Формамеросіс (12+)

… — Прийом… … … Старий Рекс, як чуєте? … Старий Рекс, це Мінмі, прийом! … Розвідкор вийшов з ладу, другий пілот загинув при падінні… … Прийом! Старий Рекс… … Це все формамеросіс! Вони виводять з ладу наші двигуни!… І видіння… … … Я не поранений, але… Дідько!… Старий Рекс… Ігноруйте сигнал про допомогу, спускатися на поверхню небезпечно. Повторюю — спускатися небезпечно!
Чужа планета, чуже життя, чужі правила, а ми, як завжди, раді долучитися до нової гри.
Лейтенант Діспарт перевірив запас їжі, води та медикаментів, справність зброї, боєзапас, із сумом подивився на купу почорнілого металолому, в який перетворився розвідкор, що лежав у тіні гір, схожих на ікла гігантського чудовиська, і з ненавистю — на поля сріблястих кристалів формамеросісу. Вони вкривали всю планету, немов отруйний лишайник. Дрони-розвідники знаходили їх у воді й на суші, і навіть у палючих жерлах вулканів.
— Але дрони ви не чіпали, — процідив крізь зуби Діспарт, і раптом йому здалося, що кристали засміялися у відповідь.
— Будьте ви прокляті!
Хоча ким? — тут-таки подумав він. Який бог тут керує, йому невідомо, а його богові, мабуть, сюди не дістатися. Останній шанс — просуватися вперед, з надією знайти місцину, не порослу формамеросісом. Там він зможе зв’язатися з центром і розраховувати на безпечну евакуацію.
«Шанси як у рулетці» — гірко посміхнувся Діспарт. — «Але одного разу я виграв! Все одразу ж прогуляв з друзями в барі, але це був справжнісінький виграш. Такий, після якого може здатися, що удача — це не просто вигадка оптимістів і в житті ще пощастить.»
Просувався він важко. Гострі, як леза бритви, кристали росли щільно, змушували перестрибувати й ходити навшпиньках у пошуках коротких, вузьких стежок, де можна було перейти на звичайний крок. Роздратування посилювалося, піт градом стікав по всьому тілу під захисним костюмом. Діспарт вже не стримував себе і лаявся уголос, клянучи таємничу планету з абсолютно незрозумілою людським вченим формою життя. Але ж саме це і було причиною їх місії – спостерігати, збирати зразки, дослідити, підкорити, використати.
І потім Діспарт щось побачив удалині. Ні, він точно знав, що бачив, але не міг у це повірити, або не хотів. Знову видіння, як тоді, перед падінням? Чи звичайний міраж? Але він все наближався, а міраж залишався на місці, насміхаючись над його ошелешеним сприйняттям реальності.
Це була всього лиш ванна, а в ній сидів чоловік.
— Ви не знаєте, коли воду дадуть? — запитав він у Діспарта, сумно заглядаючи в порожній кран.
Дивно, але товстун із ріденькою борідкою та круглим носом здався йому звичайною людиною.
— Як ви тут опинилися? — ледве спромігся підібрати свої перші слова Діспарт.
— Я тут і був.
— Як це?
— Одразу був. З’явився і був. І є. А води все немає й немає. І, мабуть, не буде, як гадаєте?
Товстун підвів благальні очі до Діспарта й важко зітхнув.
— Цього не може бути, — прошепотів Діспарт і обережно торкнувся товстуна.
— Чого не може бути? Води чи мене? Чи того й іншого? Пробачте, але може торкнетеся мене ще раз? Я хочу бути! Переконайтеся в цьому! Нехай я буду!
— Він більше не торкнеться. Надто жорстокий.
Діспарт від подиву ледь не відступив у небезпечні зарості кристалів. Вродлива чорнява жінка в червоній сукні, що невідомо звідки з’явилася, йшла просто до нього, наче Ісус по воді, крізь небезпечні леза формамеросісу.
— Він такий же жорстокий, як і решта.
— Решта? — перепитав Діспарт і тут же зрозумів, що має опанувати себе. — Ви говорите про інших розвідників? Про таких, як я?
— Шкода їх, — зітхнув товстун, і жінка люто блиснула в його бік очима.
— Шкода? Ти так і залишишся сидіти тут без води. Він не допоможе. Невже ти не розумієш?
— Чим я маю допомогти? — втрутився Діспарт. — Я сам зазнав аварії й не знаю, як вибратися звідси! А ви… Дідько! Хто ви взагалі такі?
— Ми? — перепитала жінка.
— Де мої люди? Кажіть!
— А якщо не скажемо, тоді що? О! Тягнешся за своїм пістолетом? Ми вже таке бачили. Корисна річ у суперечках і така проста. Достатньо лише дістати…
Але Діспарт не став цього робити.
— Де інші розвідники?
— Загинули при падінні.
— Брешеш! Вони встигли передати сигнал про допомогу.
— Ні, це ми його передали, — хижо посміхнулася жінка. — Хоча ти маєш рацію. Я збрехала. Ви ж так часто це робите, правда? Це дуже зручно, хоча я досі не розумію — як так? У вас стільки люті й егоїзму, ви здаєтеся такими сильними, а все одно боїтеся казати правду. Так от, про розвідників — один помер майже одразу. Його товариш намагався тягти його… Шкода. Він так мало встиг згадати перед смертю… Тільки мене. Хм… Надто мало думок було в його голові, так мало… Хотів просто вижити, але не знав як… А другий! — обличчя жінки спотворила гримаса ненависті. — Коли він зрозумів, на що здатна його свідомість, знаєш, чого він захотів? — Вона повільно провела долонями по своїх грудях. — Казав — ніхто тебе не почує. Та ти й не справжня. Не шкода.
— Ось яка я для вас, лише останній спогад присмертного, повія з шикарного готелю, і навіть менше того. Мовчиш? Нічого сказати? І той не хотів ділитися своїми думками. У товстуна досі немає води, а він так сильно хоче прийняти ванну. Хіба це погано? Хіба багато він хоче? А я? Я лише хочу жити!
Раптом риси її обличчя розслабилися, вона підійшла до Діспарта й лагідно торкнулася його щоки.
— Хочеш мене? Я можу… Тільки уяви мене щасливою. Нехай я буду усміхнена, нехай фарбую стіни у своєму домі, обіймаю дитину, цілую чоловіка… тебе…
— Ви стали справжніми, — прошепотів Діспарт і відсторонився від жінки в червоному. — Як?
Він подивився на сріблясті поля формамеросісу, які тепер, здавалося, ожили й націлили на нього свої кристалічні вістря.
Жінка істерично засміялася:
— Ха! Що, думаєш такий розумний, так? Так, це ми! — вона розвела худі ніжні руки в сторони і повела далі: — Все ми! Вічні зародки, забуті всіма в жорстокому анабіозі; глина, якій так і не надали форму руки богів; реальність, яка не може існувати без чужої свідомості; ті, хто не почув першого слова, коли зароджувались інші світи. Ми можемо бути чим завгодно, варто лише подумати, уявити, повірити в мрію! Але ми хочемо бути собою. Хочемо навчитися на чужих думках. Чому б тобі нам не допомогти? Будь ласка! – її голос знову був лагідним, звабливим, в очах – сум і благання.
Але Діспарт відсторонено дивився в небо, де раптом почали проявлятися обриси гігантського космічного корабля.
Сльози скотилися по щоках жінки в червоному, але більше вона не була сумною.
— Такі кмітливі й такі жадібні. Хочете, щоб все належало тільки вам.
— Відійди! — різко наказав їй Діспарт, застережливо виставивши долоню вбік, а сам, не відриваючись, дивився в небеса.
— А мені й не треба підходити, — сказала вона і вистрілила з пістолета, що раптово з’явився в її ніжній руці.
Куля влучила Діспарту точно у скроню, і він упав просто на гострі леза формамеросісу.
— Як багато крові, — жалібно запхикав товстун, із зусиллям повертаючи голову вбік.
— Ми її змиємо, — сказала жінка, і в цю мить кран у ванні товстуна закашлявся і нарешті виплюнув із себе тонку цівку теплої води.
— Він подумав про це! — радісно вигукнув той.
— Ні. Він тобі не допоміг. Це я встигла покопирсатися в його думках, хапала все, що траплялося під руку, тягла, тягла… А тепер — дивись! Он, з’являється! Це рулетка з казино, а там, справжній будинок…
— Який він гарний.
— Так! І я ще можу! Штанга, вудка, футбольний м’яч, кафе…
Товстун пустив сльозу від щастя, оглядаючи нові речі, що з’явилися на місці кристалів.
— А інші люди? Ти можеш зробити інших людей?
Жінка опустила очі й похитала головою.
— Тільки не дитину.
Потім вона подивилася на двох космічних розвідників, що з’явилися за бажанням її волі, і наказала їм:
— Подайте новий сигнал про допомогу.
— Так точно! — синхронно відповіли вони й пішли.
— Ти думаєш, вони знову прилетять? — невпевнено запитав товстун.
— Прилетять. Я знаю.
— Але чому? Вони вже втратили тут два кораблі й людей!
Жінка холодно посміхнулася:
— Надто вперті. Не звикли здаватися. І я теж не буду.
Потім вона присіла біля ванної, обійняла товстуна, і разом вони дивилися, як повільно падає вниз незавершений корабель Діспарта.
— Скоро і ми будемо літати на таких, — лагідно мовила жінка, говорячи неначе дитині.
— Правда?
— Я ніколи не буду тебе обманювати… Але невдовзі нам доведеться багато брехати, мій малюк, — задумливо говорила вона вже комусь зовсім іншому. — Мій милий, хороший хлопчик…