Чапля

Лія впевнена що щось не так. Бо сьогоднішній лектор, Рон Адлер, який ще й доводиться їй швагром, поводиться дивно. Рон ігнорував її останні пару днів, хоча вони живуть в одній квартирі, ходив тихий, відмовчувався на питання.
Тому Лія нервово сіпається, коли зʼявляється незмінна сусідка по першій парті — Соня.
Рон заходить хвилиною пізніше, окидає приміщення небачачим поглядом, всідається за викладацький стіл. Лія розглядає його. Звичні берці, чорні джинси, біла напрасована сорочка. Чорне волосся у високому хвості. Як завжди. Навіть пірсинг в язиці жує як завжди (Лії цікаво, як його за пірсинг не зжерли інші викладачі, може бояться отруїтись).
Але.
Рон ніколи не сидить на перерві, втупившись у вікно.
І хоч Рон читає лекцію як зазвичай, Лії важко сконцентруватися. Вона й сама тиха: не задає мільйону питань. Він, схоже, це помічає, тому кидає на неї погляди. А, відпускаючи на перерву, відмічає:
— Хто хоче писати диплом зі сканувань дальнього космосу — затримайтесь після лент.
Рон йде. Соня з Лією переглядаються. Соня шарудить шоколадкою. Відламує собі кусок і решту підсуває Лії. Лія відламує й собі.
Дівчата дружно сахаються, коли над ними зʼявляється Рон і тягнеться до шоколадки у Лії в руках:
— Дайте кусочок!
Лія від несподіванки впихує йому в руку всю шоколадку. Рон фиркає, посміхається лиш однією половиною обличчя, від чого стає схожий на чаплю, відламує собі шматок, вертає решту й повертається за свій стіл. Всідається, розвалюючись на стільці, і чапля чаплею. Лія думає, що з чапель бачила лиш Рона. Ті, які птахи, давно лишились в підручниках.
Лія бере телефон та швидко пише Рону: “памʼятаєш, ми дивились про вимерлих птахів? Так от, ти — чапля”. Вона вважає важливим це написати. Рон читає. Намагається не засміятись в голос. Не виходить. Лії приходить у відповідь “їжу крадуть мартини, якщо ти про це. І я ще не вимер”. Лія підсумовує кінець перерви повідомленням “але ти — чапля”.
Не зважаючи на те, що Рон поводиться як завжди, Лія не ризикує не нервувати і на останній лекції.
А коли Рон відпускає студентів раніше, у Лії серце в горлі. Рон чекає, поки всі небажаючі вийдуть (лишаються тільки Лія та Соня), та йде до перших парт:
— Будете писати дипломи, але спочатку треба зганяти на Айтен.
— Айтен? — Лія напружується, згадуючи, що це супутник Ітешу, планети з їхньої системи.
— Щось не так? — Рон мило посміхається.
— Та кажи вже, — Лія розуміє, що він добивається, аби його припрошували пояснити.
— Думаю, вам відомо, що на Айтені є законсервована станція зі сканування дального космосу. На ній аномально потужні сканери, тому що… — Рон перебиває сам себе: — станція була законсервована, але запрограмована сканувати космос та збирати дані тисячу років тому. Дані перестали надходити за пʼятсот років. Сканування продовжувались в автоматичному режимі. Треба полетіти й скопіювати їх. Я впевнений, там злетіли налаштування передачі при черговій калібрації. Планується, що полечу я, студенти та інженер, Петр Кеєнс. Тому, якщо ви не маєте нічого проти пригод в космосі та диплому в моїй компанії — чекаю вас за три дні після нашої лекції.
— Ти таки вибрав тему дисертації? — Лія глипає на нього.
***
На містку корабля Рон виходить вперед, до панелі управління, кладе руку на сенсор. Корабель прокидається. Оживають панелі, на екранах зʼявляються графіки. Лія бачить це в десятий раз, але захоплена, як вперше. Рон закриває очі, клацає рукою в повітрі, виглядає дивно, навіть знаючи що панель управління проєктується в мозок.
— От і залишили атмосферу планети, — Рон нарешті відмирає. Тре очі руками, оглядаючись по сторонам.
Петр завмер за однією із консолей, студентки збились в куточок, і Лія не втримується:
— Що?
— Вільні, гуляйте, тільки не заблукайте, — Рон посміхається: — Петре, що там?
— Будемо на Айтені за два дні, — він теж відлипає від консолі: — пішли поїмо?
— А чому ми не відчули виходу з атмосфери та переключення на штучну силу тяжіння? — не втримує цікавості Соня.
— Якби я знав на це відповідь, то вже мав би докторський ступінь, а не страждав над дисертацією, — Рон фиркає: — ми не розуміємо багато принципів роботи корабля. Можете подіставати Петра, щоб він йшов писати дисертацію, бо це точно по його частині.
Замість відповіді Петр показує йому середній палець.
***
В прильотному шлюзі станції разюче простіше, ніж на кораблі. Двері на станцію відкриваються механічно, тому Рон з Петром незадоволено сопуть в процесі, а скафандри лиш додають неповороткості.
Петр не стримує зауваження:
— Сподіваюсь, вийде запустити кисень.
Рон фиркає:
— Не бурчи мені тут, давай рухатись, — робить павзу, а потім звертається до студенток: — тримаймося разом, копіюємо дані і летимо назад, нікуди не пхати допитливі носи, ясно?
Вони відповідають мугиканням і йдуть. Варто всім опинитись всередині — шлюз із гуркотом закривається.
Петр зойкає від несподіванки:
— Я ж ледь потягнув щоб закрити…
— Схоже, ми розхлябали паз. Ну що ж, якось буде, — Рон говорить байдужим тоном, але Лія впевнена, що він стримує тривогу.
— До зали управління? Спробую запустити життєзабеспечення, — Петр йде вперед, не чекаючи Ронової відповіді.
За пару хвилин плентання прямим коридором — зала управління. Виглядає трошки краще, ніж коридор. Тут панелі, сенсорні стійки, і яскраве аварійне світло. Петр зразу ж кидається до інженерного пульту й клацає в життєзабезпеченні. Принаймні, включити кисневий насос можна без проблем. Станція слухається. Спливає повідомлення, що шоломи можна знімати, і вони знімають. Рон полегшено зітхає й зразу біжить до пульта управління памʼяттю.
— Герметичність й цілісність тримаються, — доповідає Петр.
— Якось занадто просто, у мене нехороше передчуття, — Рон активує стійку та вводить коди доступу. І щось стається. Вони не зразу розуміють. Було ожилі екрани на мить гаснуть.
— Я не бачу жодної нестабільності… — Петр переклацує технічними параметрами.
Двері до зали управління закриваються самі собою. Лія сіпається та впиріщується в них поглядом. Соня, яка найближче до них, пробує відчинити, але ті не піддаються.
— Дія кодів доступу закінчилась пʼятдесят років тому. Введіть додатковий код, — Рон читає з головного екрану: — або почекайте прибуття персоналу безпеки. Станція заблокована, всі шлюзи переведені в режим посиленої безпеки.
Петр стогне. Рон кліпає в екран, закриває обличчя руками, а потім тягнеться до комутатора у вусі:
— Звʼязок глушиться.
— Всі двері та шлюзи заблоковані. Життєзабезпечення працює як слід, — Петр вчіпляється в інженерну стійку так, наче від цього залежить його життя.
— Я не хочу якось по тупому загинути в космосі! — Рон вдаряє рукою по боку консолі. Завмирає на мить, потім обертається до Петра: — Ти зможеш обійти ці протоколи? Якщо заліземо в консолі?
— У нас нема схем із собою, а без них боюся зробити гірше… — він виглядає розгубленим.
Рон згадує про студенток:
— Так, ви двоє, нічого не чіпайте, але зразу кажіть, якщо є якась ідея… Тепер у нас основне завдання вибратись звідси, про скани забудьте.
— Але… диплом… — Соня кліпає на нього очима. Лія кліпає на неї у відповідь. Лія встигла забути про диплом.
— Мертві дипломи не пишуть, — Рон відповідає різкувато.
Соня важко сковтує, але не суперечить. Лія гладить її по плечу.
— Уявляю, як з нас університет шкіру здере, — Петр лізе знімати частини обшивки, аби заглянути всередину.
— Якщо буде з кого знімати шкіру, то це означатиме що ми вижили, — Рон клацає в консолі: — мені не звикати до розбірок.
Вони мовчать. Лії взагалі не страшно. Вони щось вигадають. Якось виберуться. Їй подібне не вперше. Ронові чи Петрові — так і подавно. Вони не можуть по тупому загинути в космосі. Рон же сказав.
За мить роздумів вона підходить до Рона і торкається його плеча. Той смикається:
— Га? — погляд розфокусовано-небачачий.
Лія слабо посміхається йому:
— Звідки у тебе ті коди? — вона й не помітила, як пересохло в роті.
— Від університету. Коди були додані, коли станція була переведена в автоматичний режим. А що? — він відповідає автоматично, не думаючи. Лія хитає головою.
Соня на фоні слабо схлипує, затискаючи собі рота рукою, намагається не розридатись. Лія сіпається від несподіванки, але повертається до Рона, бо боїться забути думку:
— Що за додатковий код, якщо його не було біля решти?
— Уяви не маю. Це були офіційні коди, точно правильні, точно підтверджені… До чого ти ведеш? — він відвертається від консолі та буравить Лію поглядом.
— Я думаю, що там додатковий захист міг бути тільки від когось з-поза нашої зоряної системи. А у нас не було контактів поза межами системи дві тисячі років, — Лія тараторить, боючись що загубити думку.
— Слухай, вона права! — до них підскакує Петр: — Там має бути щось загальновідоме для мешканців нашої системи і не відоме для чужинців. Якесь імʼя чи назва, які були знаковими за останні дві тисячі років…
— Так, я теж про це думала… Сподіваюсь, вгадала… — Лія киває на його слова.
Рон оживає:
— Зробіть-но список найвідоміших назв, подій, імен за останні дві тисячі років. Спробуємо, бо вже важко зробити гірше…
— Враховуйте, що це щось має бути не новіше, ніж тисячу років тому, і бути на той момент уже загальновідомим, — Петр слідкує, як Лія дістає планшет для записів. Потім торкається Ронового ліктя:
— То мені лізти у нутрощі чи почекати?
Рон його наче вперше побачив:
— Почекай, невірним паролем ми нашкодимо менше, ніж копирсанням без схем.
Лія задумливо записує ідеї. Соня теж підкидає варіанти, але менш впевнено. Дівчата всідаються під стіною на підлозі, а Рон далі клацає в терміналі. Він, нарешті, підходить до них і Лію ногою. Пояснює, ловлячи на собі її погляд:
— Я знайшов пояснення щодо додаткового захисту. Схоже, ти права, тому ця версія тепер основна.
Лія мружиться, вдивляючись в його темнючі очі. Киває та простягає Рону планшет:
— Ми щось понакидували, але не знаю…
Петр теж заглядає в записи:
— Підемо переробором?
— Пароль — це щось, що легко пишеться. Однозначно. Імʼя? Навряд назва події, бо може бути кілька популярних назв? — Рон думає вслух.
— Може, хтось з відомих керівників станцій? Пілотів? Політичних лідерів? — Лія оживає: — не те щоб я дуже знала таких персонажів…
Рон киває:
— Угу, — він всідається, незграбно вмощуючись в скафандрі (Лія знов думає про чапель): — і, навряд розраховували, що сюди прилетять історики.
— Хто був начальником станції чи яким-небудь визначним професором на момент консервації? — Петр підбігає до консолі: — З великою вірогідністю, це було б його чи її імʼя.
— В той час була відома президентка-реформаторка, пані Пауліна Чапля, я памʼятаю зі школи… — Соня аж підводиться: — Слухайте, у неї і прізвище просте, і імʼя не розповсюджене…
— Чапля? — Рон дивно дивиться то на Соню, то на Лію, жує якусь мить пірсинг в язиці, перш ніж продовжити: — якщо це був її наказ, то було б логічно, що тут її прізвище, бо я памʼятав про неї, але не памʼятав як звали.
— Я запамʼятала, бо вона почала згортати космічну програму та мала дивне прізвище, як ті вимерлі птахи… — Соня дивиться на нього.
Рон дивиться на Лію.
Лія сичить на Рона:
— Не дивись так на мене, я про її існування зараз дізналась…
— Та я й не дивлюсь… — він йде до консолі з Ліїним планшетом: — Ну, спробуємо.
Перша спроба. Видає помилку і повідомлення, що у них ще пʼятдесят спроб. Рон лається. Підкреслює найбільш вірогідні варіанти, на його думку. Прізвища науковців, пілотів, президентів… Перебирає їх по черзі. Лишається ще тридцять спроб.
— Чаплю спробуй, чому ти її пропустив? — Лія смикає його за лікоть.
Рон зітхає. Лія не зводить з нього очей:
— У тебе проблеми із чаплями?
— Ти дивись, щоб у тебе з дипломом не було, — Рон відповідає їй в тон, але таки вводить чаплю. Ту, яка прізвище.
— Я дивлюсь, тому турбуюсь, щоб ми скопіювали дані й звалили додому їх аналізувати, — дівчина знизує плечима, наче в скафандрі помітно. Лія переводить погляд на екран. Рон підтверджує ввід. Машинерія задумується. Петр, який висить примарою за іншим Роновим плечем, лається.
— І що тепер? — Петрів голос дрижить.
— Мовчи, — Рон давить голосом.
На екрані висвічується “код прийнято, всі термінали розблоковано, реактор переведено у штатний режим, задайте бажані параметри”. Інженерна стійка блимає спливаючими сповіщеннями, і Петр кидається туди, ледь не на ходу починаючи вводити параметри. За якусь мить озивається:
— Все працює, доступи є всюди.
— Ну що, давайте копіювати? — Лія світиться від радості. До неї підскакує Соня.
Рон, нарешті, оживає. Розблоковує двері та шлюзи. Відновлює звʼязок. Обертається до Лії:
— Хочеш копіювати? Бо я думав, що ми зараз летимо звідси, поки ніяких інших несподіванок не спрацювало…
— Скопіюємо і полетимо… — Лія клацає в своєму планшеті, запускаючи необхідну програму. Тикає планшет Рону під носа: — та давай, швиденько, що може статися, якщо доступ вже є?
Рон зітхає, але не утримується від спокуси:
— Сподіваюсь, зараз нічого не вилізе…
— Та не мало б, — Петр знизує плечима: — Ліє, давай сюди планшет, спробуємо, — він простягає їй кабель із дивним роз’ємом. Лія згадує: такі давненько не виготовляються, але вони ідеальні для перекидання великих обʼємів інформації з найменшими втратами якості.
Дівчина виставляє параметри копіювання, перш ніж віддати планшет:
— Отак?
Рон угукає, не зводячи очей з екрана, стовбичить поруч, і Лія йому за це дуже вдячна. Якби вона це робила без нагляду — вмерла б від нервів. Рон простягає Петрові блок памʼяті. Лія розсіяно кліпає очима на гладенький невеликий паралелепіпед із чорного пластику:
— Мені все в голові не вкладається як на таку дрібницю влізуть сканування за останні пʼятсот років.
— Тихо, — Петр всідається на підлогу, крутячи в руках одночасно кабелі, планшет і блок.
Лії подобається за ним спостерігати, як він відводить за вухо пасмо волосся, за вивіреними рухами. Обличчя у нього зразу серйознішає, варто в руках опинитись хоча б викрутці, не те що планшету, кабелю (який іншим кінцем втикнутий у внутрощі станції), і блоку памʼяті.
— Копіюється. Це на пів години, — він піднімає погляд на Рона і дівчат: — не стовбичте над душею, — і посміхається.
Але починає говорити Рон:
— До космічної станції вдвійчі ближче, ніж до космопорту. Може, полетимо туди, прийдемо до тями?
— О, я теж про це думав, — Петр повертає погляд до планшету, — от, майже все.
Лія контролює кожен рух Петра. Ловить на собі погляд Рона і лиш знизує плечима.
— Ну, додому? — Петр відривається від планшета й з надією дивиться на Рона.
Рон киває та бере до рук шолом:
— Ага, гаси реактор, відключай життєзабезпечення.
— У нас пʼятнадцять хвилин аби запакуватися, — Петр влазить в шолом та перевіряє застібки.
***
Посадкова зала станції зустрічає їх простором та світлом. Лія зразу біжить до брата, який стоїть, схрестивши руки на грудях.
— Ти нам не радий? — Рон старається говорити з легкою піддівкою, але помітно нервує, коли підходить до Річарда.
— Ти, Роне, порозважаєшся із університетською комісією, — Річард не вітається.
— Не вражений моїм звітом? — Рон відмахується від інформації про університет та показово підтискає губи.
— Я шокований твоїм звітом, — він переводить погляд з Рона на Лію, все так само не міняючись в обличчі: — приведіть себе до ладу і підемо на той зізвон.
— А можна зразу повіситись? — Рон робить нещасний вираз обличчя.
— Не можна, нам дипломи з тобою ще писати, — шипить йому Лія та звертається до Річарда: — Забирай оцю драматичну чаплю, бо він нам ще живий треба.