Чарівники не бувають колишніми

Маленька дівчинка вдавала, що спить.

— О! Тату! Розкажи мені казку! — підскочила вона.

Чоловік посміхнувся. Малеча сіла на ліжку.

— У далекому королівстві, — почав він, — правили мудрі чаклуни. І все у їхньому світі процвітало. Жили вони сотні-сотні років. І не боялися смерті. Чи майже не боялися. Найстарший чаклун, архімаг, наймогутніший із наймогутніших, побачив у скляній кулі свою смерть. І побачене так його нажахало, що він скористався темними з найтемніших чарів. Ці чари дали йому безсмертя. Але позбавили його розуму. І тоді…

— І тоді світ поринув у хаос, а втекти з нього…

— Тетянко! Не перебивай! Татко казку розповідає!

— Так! Втік тільки наймолодший чаклун, що оселився у нашому світі і зустрів тут кохання. Ти цю казку вже сотню разів мені розповідав!

— Розповім у сто перший!

— Краще розкажи, як ти там бряцкаєш у орків блискавки!

Зображення на смартфоні затряслося і замість білявої дівчинки камера навелася на її матусю.

— Любий! Ми тебе любимо! Не переживай! Я вкладу її спати! Цьом!

Молодиця дмухнула повітряний поцілунок. Чоловік тицьнув червоним колом у себе на екрані.

— Гендальф! Ти заснув? Пр-рийом!

Геннадій натиснув кнопку на рації.

— Кошовий, це Гендальф. Обхід закінчив. Все тихо. Прийом.

— Гендальфе! Вертайся, скоро будуть вечірні гостинці. Прийом.

— Кошовий, вас зрозумів. Вже йду. Кінець зв’язку.

Він за звичкою ще раз оглянув вечірні околиці через тепловізор. Все й справді тихо. Про всяк випадок прислухався до над-чуття. Перевірив затвор автомата. Але все й справді тихо. Вороги не надто ризикують лізти туди, де блискавка може вдарити серед ясного неба.

У Пісках мобільний зв’язок ловить лише в одному місці. Якраз біля водонапірної вежі. Геннадій поглянув на темні хмари. Чи нема ніде ворожих дронів? Поліз вниз. Зліз. Знову пощастило. Невпевнено покрокував у напрямку наших позицій. Як же незвично ходити у світі, де не можна прошепотіти закляття і летіти! Хоча… Стоп!

Стрибок у високу траву. Лежи… Краще десять разів стрибнути, ніж один раз співати з янголами… Ні. Все тихо. Знову підвівся. Знову крок. І… Чорна тінь пролетіла на фоні хмар. Літак!? ТУТ?!!! Але в наступну мить тінь змахнула величезними перетинчастими крилами і майнула за лісопосадку. Біжи, Гендальфе! Ти промайнув, і він промайнув!

Засідка. Він відчув їх. Геннадій ліг у траву і прицілився. Коли плече починає теплішати, значить хтось у прицілі. Коли починає пекти, куля полетить точно у ціль. Можна стріляти. Так! Так! Так!

Вуха довго звикали до тиші. Геннадій напівсидячи крок до кроку пройшов п’ятдесят метрів, що відділяли його від ворога. Їх п’ятеро. Всі лежать у незручних позах, як їх настигла смерть…

— Урукхаі! Вийдіте на связь! Визиваєт база!

Гена мало не підстрибнув. В котрогось із тіл працювала рація.

— Урукхаі! Прійом!

Шкода. Вони вам не озвуться.

— Ідіте нах. Нас убілі, — шепіт одного з тіл.

Недобитий?

— Урукхаі! Говоріт Некромант! Встать і виполніть заданіє!

Від одного цього голосу морозець проймав по спині. Трупи відкрили очі. Підвелися. І поглянули на Геннадія. Він наче вічність стояв у шоці. Давай! Черга! Черга! Байдужі тіла лише смикалися від пострілів як у дешевих фільмах про зомбі. Невже вони невмирущі? Біжи! І… Один постріл з “калаша”. Куля пробила кістку. Пекельний біль. Геннадій впав і спробував відповзти. Вороги оточили його кільцем. Гена перезарядив свій автомат. Розрядив ще одну чергу. Невже вони невразливі до куль? Мертві вертаються у бій? Саме тому їх так багато?

Вони реготали. Насувалися ближче. Гена бив по ним впритул. Навіть драконяча луска таке не витримає! І…

Вогонь. Драконячий вогонь. Такий ні з чим не сплутаєш. Стрімке полум’я, що перетворює на попіл усе навколо. Вороги смикалися поки не перетворилися на купу жаринок. Гена сів і з відкритим ротом поглянув на смарагдового красеня. Дракон був саме таким, яким малювала його донька, коли слухала казки на ніч.

— Розслабився ти у цьому світі, генерале, — промовила Еонера. Вершниця зіскочила на землю. Ельфійку важко не впізнати, вона залишилася такою ж юною, як і сотні років тому.

Вона прошепотіла закляття і притисла долоню до його рани. Нога зажила і він навіть зміг встати і на неї спертися.

— Еонеро, це моя війна.

— Генерале! Ти потрібен нашому світу!

Геннадій зітхнув.

— Я не можу лишити цю країну на поталу імперії некромантів, що досі тримають мумію свого вождя на головній площі.

Він перезарядив автомат.

— Ходімо, Еонеро. Тебе з твоїм малим треба заховати.

 

Стара свиноферма не мала даху. Але кращого місця годі шукати.

— Ген, ти точно не хочеш повертатися? — спитала ельфійка.

Той лише поглянув у тепловізор. За вибитою шибкою все тихо.

— У цього світу ще є шанс, — промовив Геннадій.

— Але своєю втечею ти не лишив нам! Нам шансу!

Він захитав головою.

— Ні. Мене б убили. Чи перетворили б на некроманта.

Дракон зітхнув, лежачи клубочком як кошеня. Ельфійка почухала свого улюбленця за величезним рогом на голові. Геннадій оглянув здоровезного ящера, що ледь вмістився у цьому ангарі.

— Як ви двоє сюди потрапили? Всі портали зачинені!

— Прилетіли.

— Як?

— Напряму.

Вона продовжила пестити дракона.

— Як це “напряму”?

— Через космос.

— Через весь космос?

— Всього двадцять світлових років. Це не так багато.

Геннадій затулив рукою обличчя. Це неймовірно! Але вона тут! Геннадій затримав руку біля підборіддя. Раптом скрипнули двері свиноферми. До ангара забіг вовк. Еонера наготувала лук.

— Спокійно, це Сіромаха. Він характерник. Це своя людина, — заспокоїв її Гена.

Як підтвердження, вовк перетворився на людину. Той самий камуфляж та шеврони, що і в Геннадія.

— Гендальфе! Там пекло! — боєць схопив обома руками за свого оселедця. — Я насилу добіг!

Геннадій ще раз поглянув назовні через тепловізор. Весь обрій був у червоних цятках.

— Таке враження, на прорив ідуть! Ніколи так багато не бачив!

— Нічого, вони ще не знають, з ким зв’язалися! — Гена вказав на дракона.

Сіромаха круглими очима поглянув на смарагдового ящера, що займав весь ангар. І замотав головою.

— Артилерію тягнуть.

Гена відклав автомат і смикнув руками в різні сторони. Над його долонями запалали вогнекулі.

— Я йду.