Допомога прийде

Макс знову опустився на крісло, прислухаючись до ритмічних, ніби далеких кроків, які відлунювали по всьому кораблю. Це були не людські кроки, а лише ритм того, як рослина розповзалася по відсіках, захоплюючи дедалі більше простору. Вона була подібна до хижої змії, яка не просто полює на свою жертву, а повільно, методично оточує її, сповиває, не залишаючи жодного шансу на втечу.
Не відводячи погляду від запертих дверей він натиснув на кнопку SOS. Це був крок відчаю, адже у глибокому космосі на мільярди світлових років не було нікого. Але здаватись без бою він не міг. Макс підняв погляд на один з екранів, який ще залишався функціональним. Камери безпеки транслювали безжалісну картину – величезні стебла не земної рослини розбивали обладнання, проколювали панелі, випускали отруйні гази. Коридори були задимлені, наче поле після битви, де хижак переміг.
Він важко видихнув. У голові все перемішалося: голоси тих, хто ще недавно був поряд, жахливі зойки та тиша, що розірвала їхнє існування. Макс уже й не пам’ятав точного моменту, коли вони втратили останнього члена екіпажу. Це сталося швидко – рослина змінювалася, адаптувалася з неймовірною швидкістю. Щоразу, коли вони намагалися знайти новий спосіб її зупинити, вона відповідала ще більшою агресією.
— Довбані, Гайїти! — вигукнув Макс у екран монітора.
Шматки слини та крові бризнули на екран. Бластер, який Макс тримав у руках, здавався вже безпорадною іграшкою. Його заряд добігав кінця – навіть цього було мало, щоб ефективно боротися з цим жахом. Він вистрілив у перші пагони які обережно почали заповзати у щілину дверей.
Тиша. У кабіні було занадто тихо, навіть дивно для космічного корабля. Більшість механізмів та електроніки не працювали, системи підтримки життя майже відмовили. Макс встав, важко піднявши своє скалічене тіло. Кожен рух давався з болем, а отруєне повітря лишало в легенях гіркий присмак. Він знав, що залишилося не так багато часу, отрута яку розпорошують Гайїти сповільнює передачу між нейронами і згодом паралізує будь-які живі організми.
Він підійшов до великого екрану на стіні та активував ще одну камеру спостереження. На зображенні було видно залишки одного з лабораторних відсіків – там ще кілька днів тому вони намагалися провести аналіз рослини, намагаючись знайти слабке місце. Він пам’ятав, як команда, ще не знаючи, що їх чекає, намагалася проводити дослідження, скануючи зразки та намагаючись розшифрувати структуру. Але рослина змінилася так швидко, що будь-який план боротьби не встигав реалізуватися.
Усе, що залишилося від того лабораторного відсіку, було лише рештки – зламане обладнання, зруйновані стіни, обгорілі панелі, покриті пліснявою та рослинними наростами. Макс бачив ці залишки, як пам’ятник їхньому провалу, їхній безпорадності перед обличчям цієї невблаганної загрози.
Раптом із залишків лабораторії щось зашаруділо. На мить Макс подумав, що це залишився хтось із команди, але він швидко усвідомив жахливу правду: це був рух гіганської іншопланетної рослини. Гайїти більше не ховалися в тіні чи у вентиляційних шахтах. Вони стали настільки масивними та агресивними, що вже не потребували захисту чи маскування. Тепер це була істота, яка відчувала свою владу над кораблем, над його металевими стінами й над тими нещасними, хто ще залишився в живих.
Велетенські стебла проникали через усі щілини, обіймали кожну деталь корабля, мовби висмоктуючи з нього енергію. Макс ще раз поглянув на свої руки – пальці тремтіли від втоми, кров застигала в жилах від холоду та страху. Він не міг більше діяти. Після всіх цих годин боротьби, він відчував себе виснаженим і спустошеним, і навіть найменша надія почала згасати.
«Можливо, це кінець», — подумав він, відвертаючись від екрану. Увесь світ, який колись здавався безмежним космічним простором, тепер звужувався до маленької тісної рубки, заповненої затхлим, отруйним повітрям. Він не знав, скільки часу пройшло з того моменту, коли він натиснув кнопку SOS, але, судячи з тиші радіозв’язку, допомога навряд чи коли-небудь прийде. Він ще двічі вистрілив у відростки, які знову почали заповзати в кабіну.
Макс повернувся до пульту управління і подивився на монітори. У його голові все частіше з’являлася думка, що йому слід здатися. Він уже не бачив сенсу в продовженні боротьби. Кожен постріл бластера лише відкладав неминуче, і він це розумів. Його колеги всі до одного були мертві – ті, з ким він працював, сміявся, спілкувався. Всі, хто колись був його командою, тепер перетворилися на спогади.
Кілька днів тому вони були разом у цьому самому відсіку, планували дослідження, жартували про нові зразки, будували плани на майбутнє. Макс добре пам’ятав їхні обличчя, їхні посмішки, їхні голоси. А тепер залишився тільки він – і корабель, що поступово перетворювався на гротескну пастку, наповнену життям, яке бажало лише смерті.
Звук чергового тріску в корпусі корабля змусив його повернутися до моніторів. Камери показували, як рослина знову просувалася, цей раз швидше й агресивніше, ніби вона відчувала близький кінець своєї здобичі. Макс бачив, як вона розростається, захоплюючи нові відсіки, просовуючи свої шипи в найбільш уразливі точки корпусу.
«Немає сенсу більше чекати», — подумав Макс і озирнувся навколо. Його погляд упав на останній заряд бластера, який ще лежав на підлозі поруч із ним. Він підняв зброю, прицілився в найближчий зелений відросток, що повільно просувався до рубки, і зробив постріл. Спалах плазми вразив рослину, змусивши її відступити, але знову лише на кілька секунд.
Макс відчув, як серце починає прискорено битися. Часу залишалося все менше. Він знав, що заряд бластера майже вичерпаний, а сам він — на межі виснаження. Боротьба тривала вже надто довго, і тепер він бачив лише одне завершення: рослина переможе, і корабель назавжди стане її домом.
І саме в цей момент щось змінилося. Макс спочатку не зрозумів, що сталося, але через кілька секунд він відчув, як температура в рубці почала підвищуватися. Спочатку було схоже на те що отрута почала на нього діяти, але чому тоді від його рук іде пара? Він повернувся до ілюмінатора і побачив незвичайне світло. Це не було схоже ні на зірку ні на ліхтарі кораблів.
Яскраві світлові точки наближалися до нього з неймовірною швидкістю. Вони виглядали, як мініатюрні зірки, що плавали у відкритому космосі, але рухалися занадто організовано й швидко для природних об’єктів. Макс майже забув про рослину, спостерігаючи тим що відбувається. Невже вийшло? Невже він дочекався допомоги?
Коли перші з цих світлових точок досягли корабля, вони здалися Максу живими. Траєкторії їх руху були надто осмисленими для природного явища.
— Схоже почались галюцинації — пробелькотів Макс ледве тримаючись на ногах із останніх сил.
У наступну секунду він відчув щось схоже на вібрацію. Стіни навколо почали тремтіти, ніби корабель відгукувався на їхню присутність. Світлові створіння пройшли всередину крізь борт корабля, як проміння, якій не може стримати жоден бар’єр. У кабіні Макс міг лише спостерігати, як ці дивні вогники наближались до Гайїтів. Спочатку рослина обережно скручувала свої пагони подалі від жару і нових невідомих істот. У монітор Максу деякий час було видно як вони проходили крізь паростки та стеблини. Вони пронизували тіло Гаїтів, як плазмові промені, випалюючи все живе на своєму шляху.
Макс не вірив своїм очам. Рослина, яка так довго тримала його у страху, тепер повільно, але неухильно згасала. Її стебла засихали, шипи ламалися і обсипалися на підлогу, а отруйний газ кристалізувався. Те, що ще хвилину тому здавалося непереможним, тепер перетворювалося на попіл.
Але радість Макса була недовгою. Він зрозумів, що ці світлові істоти не зупиняться лише на рослині. Вони не просто рятували його – вони прийшли знищити все, що залишилося на кораблі. Їхня сила не визнавала різниці між ворогом і тим, кого вони рятували. Вони просто очищали простір від усього, що можна було вважати загрозою чи перешкодою. Макс зробив крок назад, сподіваючись, що зможе сховатися, але розумів, що це марно. Світлові створіння проникали крізь будь-які бар’єри, будь то метал чи біологічна тканина залишаючи по собі лиш пару.
Коли перший з цих вогників увійшов у рубку, Макс відчув дивне тепло, що швидко почало заповнювати простір навколо нього. Він намагався підняти бластер, але це вже не мало сенсу – заряд зброї був на нулі, та і проти таких істот вона була б безсилою. Він підняв погляд на одну з істот, що наближалася до нього. Вона сяяла чистою енергією, рухаючись плавно й безшумно, ніби була частиною космосу. В її присутності не було ані гніву, ані ненависті – лише чиста, незворушна сила, яка виконувала свою місію.
Макс раптом відчув дивну спокійність. Страх, який супроводжував його протягом останніх годин, почав повільно відступати. Він зрозумів, що вже немає сенсу боротися, немає сенсу бігти. Усе, що залишалося, це прийняти свою долю, як частину великого циклу життя і смерті. Він зробив усе для перемоги і переміг.
«Можливо, це навіть на краще», — подумав він, відпускаючи бластер з рук. Він більше не відчував болю, не відчував страху. Його тіло поступово починало втрачати зв’язок з реальністю, мовби світлові істоти поглинали його не тільки фізично, а й на рівні свідомості.
Перед очима Макса розмитими плямами почали з’являтися зірки, планети, космічні туманності. Усе це здавалося таким далеким і водночас близьким. Він більше не був обмежений кораблем, більше не був частиною цієї битви. Макс відчув, як стає частиною чогось значно більшого, ніж він коли-небудь міг собі уявити.
Світлові істоти оточили його, і Макс закрив очі. Він усвідомив, що все завершено. Його подорож, його боротьба – усе досягло свого кінця, і тепер він був готовий до цього. Світло заповнило його свідомість, поглинаючи кожну думку, кожен спогад, і врешті-решт він просто зник у цьому безмежному океані енергії.
Корабель, що колись був його домом, тепер залишався лише порожньою оболонкою, очищеною від усього живого. Світлові створіння виконали свою місію і залишили після себе лише непорушну тишу космосу.