Формула життя

Темрява огортала його тіло зі всіх сторін. Оку не було за що зачепитися. Він віддав подумки наказ чіпу, імплантованому в його мозок. ввімкнути інфрачервоні камери. Тепер він міг бачити обриси власного тіла. що лежало на тапчані. Камера три на чотири метри. Холодні стіни, що світилися матово-чорним світлом, сіра підлога, і жовтуваті хвилі теплого повітря, які очі чітко виділяли серед холодних потоків. що стелилися стелею. Запах стерильного повітря вдерся у ніздрі. Хтось витягнув з носа фільтри. Від незвички він пчихнув і відчув як пече в носі. Він чув гудіння генераторів, що живили тюремний блок. Він намагався згадати, що з ним сталося. Він у тюрмі. На Фобосі. У камері, що захована у кратері на глибині трьох кілометрів. Звідси не втечеш…
Він почув мірний, але настирливий стукіт об ґрати. В очі вдарило світло. Він побачив дві червоні фігури. Наказав камерам вимкнути режим «інфраред», і заплющив очі, щоб звикнути до звичайного неонового світла ліхтарів. Двоє охоронців наказали йому підвестися та йти з ними.
***
Довго вони йшли у темряві серед звивистих коридорів. Максим ледь міг переставляти ноги. Але його грубо штовхали кийками у спину. Нарешті, один з охоронці натиснув на браслет, приклав руку до сканера, і розсувні металічні двері відчинилися. Його заштовхали всередину кімнати. І зайшли слідом. Максим зробив лише два кроки. І його замутило, занудило, і на нього знову впала темрява…
Коли Максим отямився, він сидів нерухомо, прив’язаний дротом до металічного стільця. Руки і ноги теж були зв’язані, але металевою стрічкою. Липка, наче скотч, вона утримувалася за рахунок потужного магнітного поля. Максим посміхнувся.
“Невже вони так мене бояться? Наче я якійсь терорист,” думав Максим.
Його руки були міцно зафіксовані в кайданках, а до скроні прикріплений тонкий сріблястий дріт – сенсор нейрозонду, що мав визначати брехню, хвилювання, роздратування чи агресивні наміри. Він міг сидіти скорченим, опустивши голову і ледь міг підняти очі, щоб роздивитися того, хто сидів перед ним.
Металевий стіл перед ним здавався частиною стіни, і чоловік, який сидів за цим, столом здавався настільки ж холодним і байдужим. Непоказної зовнішності, непримітний, на вигляд десь років під п’ятдесят, темношкірий. Він дивився на Максима холодними темними очима. І в цих очах не було нічого, крім роздратування та огиди, наче він побачив змію чи щура, що риється у смітті. Його сіра поліційна форма була бездоганно вигладжена, волосся ідеально прилизане, а темні очі випромінювали зверхність і зневагу. Він усміхався. Але це була усмішка людини, яка вже виграла.
— Я Данте Лаґос, слідчий кримінальної поліції Марсіанської федеральної колонії. Ви знаєте. чому ви тут?
Максим намагався знизати плечима, пирхнув, і прохрипів:
— Ні, трясця вашої матері! Ні! Я не знаю!
Слідчий посміхнувся — лагідно. іронічно, зневажливо і поблажливо, наче почув якусь дурницю від малої дитина.
— Бо ви вчинили злочин. Серйозний злочин. Ви проводили небезпечні експерименти. І через ваш експеримент загинула людина. Тому суд заочно визнав вас винним. Ми не будемо катувати вас, докторе Друзенко, — голос Лаґоса був м’який, навіть доброзичливий. — В цьому немає жодного сенсу. Всі обставини вашого злочину вже з’ясовані. Склад злочину кваліфіковано судовими експертами ще до судового засідання. Ми просто зітремо вам пам’ять за останні п’ять років — трошки ваших зайвих знань та неприємних спогадів. Погодитеся ви на це чи ні — це не має значення. Фактично, присуд вже винесено. Це ваш вирок — забути все. Ви хочете спитати, чому вас не приговорили до страти? Ви занадто цінний спеціаліст, щоб розкидатися такими кадрами. Тому вам лише зітруть пам’ять. І трохи понизять у званні. Це несмертельно. Багато хто так живе і працює. Все на благо колонії! Чи ви маєте щось проти? Тоді ваш вирок можуть переглянути. Але не у бік пом’якшення — лише у бік погіршення вашого становища.
Максим мовчав. Слова слідчого потрапляли у свідомість, але не викликали жодної реакції. Він вже не був тут. Його розум блукав десь у минулому. Він намагався згадати про все, що з ним сталося. Пригадати все востаннє, до того як йому зітруть пам’ять.
***
…Темний коридор лабораторії ледь освітлювало примарне світло неонових ламп. Пульсація крові в його венах не стихала. Його трусило від відчуття тривоги. Він знав, що щось пішло не так. Але не міг зрозуміти тривоги що саме. Він все ретельно спланував. Так само, як під час першої операції. Чи навіть ще ретельніше. Всі аналізи були в нормі. Показники тиску, серцевого ритму, дихання — він витягав пацієнтів і у значно гіршому стані. Але ще раз подивившись на показники приладів. він схопився за голову і повільно осів на підлогу. Сталося щось страшне. Катастрофа, якої ніхто не очікував. Бо цей пацієнт був поважною «шишкою». І він вмирав. Максим відчував, що всі зусилля марні. Його вже не можна врятувати. Все сталося занадто швидко…
Він згадав, як сидить на підлозі, стиснувши голову між долонями. У вилицях стукало, ніби по них били палицями. Лаборанти бігають в паніці, він кричить комусь, що треба зупинити процедуру, але вже пізно. Вчений-доброволець, старий біолог на ім’я Штефан Гоффман, намагається щось сказати, але лише хрипить, потім його очі закочуються, і він починає труситися у судомах. Його хрипи стають нестерпними. А тиск стрімко падає. Пульс стрімко сповільнюється Тіло судомить, піна йде з рота. Ще кілька секунд — і він вже мертвий. Як це сталося? Чому це сталося? Він же все ретельно перевірив, він же все спланував! Цього не могло статися…
— Ви думали, що ваша “амброзія” стане спасінням для люлства? — продовжив глузувати з нього Лаґос. — Що кожен у колонії отримає її безкоштовно? Ви настільки наївний, Максиме?
Максим підвів очі.
— Я рятував людей, — його голос був хрипкий, ніби чужий. — Я хотів вилікувати передчасне старіння. Мені вдалося спочатку зупинити цей процес. а потім обернути…
— Рятували? — Лаґос пирхнув. — Ви створили загрозу для всіх. Старіння, смерть — це не трагедія. Це необхідність. Ви хотіли відмінити саму природу!
— Ні, — Максим стиснув кулаки. — Прогерія це неприродно! Коли діти вмирають від передчасного старіння — це неприродно! Коли в дитини рак, і пухлини пожирають організм — це неприродно! Коли власна кров стає отруйною для організму — це неприродно! Я хотів дати колоністам шанс!
— Шанс? — Лаґос нахилився вперед. — Для кого? Для мутантів, які доживають до сорока і гинуть, коли їхні клітини перегорають? Колонія виживає, бо ми контролюємо рівновагу. Природа фільтрує зайвих людей. Ті хто не пристосовані — гинуть. Хто пристосований — виживає і дає потомство. А ви хотіли порушити цю рівновагу. Ви хотіли зупинити природній добір? Чи ви вважаєте що нові колоністи з Землі — це недостатнє джерело поповнення населення? Чи ви думаєте, наші біотехніки не можуть виростити достатньо людей в пробірках? Ви наївний, наче мала дитина!
Максим мовчав. Усе всередині вирувало, кричало від обурення. Він розумів, що Лаґос просто насолоджується цим знущанням, кепкує над ним, бо знає щось, про що не знав Максим. Тому що він міг. Тому що він знав все про цей інцидент. Більше. ніж міг знати Максим. А отже…
— Вам пропонують вибір, — продовжив комісар. — Ви підписуєте контракт, і ми стираємо вам п’ять років з пам’яті. Ви забудете свою “формулу життя” і повернетеся до науки, у безпечну сферу. Будете працювати як всі. А ще вам доведеться розлучитися з родиною. Їм теж зітруть пам’ять. Вас більше не буде в їхньому житті…
— А якщо ні? Що, якщо я не погоджуюся? — Максим зухвало глянув в очі слідчого.
Лаґос витримав паузу, перш ніж відповісти.
— Якщо ні… ми зламаємо ваш імплант, витягнемо дані і зітремо вашу особистість повністю. Ви забудете не лише “амброзію”. Ви забудете, як вас звати. Ви станете повним кретином і будете зайняті очищенням каналізаційних стоків у трубах фільтрувальної станції. І будете хіба що спостерігати, чи правильно формується компост для ферм. Гаразд. Я напишу, що обвинувачений не погодився з вироком. не захотів по хорошому? Доведеться діяти інакше.
Слідчий нахилився над екраном планшета та почав щось швидко набирати. Він вже не дивився в бік Максима. А той прикрив очі і відчув повне спустошення. Максим відчув, як серце почало битися швидше. Йому стало важко дихати. Знову стало зле. Знову сукає у вилицях. Знову цей біль. Тиск?
Він глянув на свій стілець – і побачив. Невеликий чорний кристал лежав на стільці прямо біля його наручників. Він не бачив, коли його кинули. І хто його підкинув? Повстанці? Він скосив погляд на охоронця. Той посміхнувся і ледь помітно кивнув. А потім підморгнув Максиму, піднявши три пальці, і поклавши їх на долоню. Сумнівів більше не залишалося. Це був агент повстанців — не той, хто відвідував його в камері, і пропонував скопіювати для них формулу. Тепер це його єдиний шанс — подарувати своє відкриття світу.
Лаґос уже шукав на столі панель зі сканером, щоб активувати нейрозонд для сканування. Навіщо? Невже буде піддавати тортурам? Бо “сканер правди» можна було застосовувати і для тортур, хоча це було прямо заборонено федеральним законом. Але хто його тут виконує? Часу більше не залишалося. Максим закрив очі. В голові спалахнув спалах зеленого світла, перед внутрішнім зором побіг рядок зелених літер.
“Дозволяєте копіювання файлів?”
Він подумки послав імпульс “Копіювати архів номер вісім”. Спалахнуло яскраве зелене світло, висвітилися літери «ОК», і рядки зникли. Він розплющив очі.
— Добре, — сказав він. — Я підпишу. Все, що ви мені накажете. Я згодний!
Лаґос переможно усміхнувся.
Максим простягнув руку вперед, наскільки дозволяла металева стрічка, що стягувала його руки. Торкнувся кристала. І натиснув пальцем на його поверхню. І відчув удар струму. Його тіло здригнулося від страшного болю. І тут впала темрява.
***
Він прийшов до тями. Його руки більше не були зв’язані, але відчувалися, ніби чужі. які вже належали не йому. В голові – дзвін, наче після глибокого наркозу. Він розплющив очі. Різке світло било в очі. Нестерпно. Звідки воно взялося? Він чув навколо себе якесь рівномірне гудіння. Він
В його голові пролунав чийсь голос, наче маленький динамік у стіні затріщав, зашипів, захрипів і пролунало:
— Ви маєте рівно три хвилини! За вами вже йдуть!
Максим проковтнув клубок у горлі.
— Хто це? — прошепотів він одними губами. Кого він впустив у свою голову?
— Повстанці. Я ввімкнув декодування повідомлень у голосові імпульси замість тексту, щоб вони не потрапили під сканування мозку. Вони завжди проводять повну ментоскопію, щоб витягнути з голови все корисне, перш ніж стерти пам’ять. Ви наразі в безпеці, але часу мало. Ви маєте активувати кристал, який вам передали.
Його пальці намацали крихітний пристрій в кишені.
— І що мені робити далі?
— Якщо ви передасте формулу, ми вас витягнемо. Спробуємо, принаймні. це зробити. Ми самі дуже ризикуємо.
Щось у голосі цього «співозмовника» його насторожило. Тон повідомлення був дивний. Як текст переданий на декодування в аудіо у імплант в його мозку може передавати емоції?
— Стоп. Я вже скопіював вам архів. Ви хіба не можете зчитати формулу без мене?
настала Пауза.
— Ні. Вона зашифрована. Вся тека з архівом. Її можна зчитати лише з вашого мозку. Ви не надали дешифратор та ключ. А вони потрібні нам просто зараз!
Максим відчув, як його горло стиснулося. Він зрозумів.
Повстанці не збиралися рятувати його. Вони хотіли лише формулу. Його життя насправді їх не цікавило. Він стиснув кристал.
— Ви мені брешете!
— У вас залишилося дві хвилини, докторе. Чи ви хочете щоб ваше відкриття лишилося в тих покидьків?
Максим зробив те, чого від себе не очікував.
Він розтиснув пальці і кинув кристал на підлогу.
— Ідіть до біса! — вигукнув він.
Динамік замовк. Двері камери різко відчинилися. Прийшли охоронці. Вони схопили його. Агент повстанців дуже боляче ткнув його кийком під ребра.
Його тягли до лабораторного блоку, де чекала операційна. Максим не пручався. Він зробив вибір.
***
Дихання важке, нерівне. Наче він пливе під водою. А зверху ллється світло. Далеке, ледь видиме. Він судомно рухає ногами та руками, намагається випливти. Невже він під льодом? Що там, нагорі?
Максим відкрив очі. Білий стерильний простір навколо. Слабке неонове світло ллється зверху. Він лежав на операційному столі. В голові – порожнеча.
Він на мить знову заплющив очі. Перед очима закрутився калейдоскоп кольорових плям, стрічок, ліній.
— Як ви себе почуваєте? — спитав голос десь збоку.
Максим повернув голову.
Лікар у темному комбінезоні дивився на нього уважно і пильно.
— Що… сталося? Що зі мною
Лікар зітхнув.
— Ви якось примудрилися. Випадково…. Знищити свій імплант. До операції. Він більше не працює. Доведеться ставити новий. Ваша пам’ять… Вона частково стерта. Ми не знаємо, що саме ви забули, а що саме пам’ятаєте. Тому доведеться вставляти новий. А перед цим провести ще одну ментоскопію.
Максим моргнув. І видихнув. Голова боліла, наче розкололася на багато дрібних уламків.
— Хто я? Де я? Скажіть мені!
Лікар промовчав. Біля дверей стояла постать. Дівчинка років десяти чи дванадцяти. Світле волосся лежало хвилями на високій голівці. укладене в кому “калачиком”. Його донька. Він впізнав її. Він не міг пригадати хто він. Як його звуть? де він працює? А ця дитинка. Він пам’ятав її зовсім маленькою дитинкою. Як він тримав її на руках, наче ляльку, а вона сміялася та плескала в долоньки. Тепер вона усміхалася йому.
— Тато… — тихо сказала вона. — Я все пам’ятаю!
Максим повільно видихнув. Він зробив усе, що міг. Він забув не все. Формула була збережена. Його жертва не була марною. Ті, хто потребують порятунку, отримають його. Не одразу. не скоро. У свій час. Коли дівчинку просканують, перевірять, і відпустять, ввімкнеться таймер. Мине якійсь час, і ввімкнеться резервне копіювання. А потім копії формули потраплять по кільком адресам його колег. І це буде кінець владі цих покидьків, які ціною людських життів так прагнули зберегти свою владу.