Роман Таланюк не надто любив сни. Бо зранку знову приходилося розплющувати очі, бачити перед собою невелику холостяцьку квартирку – й шкодувати за побаченою уві сні різнокольоровою казкою. Або страждати від спогадів про нескінченний чорно-білий кошмар… Яскраві й духмяні, наче вогка акварель, насичені еротикою сни мов сипали вогнем. Сірі – пронизували холоднечею та болем. Але найстрашнішим був сон на світанку.
Роман бачить, як навколо вирує людський потік. Де-не-де на мить із нього виринають тьмяні чи навіть жаскі обличчя. Попереду чекає ненажерлива паща ескалатора. Сталева стрічка несе їхню юрбу нагору й стає все крутіше й крутіше. Роман упивається нігтями в зогнилу гуму поруччя, підошви з’їжджають зі сталевих зубців і йде обертом голова. Здається, це триватиме безконечно.
Нарешті ескалатор стає геть прямовисний, до верхів’я вже рукою сягнути, проте це тільки початок. Далі чекає мертва петля, на якій лише деякі щасливці втримаються за поруччя і живими, лише перекидьки, пролетять над натовпом. Досі й Роману в цьому щастило, він тримався, аби прокинутися в холодному поту.
Тунель вибухає криком і глухне від жаху – валяться люди, летять на гострі зубці шестерень. Уривається дихання, на палаючому видиху Таланюк чує власний викрик:
«Жити!»
Металевий скрегіт, стукіт зубчастих трибків…
Біля нього – дівчина в барвистій сукні, сонячна цятка серед сірого кошмару. Щоночі Роман бачить її поруч і вірить, що вона не зірветься. Щоночі він повертається на сталеву стрічку, аби побачити її лице. Але ще жодного разу вона не озирнулась.
Сходинки вишиковуються, мов стрімка скеля. Задушно, млосно стає. Голови й спини, руки на поруччі. Вище – сотні людей, і тисячі – нижче. Юрбляться, тиснуться, штовхають один одного. Голосів не чутно. Лише висота. Відлік метрів «до», а тоді почнеться відлік «після». І так – щоночі.
Вдень Роман сяк-так перебувався, намагаючись бути схожим на інших, нормальних. Увечері пірнав у темний під’їзд, ненадовго прилипав до колючого від напруги екрана телевізора. А рано-вранці слухняно повертався до ескалатора. Часом наяву він розмірковував, чи зможе втекти з того кошмару. Але будь-які варіанти відкидав, вважаючи за зраду тієї дівчини, що завжди стояла з ним поруч. Ось побачить її обличчя, а тоді можна й зробити те, про що вже давно мріяв.
Але що далі, то сили в нього лишалось небагато. Одного разу Роман не витримав і зважився таки…
Ескалатор, мов удав, згорнувся в повітряне коло. Роман із зусиллям розтулив пальці, відпускаючи поруччя, і простягнув дівчині руку. Ніби запрошував. Вона обернулась і теж простягнула йому руку. Роман жадібно роздивлявся її обличчя, намагаючись запам’ятати, бо важко це робити уві сні. Страх попустив, повернулася забута невагомість польоту. А тоді вони разом зробили крок у порожнечу.
Їхні сни мов злучилися в парі. Тихо-тихо, ніби два пташині пера, вони летіли туди, де був вибитий сотнями тіл брудно-сірий п’ятачок…
Падіння він не відчув. Спав довго, без тривоги. Прокинувся, повагом умився, причесався, щось прожував і майже випурхнув із дому. В метро на кінцевій станції глянув навсібіч, засунув руки в кишені й, насвистуючи щось легковажне, скочив на біжучі сходи. Роман був абсолютно спокійний. Він знав, що більше не повернеться до того кошмару. Але й дівчину не побачить. Ніколи. Бо скінчився сон.
Роман полегшено зітхнув. І, коли над головою хтось зірвався і скрикнув, він за звичкою посторонився і трохи нахилився вперед.
Коли доводиться читати те що “приходиться”, важко сприймати оповідання інакше ніж критично. Подібна недбалість характерна і для решти тексту. Вибачаюся, подібні історії відверто не моє. Так і хотілося крикнути герою “почитай хоч Кастанеду!”
Успіхів.
За емоційність відгуку щиро дякую, шановний Лісовику! Бачу, що мій твір не лишив вас байдужим. Але до чого тут Кастанеда? Не розумію, як ця згадка вплине на сюжет? Що ви порадите? Буду вдячний за розгорнуту відповідь.
І бажаю вам також успіхів.
Авторе, відразу вибачаюся, що у високій літературі, та індустрії жахів загалом, я не сильно просунутий. Тому якби мені спала на думку ідея схожого оповідання, я б долучив сюди кілька рівнів сновидінь і прилаштував все таким чином, що все вляглося б у тему “Маленького кроку до нового рівня свідомості”. Але і Ваша реалізація із зацикленням реальності та сну також має право на існування. Вийшло досить атмосферно. Але просто не для мене.
Дякую за відповідь. Можливо, справа в тому, що ви чекали науково-фантастичного обґрунтування, проте вийшло зовсім навпаки )
Ну, я не сомнолог, і в снах тямлю не дуже :-). Тож не скажу, що твір сильно зачепив. Сон – він і в Африці сон, і сприймається відповідно. Це я до того, що до чужих снів ми зазвичай байдужі та не заточені їм співпереживати.
Але написано гарно.
Удачі на конкурсі!
Дякую за відгук, шановний Зіркоходе! Здається, щодо сомнолога ви трохи помилились. Імовірніше мій персонаж – пацієнт психіатра. Але хтозна, де закінчується сон і починається реальність. Ви впевнені, що впізнаєте цю межу?
Вам теж бажаю успіху!
А на мене справило враження.
Можливо, тому, що поцілило в страхи: отакі фішки з викривленням простору, як на цьому ескалаторі, у снах мене добряче лякають.
Я якось не до кінця второпала символічну роль дівчини – ну, будемо вважати, що вона справді просто символічна. Як уособлення: Роман подолав страх.
Зрештою було стрьомнувато, але не те щоб дуже цікаво/яскраво читалося, проте остання фраза жирна й крута – у світлі цього речення текст одразу стає моторошним. І це класно, дякую авторові.
Проте я не дуже побачила, де тут тема конкурсу.(
Твір дійсно трохи не в тему і має сейозні проблеми з мовою та русизмами, але справа навіть не в цьому. І не в тому, що в мене зовсім інші страхи і опис викривленого ескалатора більше американські гірки нагадував. Просто коли в мене хтось над головою зривається і скрикує, я поспішаю на допомогу. А герой має бути кращим від читача, інакше не виникне співпереживання. Тож, ні, якщо сенс оповідання: “перестань боятися і стань мудаком”, то я проти.
Дякую за відгук, шановна Шпротино!
Щодо теми – мені здалося, що свідомий крок у порожнечу допоможе герою з’ясувати істинні межі яви і уяви, якщо так можна сказати. ) Бо межа ця проходить не зовні, а всередині, в кожного вона своя. І без значних втрат цей рубіж перетнути неможливо. Хто бажає спокою – той втрачає щастя. Як ГГ – дівчину.
Бажаю вам успіху!
Шановний Mesnick! Дякую вам.
Можу лише сказати, що “перестань боятися і стань мудаком” не є сенсом оповідання. 🙂
Також я не розумію, як допомогти людині, що зірвалася з висоти близько 60 метрів. Радше сказати – допомога їй уже не потрібна.
І якщо крок у порожнечу не відповідає темі конкурсу – то що ж робити…
Удачі!
Але спробувати можна ж авторе. В мене особисто був такий випадок, коли в школі фарбували вікна. Однокласник похитнувся і я його схопив. Могли б впасти обидва, та все ж нині обидва живі. Це відбувається інстинктивно, логіка спрацьовує згодом.
І так, крок в порожнечу, це не до Амстронга, а до Олексія Леонова. Але тут вже, визнаю, я присікаюся 🙂
Уявіть собі, що вони стрибали чи падали не в реальну порожнечу, а в безодню Всесвіту.
Не поодинці, а один за одним. Вони ж не гинуть, вони розчиняються в безкінечності, аби повернутися в іншому вигляді. Це нормально. Просто в нас із вами різні грибочки. 😉
*бурмотить під ніс – не варто… не варто було писати оповідку вночі протягом трьох годин*
Може, й турнуть мене після першого туру. Але ж трохи пограюся! Бо це вже залежність від конкурсів. )))
“Яскраві й духмяні, наче вогка акварель, насичені еротикою сни мов сипали вогнем”
Ага, еротичні сни + вогка карамель = дуже, дуже погані асоціації.
“Увечері пірнав у темний під’їзд, ненадовго прилипав до колючого від напруги екрана телевізора”
У нього в під’їзді телевізор стоїть???
В опщім, я не розумію, про що це. Автор зараз будь-що може пояснювати і просити уявити, але я бачу головного героя, який досяг мети, але в результаті нічого не змінилося. А оскільки для оповідання-настрою стиль ну дуже примітивний, то і так воно не працює.
“Ага, еротичні сни + вогка карамель = дуже, дуже погані асоціації”
Чому у вас раптом акварель перетворилася на карамель? )))
“У нього в під’їзді телевізор стоїть???”
Про те, що зуби чистив, теж тре було написати?
“Автор зараз будь-що може пояснювати і просити уявити”
Та боже збав! )))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))
Уявляєте, наскільки недолуга метафора, якщо я два рази перечитав як КАРАМЕЛЬ )))))))))
Ні, не уявляю. Я не окуліст.
…І не фіналіст 😀
>>> …І не фіналіст
І цим не переймаюсь, шановний пане Владиславе.
Я погралася з великим задоволенням, отримала купу позитивних емоцій.
Того саме й вам бажаю.
Клас!
Тобто перейти на особистості і сказати, що у мене поганий зір – а це, до речі, так і є, дякую дуже за знущання рівня 5 класу – це нормальна відповідь на критику для вас.
А мій жарт у відповідь, який ніяк не зачипає вашу особистість, це привід потрясти пальчиком, ай-яй-яй, який я нехороший.
Добре, добре. Головне, що ви отримали позитивні емоції, звісно. Можу запропонувати для наступного конкурсу вказувати відразу на низький інтелект критиків, або на яку-небудь інвалідність. Оце буде весело, гарантую.
Шановний пане Владиславе!
До вас узагалі можна не звертатися, бо ви й так усе вигадуєте.
Як то кажуть, шануймося, бо ми того варті.
Щасти!
Якщо вже пішла така п’янка, урочисто обіцяю після оголошення результатів написати справедливий, безсторонній відгук на оповідання пана Ленцева (чи Лєнцева, чи це дві різні людини?). Або на найкраще з оповідань пана, якщо їх більше одного (оповідань).
На жаль, я не зможу прочитати ваші відгуки, але не тому що маю проблеми із зором, ні. Просто тепер точно не цікаво 🙂
Бажаю міцного здоров’я, успіху, позитивних емоцій знову ж таки! Якщо ви Птиця (хтозна? такий нік), щоб пір’я не повищипували оці всі критикани.
>>> На жаль, я не зможу прочитати ваші відгуки
Та я лише для себе. Цікаво ж подивитися, що пише двократний тріумфатор ЗФ. 😉
>>> Бажаю міцного здоров’я, успіху, позитивних емоцій знову ж таки!
Навзаєм.
>>> Якщо ви Птиця (хтозна? такий нік), щоб пір’я не повищипували оці всі критикани
Авжеж, та ще птиця. Тетяна Левченко 😉 Тож за пір’я не хвилюйтеся, з ними все буде гаразд. 😉