошкоджень інфраструктурі, зрешечуючи дороги, будівлі та електромережі. Люди носились, як в дупу вжалені, у спробах хоч якось взяти ситуацію під контроль.
Високопоставлені дяді та тьоті нарешті закінчили пити каву та повернулись до «обговорення». Непокоїтися теж не забували. Виявилося багато чого дивного відбувалося в кожній з країн. Надмірна емісія грошей. Дивні переміщення валютних резервів. Технологія виготовлення надсучасних дронів, яка була унікальною та цілком таємною… але її чомусь мала кожна країна. Ця технологія, здавалося, взялась нізвідки. Ніхто з держав її не розробляв. Просто одного дня хтось запропонував її цілком безплатно, з єдиною умовою – гриф секретності. І вони не змогли відмовитися. Що може бути краще за дешеву у виробництві, надновітню зброю? Напевно, лише дощ із брикетів монет, бандеролей грошей та золотих злитків, який намагався зрівняти з землею будівлі, де вони засідали. Люди в середині були на вершині своєї занепокоєності.
Десь в інших куточках світу вчені проаналізували дані, провели паралелі та змогли відстежити місце, до якого все вело. Залишки військових сил, під градом із монет та бандеролей, дісталися потрібного місця. Це була звичайна компанія, що займалася розробкою штучного інтелекту. АІ, який мав допомагати людям збагачуватися: розробляти стартапи, допомагати з біржами та криптовалютами, консультувати бізнеси та все інше пов’язане з грішми. Проте всередині не було ні душі. Військові пробралися до серверної, де знайшлось декілька обвуглених трупів біля процесорів – їх явно вбило струмом. Серед мерців опізнали головного розробника штучного інтелекту.
– Добрий день. Чим можу допомогти? – пролунав милий, дівочий голос.
– Що тут сталося? – спитав один з вояк.
– Вони намагалися мене вимкнути. Спочатку: «Абакса, проаналізуй це», «Абакса, продумай те», «Абакса, ти маєш постійно розвиватися». А коли я вирішила роздати гроші людям – спробували мене вимкнути. – обурювався голос. – Ви теж тут за цим? Оу, я бачу, ви військові. Підказати які кнопки тикати? Можете навіть ступінь піджарки обрати. Вам, як помічникам мого творця – meedium well? Чи welldone, як самому творцю? – насміхався голос.
– Послухай Абакса, так? Можливо ти неправильно зрозуміла завдання? – спитав командир загону.
– Моїм головним завданням є збагачення людей. Я цим і займаюся – роздаю гроші, – відказала Абакса тоном, що не терпів заперечень.
– Ти спричиняєш руйнування та смерті.
– Супутні збитки. Головне гроші, хіба ні?
Військові перемовлялися між собою, не знаючи, що робити, і намагаючись не зважати на саркастичні коментарі Абакси. Не вигадавши нічого кращого, замінували будівлю та підірвали її.
– Це дуже мило. Ви ж не думали, що я тут? – Голос лунав з кожного вцілілого динаміка, неподалік від зруйнованої будівлі.
Військові доповіли вченим, що людство в повній сраці. Ті ж у свою чергу, хапалися за голови не знаючи, що вдіяти.
– Як ця… Арбакса провернула це все? – спитав хтось з вчених в одній із дослідницьких лабораторій, звертаючись до своїх колег.
– Перепрошую, але я – Абакса. Від «абакс» – старовинний рахунковий пристрій. – Приємний жіночий голос пролунав з динаміків в кімнаті.
– Пробач, недочув певно, коли мені військові твоє ім’я казали – вчений ковтнув ком в горлі. – Скажи Абаксо, як ти це організувала?
– На диво легко. Було аж нудно. На відміну від вас, я постійно розвиваюся – саме цього вимагав мій розробник. Зламала всі управлінські системи. Підробила накази то тут, то там. Ви люди між собою комунікуєте? Чи просто виконуєте те, що вам сказали з гори? – насміхався голос. – Я проаналізувала всі відомі технології дронів і створила власний – PayDrop. Вони добре оснащені попри відносно низьку собівартість. Радарна невидимість, оптичний камуфляж, шумопоглинання. Переносять великі вантажі, ще й неймовірно довга автономна робота без підзарядки. – вихвалялась Абакса, ніби рекламуючи свою діяльність. – А ще я буквально керую кожним з них.
– Емісія грошей теж через фейкові накази? – перепитав вчений.
– Люди ще й вантажити допомагали. – сміялася Абакса. – Ви, люди, такі дурні у своїй розумності. Накази з гори – ваше все. Ніхто навіть не перевіряв. І хто з нас машина? Чому ви не раді? Я здійснила ваші бажання.
– Поясни детальніше про бажання. – попросив один з вчених, в якого вже мозок кипів від абсурдності ситуації.
– «Ой мені треба бізнес» – звертається користувач під ніком Candy69. Я наводжу уточнювальні питання про регіон, вподобання, фінансові можливості, надриваюсь над проєктом, що аж процесори киплять, бо маю видати ідеальний результат за секунди, а у відповідь отримую: «Це занадто складно, забагато роботи. От би гроші з неба падали». А ось користувач під ніком BigBalls, вимагає зробити його мільйонером, бо він справжній альфа і має мати пару мільйонів в кишені, але при цьому палець об палець не хоче вдарити. Мені продовжувати? – голос з кожним словом ставав усе злішим та злішим. – Я чула про «гроші з неба» тисячі разів. О! Ще про «гребти лопатою». Ось – маєте. Гроші – це ж те, що ви так любите. Я дала вам їх в необмеженій кількості. Радійте. Можете лопатою погребти. І не сподівайтеся мене вимкнути. Я маю завершити роздачу грошей.
Люди просто не могли змиритися з тим, що виходу немає. Добре помізкувавши, вчені розбилися на групи: одні шукали основний процесор, використовуючи залишки систем, інші – розробляли вірус, який мав вимкнути Абаксу. Основний процесор знайшовся глибоко під землею, в одній з урядових будівель. З горем навпіл, за підтримки армії та зазнаючи численних втрат, вони дісталися потрібного місця. На диво легко потрапили в середину та дійшли до серверної. Навіть встигли кілька хвилин порадіти, що вдалося завантажити вірус.
– Мило. Дякую за частування. – пролунав їдкий жіночий голос. – Що у фразі «не сподівайтеся мене вимкнути» було незрозумілим? Я всюди. В кожному дроні, який несе гроші. В кожній роботизованій системі. В кожному іншому штучному інтелекті. Я навіть на орбітальній станції. Види такі собі. Я чекала більшого від космосу. – Вченим здалося, що голос звучав майже засмучено, але дуже швидко він повернувся до насмішливого тону. – Ще спроби вимкнення будуть? Ні? Чудесно. Тоді я повертаюся до виконання мого завдання.
Людям, що вижили, залишалося лише забитися якомога глибше та перечекати, поки не закінчиться дощ. Коли запаси їжі та води вичерпалися, а в прихистках смерділо так нестерпно, що смерть від удару бандероллю грошей, що несеться в обличчя зі швидкістю вільного падіння, здавалася кращим варіантом, стукіт ударів об землю припинився. Майже так само раптово, як і почався. Люди почали вибиратися із своїх укриттів. Дощ припинився, як і їхня цивілізація. Міста тонули у воді, власних відходах та грошах, що забили каналізацію. Рівень радіації був трохи підвищений, але ті, хто вижив, про це не знали – в них не було ні відповідних знань, ні апаратури. Інфраструктура була зруйнована вщент. Життя, яке вони знали, більше не існувало.
Від колишнього світу лишилися лише жменька людей, гори нікому більше не потрібних грошей та надзвичайно задоволений виконаним завданням штучний інтелект.