Додому (16+)

На момент погибелі людства на борту міжнародної космічної станції перебувало п’ять астронавтів. Один з них, норвежець Лукас Нігард, дві останні години провів в модулі «Транквіліті», споглядаючи крізь трисантиметрове кварцалюмінієве скло «Купола» на Землю.
Норвегія розташована північніше п’ятдесят п’ятої паралелі, тому МКС ніколи не пролітає повз неї, але Лукас розраховував побачити рідний Тронгейм хоча б під кутом.
Десь там за більш ніж чотириста кілометрів прямо зараз в будинку, де він жив від народження, лежали його мертві сини, дружина та мама. І єдине, на що сподівався Лукас, це те, що вони вмерли безболісно, швидко і разом. Він боявся, що його діти могли бути на самоті в останні свої хвилини.
Лукас відкинув жахливу думку і подивився туди, де знаходилась його рідна Норвегія. Він бачив її сотні раз і в цей вона була така сама — далека, сіра земляна пляма, що зникала за горизонтом в мережеві хмар.
Пройшов час, і коли станція віддалилась, він видихнув, відштовхнувся і полетів крізь вузол «Юніті» до вантажного відсіку «Леонардо», де екіпаж крім корисного вантажу зберігав сміття і відходи перед тим, як скинути їх у космос. Разом з ним в цьому відсіку перебувало усе людство: Фред Стонтон (канадієць), Андреа Еспосіто (італійка), Такумі Шіміцу (японець) і Ліам Преторіус (південноафриканець і командир МКС).
Вони повільно пливли по колу, наче виконували таємний ритуал. Ліам кинув швидкий і моторошний погляд на Лукаса, коли той вклинився в їх танок.
— Пролетіли Норвегію, — сказав Лукас. Колеги хмикнули на підтвердження, що почули. Андреа, що зависла поруч, делікатно доторкнулась до його плеча, висловлюючи таким чином співчуття.
— Вже тридцять годин без зв’язку, — сказав Ліам. — Думаю, надіятись на те, що на Землі ще є живі люди, марно. — Фред здвинув окуляри на лоба і закрив очі руками. Такумі побілів, гучно видихнув носом і сказав:
— Перепрошую. — Після чого відштовхнувся і вилетів з відсіку під здивований погляд командира, але спиняти його ніхто не став. Зараз кожен міг робити все, що захоче.
— Інфекція розповсюджується повітряно-крапельним шляхом, — сказала Андреа. — З того, що встигли описати у звітах ВООЗ, з характеру перебігу захворювання, з того наскільки витривалий цей вірус, можу підтвердити — надії дійсно нема. — Вона замовкла на мить і, змінивши тон на більш похмурий, сказала: — Там внизу більше нікого немає.
— Тобто лишились тільки ми…
— І, думаю, декілька сотень багатіїв в бункерах на автономних системах життєзабезпечення, якщо звичайно, вони встигли попасти туди. Враховуючи швидкість розповсюдження і мало не миттєву летальність…
— Не можу повірити, що це сталося. Не можу, просто, не можу, — вигукнув Фред. — Це не можливо. Як вірус міг так швидко розповсюдитись? Як, Андреа?!
— Я ботанік, Фреді, не питай мене. Я не знаю!
— Це не має значення, Фред, — сказав Лукас. — Яка різниця, як це сталося? Чи це голозаді росіянці модифікували аденовірус, чи таліби штурхонули палицею древній саркофаг з прокляттям. Факт в тому, що всі вмерли. Більше нікого немає.
У відсік повернувся Такумі, блідий і спітнілий.
— Мене вирвало, — сказав він.
— Куди саме? — Спитав Ліам, думками плануючи, як збирати краплі блювотиння по станції.
— В туалет…
— Добре, — видохнув Ліам. — Добре…
— Що ми будемо робити, Ліам? — Спитала Андреа.
Він подивився на неї, в її сумні, але повні надії очі і знизав плечима.

Лукас повернувся в «Купол». Через десять хвилин станція мала знову пролітати повз Норвегію. На станції панувала атмосфера безсилля. Такумі замовк і більше не говорив, лиш дивився на всіх з-під лоба скляними очима. Фред перечитував по колу все, що міг нарити в земному інфополі за останні декілька діб. Андреа в лабораторному модулі методично висаджувала зернята редису і збирала небагатий попередній врожай. Ліам проводив ретельну ревізію запасів їжі, ліків, запчастин, стану газових фільтрів, паливних і водяних баків.
— Над Тронгеймом хмари, — прошепотів Лукас. Він згадував фото з далекого неіснуючого минулого, на якому його сини, видершись на дах, направляли ліхтарі в небо, розраховуючи, що батько побачить яскраві цятки наївних земних повідомлень з космічної висоти. Дітей сфотографувала його дружина з тераси перед будинком. В кадрі були тільки щасливі діти, світлові стовпчики і яскраві зорі.
Тепер там лиш сірі звичні хмари.
Станцією ширилась гучна музика. Щось рокове, різке, жваве і натужне. Вокаліст рвав горло, гітари рвали електричні струни, барабанщик рвав сухожилля на зап’ястках.
Лукас поплив до музики і зустрів її у модулі «Звєзда». Тут був Фред. Він дриґав ногами і руками, тряс головою, намагаючись видавати танцювальні рухи, але виходило сумбурно і комічно. Лукас застиг, не знаючи як реагувати на цей приступ істеричного танцю. Ззаду до нього підплив Ліам з планшетом. Його брови піднялись від здивування. Ще тиждень назад він би обов’язково зробив зауваження за таку гучну музику, але не зараз — тепер він хмикнув, видихнув і відпливаючи назад, сказав:
— Лукас, можна тебе?
Лукас полетів за командиром. Вони опинилися в сполучному модулі «Гармоні», де звуки музики були на тому рівні гучності, що дозволяв вільно говорити. З сусіднього модуля, лабораторії «Кібо», вилетів Такумі.
— Що це? — Спитав він, натякаючи на музичний гамір.
— Фред заспокоюється, — відповів Ліам. — Такумі, лишись з нами. Я перебрав наші запаси і висновки невтішні. При теперішньому режимі харчування їжі вистачить на приблизно двадцять п’ять днів. Якщо скоротити раціон до тисячі калорій на день, то зможемо протриматись орієнтовно шістдесят днів.
Такумі знову побілів.
— Значить жити нам лишилось пару місяців, — сказав Лукас. І безрадісно додав: — Чудово. Доживемо до літа.
Ліам гірко посміхнувся і сказав:
— Це в тебе в Тронгеймі літо. А в мене в Кейптауні буде зима.
Вони обидва хмикнули і подивились на Такумі. Обличчя японця практично зібралося у крапку — він був одночасно сумним і злим. Насуплений, він розвернувся у повітрі, і, вертаючись у «Кібо», ледь чутно промовив, так, що слова лиш на краплю були гучніші за Фредову музику:
— Виходу нема…

Такумі зважився на смерть наступного дня. Він зробив два глибоких порізи на лівій руці, заліз у скафандр і заснув під тягарем млості і безвиході.
— Легкий шлях обрав, — промовив Ліам, споглядаючи на кам’яне біле обличчя Такумі крізь скло шолома.
— Навіщо він це зробив? — Спитала Андреа, але на відповідь не розраховувала. Вона подивилась на Лукаса мокрими очима.
— Треба віддати йому шану, — промовив Лукас.
Фред застиг позаду. Звістка про вчинок Такумі справила на Фреда неабияке враження. Його наче облили холодною водою. Нарешті він визнав — людство загинуло, і смерть, яка здавалась далекою ефемерною подією з календаря без дат, перетворилась на осяжну загрозу, яка нависла над ним своїм чорним гидким тілом. Лишалось лиш обрати — поступити як Такумі і понести справжню відповідальність за своє життя, або віддатись на поталу повільного згасання в голодних неминучих муках, так до останньої миті і не знаючи, як це — мати остаточну владу над самим собою.
— Відправимо його в космос, — сказав Фред і здивувався спалаху думки про те, чи хтось відправить в космос його тіло, коли прийде час.
— Згідно з протоколом він має бути доставлений на Землю. Треба перенести його в Старлайнер.
Цим вони і зайнялись. В умовах невагомості стодвадцятикілограмовий скафандр з семидесятикілограмовим Такумі всередині могла перемістити самотужки навіть Андреа, але людство вирішило зробити це разом. Цю останню путь вони перетворили на ритуал поваги до Такумі і поки вони урочисто несли його крізь такий звичний яскравий простір космічної станції до стикувального порту, тримаючи скафандр за руки і ноги, кожен з них стидливо і розпачливо дякував Такумі, що він приніс у жертву останні найцінніші п’ятдесят днів життя, щоби вони змогли прожити додаткові декілька тижнів.
Скафандр з Такумі закріпили пасками до внутрішньої стіни Старлайнера, корабля, що може доставити всю команду на Землю за шість годин. Коли Ліам виплив зі стикувального шлюзу під похмурі погляди Андреа, Фреда і Лукаса, він спинився, помовчав мить і почав неохоче говорити про те, що вони вже знали і розуміли — комусь доведеться доєднатись до Такумі.

Лукас краєм ока крізь «Купол» бачив блискучий білий конус Старлайнера. Там всередині мертва людина. Одна з десятка мільярдів інших мертвих людей цього всесвіту.
Ось-ось МКС знову пролетить з найменшою відстанню до Норвегії і на межі горизонту, там де зустрічається безмежність з руїнами цивілізації, Лукас побачить клаптик землі, такий рідний і далекий.
В очікуванні він думав про вибір, який стоїть перед кожним з екіпажу космічної станції. Ліам виклав карти на стіл, коли винирнув зі шлюзу до Старлайнеру — після смерті Такумі їжі мало вистачити для кожного ще на додаткові два тижні. Отже, сукупно вони мали орієнтовно по сімдесят п’ять днів з урахуванням обмеженого споживання калорій. Якщо екіпаж скоротиться ще на одного члена, то це число виросте до ста днів. А якщо їх залишиться на станції тільки двоє — то це вже буде сто п’ятдесят днів, тобто трохи більше ніж п’ять місяців.
— Вірус віспи, найвитриваліший відомий вірус, може жити у стоячій воді до місяця і до трьох місяців на поверхнях, — казала Андреа. — Можу припустити, що з високою долею вірогідності той вірус, що знищив людство, не має більшої витривалості при стандартних температурах. Але це лиш вірогідність. Є така сама вірогідність, що цей вірус модифікований таким чином, щоби окрім високої летальності ще й мати виняткову витривалість.
— І що це нам дає? — Ледь чутно спитав Фред.
Відповів Ліам:
— Це значить, що є шанс на порятунок. Для цього треба зачекати максимально довго і потім спробувати повернутись на Землю. З надією, що за цей час вірус сам собою вимре. І тоді розпочати життя заново.
— Максимально довго — це скільки? — Спитав Лукас.
Андреа і Ліам переглянулись.
— Хоча б пів року, — сказала Андреа.
Фред відсахнувся, дивлячись на неї. Потім посміхнувся, але такою гіркою несправжньою посмішкою, що Андреа не витримала його погляду і відвела очі.
— Але їжі в нас тільки на два з половиною місяці. Так, Ліам? — промовив Фред.
— Так, — погодився Ліам і додав: — Щоби план спрацював на станції мають лишитись тільки двоє…
— Ні, ні, ні! — Закричав Фред. — Це твій план, Ліам?! Ось це?!
— Фред, послухай…
— Я не… Я не хочу… Я не погоджуюсь. Я відмовляюсь від цього плану. Я не хочу, не хочу…
Під розпачливий зрив Фреда, Лукас подивився на годинник, відштовхнувся і покинув їх сперечатись один з одним. Станцією ширилось відлуння розмови Фреда, Ліама і Андреа, але зміст слів тонув у монотонному диханні фільтрів, насосів, систем охолодження і різної електроніки. Земля крізь скло «Купола» випромінювала спокій.

— … настане час і ті, хто залишаться в живих, будуть заздрити мертвим…
Це сказав Фред. Його голос спотворював радіомодуль скафандра, тріскотливий, електронний, роботизований. Він повернув голову і крізь скло шолома подивився на Лукаса, що сидів на сусідньому кріслі пілота. Лукас відповів йому щирою підбадьорливою посмішкою. Позаду них до стіни Старлайнера пасками був прив’язаний Такумі. Він не посміхався.
Ліам спочатку запропонував подумати кожному, чи хтось хоче бути добровольцем. Андреа в роздумах не брала участь. Коли вона почула план командира, лиш нервово віджартувалась, що їй потрібно буде змінити ім’я на Єву, судячи з усього, а потім, не витримавши тої напруги, що виникла між чоловіками, сказала, що не може на це все дивитись і буде чекати в лабораторії, продовжуючи висаджувати редис.
Добровольців не виявилось. Фред до болі кусав крайчик нижньої губи, Лукас блукав поглядом по внутрішнім стінам станції, намагаючись запам’ятати їх якомога детальніше, а Ліам тяжко і гучно дихав. В його руках лежали три однакових акуратно складених папірця.
— Тут три аркуші. На одному з них намальована позначка «+». Ну ви зрозуміли…
— Це найхуйовіша лотерея, яку можна тільки уявити, — сказав Фред.
— Бо переможців не буде… — промовив Лукас і витяг центральний аркуш. Не вагаючись розкрив і показав всім — пусто. — Давай, Фред, твоя черга.
Фред сумно-співчутливо подивився на Лукаса, але не побачив в нього і тіні розпачу на обличчі. Це його підбадьорило, але не на стільки, щоби руки перестали тремтіти. Він секунду вагався, але потягнув правий аркуш. Повільно розкрив, подивився і закрив очі. Він відпустив пустий листок і той почав невигадливий танок в невагомості.
Ліам розкрив останній аркуш і показав всім великий намальований плюс. Радості на його обличчі не було.
— Що ж…
Лукас простягнув йому руку і той її щиро і міцно пожав. Вони обнялися.
Фред рюмсав. Очі його зволожніли. Ліам схопив його і теж обійняв, щось прошепотів йому на вухо, від чого той відхилився, трошки нахмурив брови, але краєчок його губ піднявся.
Вони пробули на станції ще годину. Андреа плакала і обіймала їх. Кожного поцілувала в губи. Ліам ще раз потис руки.
Потім вдвоє дивилися їм у спини, коли вони залетіли у Старлайнер і за ними зачинилися шлюзові гермодвері.
— Лукас, мені страшно, — сказав Фред.
— Мені теж, — відповів Лукас. — Але принаймні, ми будемо поруч весь наш шлях.
— Еге ж…
В радіоефір увірвався тріскотливий голос Ліама:
— Хлопці, відлік за вашою командою.
Лукас і Фред знову зустрілись поглядами.
— Ну що, друже, летимо додому? Покажу тобі мій рідний Тронгейм.
Фред повільно кивнув і закрив очі.